Розділ «ТЕМА 4. Цивільне право»

При цьому строки позовної давності для відшкодування майнової та (або) моральної шкоди, що завдана внаслідок порушення її особистого немайнового права, не застосовуються, якщо інше не передбачено в законі (п. 1 ч. 1 ст. 268 ЦК України).

Строки позовної давності до вимог про захист особистих немайнових прав не застосовуються, крім випадків, прямо передбачених законом, наприклад до вимог про спростування інформації, яка поширена в засобах масової інформації (п. 2 ч. 2 ст. 258 ЦК).

ЦК передбачає судову форму захисту цивільних прав та інтересів також шляхом: визнання правочину недійсним; зміни і припинення правовідносин; визнання незаконним рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

4.11. Право на повагу до гідності та честі, недоторканності, ділової репутації. Відповідальність за порушення цих прав. Постанова Пленуму Верховного Суду України щодо застосування законодавства, що регулює захист цих прав.

Кожен має право на повагу до його гідності (ст. 28 Конституції України). Ніхто не повинен зазнавати такого поводження і покарання, що принижує його гідність, а також посягання на його честь та репутацію (ст.ст. 5, 12 Загальної декларації прав людини; ст.ст. 7, 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права).

Терміни "честь", "гідність", "ділова репутація" чинне законодавство не роз'яснює. Що стосується цивільно-правової доктрини, то в науці цивільного права честь визначається як суспільна оцінка особистості, міра духовних, соціальних якостей громадянина. Гідність у свою чергу є внутрішньою самооцінкою власних якостей, здатностей, світогляду, свого суспільного значення. Ділова репутація - це сформована в суспільстві думка про професійні позитивні якості і вади особи.

Враховуючи те, що честь і гідність є особистими немайновими благами, невіддільними від особистості, можна вважати, що це право виникає з моменту народження людини. Конвенція про права дитини, яка визначає, що дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку (ст. 1), займає саме таку позицію і забороняє будь-яке незаконне посягання на її честь і гідність (ст. 16). Оскільки встановити точний момент виникнення в особи права на честь і гідність практично неможливо, слід визнати правильним підхід законодавця до вирішення цієї проблеми, відповідно до якого вказане суб'єктивне право належить людині від народження (ст. 28 Конституції України). В юридичній літературі досить часто право на честь і гідність та право на ділову репутацію об'єднуються в одне суб'єктивне право громадян, однак право на недоторканність ділової репутації є самостійним особистим не майновим правом фізичної особи (ст. 299 ЦК), а право на повагу до гідності та честі міститься у ст. 297.

Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності, честі та ділової репутації (ч. 3 ст. 297 та ч. 2 ст. 299 ЦК). Розділ III Особливої частини КК України від 5 квітня 2001 р. має назву "Злочини проти волі, честі та гідності особи", однак стаття відповідного змісту в цьому розділі відсутня.

Слід звернути увагу на Постанову Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи" від 27 лютого 2009 р. При розгляді справ про захист гідності, честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи суди повинні точно і неухильно застосувати положення Конституції України, Цивільного кодексу України (далі - ЦК), законів України від 16 листопада 1992 року N 2782-ХІІ "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (далі - Закон про пресу), від 2 жовтня 1992 року N 2657-ХІІ "Про інформацію", від 21 грудня 1993 року N 3759-ХІІ "Про телебачення і радіомовлення" (у редакції Закону від 12 січня 2006 року N 3317-ІУ), від 23 вересня 1997 року N 540/97-ВР "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" та інших нормативно-правових актів, що регулюють вказані суспільні відносини. Крім того, враховуючи положення статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7, 11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-1V "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року; далі - Конвенція) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права, а також враховувати роз'яснення постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року N 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя".

4.12. Поняття права власності. Зміст права власності. Форми права власності в Україні. Підстави набуття права власності. Набувальна давність. Постанова Пленуму Верховного Суду України щодо практики розгляду судами справ за позовами про захист права приватної власності.

Право власності як найважливіше майнове право є об'єктом гарантій і обмежень, які передбачені в Конституції України. Право власності в об'єктивному розумінні - це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність матеріальних благ конкретним суб'єктам, у тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ. Право власності в суб'єктивному значенні - це передбачене і гарантоване законом право конкретного власника (громадянина, колективного утворення, держави тощо) здійснювати володіння, користування, розпорядження належним йому майном на свій розсуд і будь-яким чином, якщо інше не передбачене законом.

За чинною Конституцією в Україні функціонують приватна (ч. 2 ст. 41), державна та комунальна (ч. 3 ст. 41) форми права власності; за ЦК України - право власності Українського народу (ст. 324), право приватної власності (ст. 235), право державної власності (ст. 236), право комунальної власності (ст. 327); за Господарським кодексом України - приватна, колективна, комунальна, державна та змішана форма права власності, що заснована на базі об'єднання майна різних форм власності (ст. 63).

Змістом права власності є права (правомочності) володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Стаття 317. Зміст права власності "Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна"

Суб'єктивне право власності - це також забезпечена законом міра можливої поведінки фізичної і юридичної особи щодо володіння користування та розпорядження належним особі майном; воно надає власнику можливість на свій розсуд використати своє майно і свій інтелектуальний потенціал для будь-якої незабороненої законом діяльності.

Характерні ознаки права власності як суб'єктивного права:

- Його зміст охоплює три правомочності;

- Суб'єктом права власності може бути будь-який суб'єкт права;

- Об'єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально-визначена річ. Родові речі можуть бути об'єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації;

- Своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою й у своєму інтересі.