Розділ «Тема №20. Адміністративно-процесуальні норми та відносини»

1) адміністративно-процесуальні норми мають управлінський характер, так як вони призначені для регулювання управлінських відносин, тобто таких, що виникають у сфері державного управління або, інакше кажучи, пов'язані з реалізацією задач державного управління. Саме за цією предметною ознакою адміністративно-процесуальні норми відрізняються від усіх інших правових норм, крім матеріальних адміністративно-правових норм, які також мають своїм предметом регулювання управлінські суспільні відносини. Але якщо матеріальні норми адміністративного права відповідають на запитання "що робити?", то адміністративно-процесуальні норми дають відповідь на питання "як, яким чином робити?";

2) матеріальні норми адміністративного права є первинними, бо вони призначені для регулювання адміністративно-правових (матеріальних) відносин. Адміністративно-процесуальні норми призначені для забезпечення реалізації матеріальних норм. Вони є похідними щодо матеріальних правових норм. Саме в цьому і проявляється їх службова роль (як і взагалі процесуальних норм) щодо матеріальних норм.

Таким чином, адміністративно-процесуальна норма - це встановлене державою загальне правило поведінки, що регулює суспільні відносини, які виникають при вирішенні індивідуально-конкретних справ у сфері державного управління.

Слід відзначити надзвичайно велику кількість і розмаїття адміністративно-процесуальних норм. Як і інші правові норми їх класифікують за різними критеріями: за юридичним змістом, за часом дії, за територією дії, за характером компетенції органу, що їх прийняв тощо.

1.2 Структура адміністративно-процесуальної норми

Структура адміністративно-процесуальної норми - це її внутрішня будова, логічно обумовлена система взаємодіючих та взаємозалежних елементів.

Традиційно у структурі юридичних норм виділяють три складові елементи: гіпотезу, диспозицію й санкцію.

Гіпотеза - вказує на конкретні життєві обставини (умови), за наявності або відсутності яких адміністративно-процесуальна норма вступає в дію.

Відповідно до ступеню визначеності виражених у ній обставин, гіпотеза може бути абсолютно-визначеною та відносно-визначеною.

Відносно-визначена гіпотеза надає суб'єктам правозастосування можливість самим вирішувати питання про наявність чи відсутність умов вступу адміністративно-процесуальної норми в дію. Зазвичай, такі гіпотези формулюються за допомогою семантичних конструкцій: "за необхідності", "у разі потреби", "у випадку, коли є підстава вважати", "з урахуванням обставин", "з власної ініціативи" тощо.

Абсолютно-визначена гіпотеза суворо окреслює сферу застосування адміністративно-процесуальної норми. Остання вступає у дію в єдино-можливому випадку, прямо вказаному в гіпотезі. Відповідне питання вже не покладається на розсуд суб'єкта правозастосовчої діяльності - воно однозначно вирішене законодавцем.

За кількістю відображених умов дії адміністративно-процесуальної норми гіпотези поділяються на прості та складні.

У простій гіпотезі вказана тільки одна умова реалізації норми адміністративно-процесуального права. Складні гіпотези містять одразу кілька обставин, які передбачають "задіяння" адміністративно-процесуальної норми. Серед них виділяють альтернативні та комплексні гіпотези.

В альтернативній гіпотезі кожна окрема обставина з кількох наявних є достатньою для вступу норми у дію. Таку гіпотезу має норма, закріплена у ст. 8 Закону про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі: "Адміністративний нагляд припиняється постановою судді за поданням начальника органу внутрішніх справ: а) у разі погашення або зняття судимості з особи, яка перебуває під наглядом; б) достроково, якщо піднаглядний перестав бути небезпечним для суспільства і позитивно характеризується за місцем роботи і проживання".

Комплексна гіпотеза передбачає кілька умов, одночасне настання яких призводить до виникнення відповідних адміністративно-процесуальних правовідносин. Кожна з цих умов, взята окремо, є недостатньою для активації адміністративно-процесуальної норми.

Так, наприклад, згідно зі ст. 8 Закону України "Про звернення громадян", не розглядаються повторні звернення одним і тим же органом від одного і того ж громадянина з одного і того ж питання, якщо перше вирішено по суті Як бачимо, гіпотеза даної норми включає аж п'ять обов'язкових обставин: 1) повторність звернень; 2) факт вирішення першого звернення по суті; 3) в обох зверненнях фігурують одні й ті ж питання; 4) адресат обох звернень є незмінним; 5) обидва звернення належать одному авторові.

Диспозиція адміністративно-процесуальної норми - це правило поведінки, за яким учасники адміністративно-процесуальних правовідносин діють у разі настання умов, передбачених гіпотезою.

В залежності від ступеня конкретизації закріплюваного правила поведінки, диспозиції норм адміністративно-процесуального права класифікуються на: прямі, альтернативні та бланкетні.

Пряма (визначена) диспозиція містить вказівку на єдино можливий у даному випадку варіант поведінки. Вона є найбільш простою у розумінні та застосуванні, оскільки абсолютно точно і ясно визначає необхідну поведінку суб'єктів правовідносин, не припускаючи жодних її альтернатив. Так, у ч. 2 ст. 11 КАСУ однозначно вказується: суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Згідно з ч. 6 ст. 12 цього ж Кодексу, під час судового розгляду справи в судовому засіданні забезпечується повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу і т.д.

Альтернативна (відносно-визначена) диспозиція закріплює кілька варіантів можливої поведінки. При виникненні обставин, передбачених гіпотезою, учасник адміністративно-процесуальних правовідносин отримує можливість вибору одного, кількох або, навіть, усіх цих варіантів одразу. Разом з тим, його поведінка не повинна виходити за рамки, окреслені адміністративно-процесуальною нормою.