Розділ «ТЕМА 4. Цивільне право»

Цінні папери - особливий вид майна суб'єктів господарювання (ч. 7 ст. 138 ПСУ). Цінний папір - документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає відносини між суб'єктом господарювання, який його випустив (видав), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам (ч. 2 ст. 163 ПСУ).

Поняття, види, а також умови й порядок випуску цінних паперів визначено законодавством, зокрема Законом України "Про цінні папери та фондову біржу" від 18 червня 1991 р.; Законом України "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)" від 15 березня 2001 р.; Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженою постановою

НБУ від 21 січня 2004 р.; Законом України "Про іпотеку" від 5 червня 2003 р.; Законом України "Про обіг векселів в Україні" від 5 квітня 2001 року; міжнародними угодами та іншими нормативними актами.

Реєстрація випуску цінних паперів, інформація про їх випуск (емісія) та звіт про наслідки підписки на акції здійснюється уповноваженими особами Національна комісії з цінних паперів та фондового ринку (НКЦПФР) або її територіальними органами відповідно до встановленого порядку і є підставою для внесення випуску цінних паперів до Загального реєстру випуску цінних паперів.

Цінні папери (або їх бланки) виготовляються лише на державних підприємствах, що мають ліцензію Міністерства фінансів України (Постанова КМУ "Деякі питання використання бланків цінних паперів, документів суворої звітності, господарська діяльність з виготовлення яких підлягає ліцензуванню" від 14 травня 2012 р. N 456).

В Україні в цивільному обороті можуть бути такі групи цінних паперів (ст. 195 ЦК):

1) пайові цінні папери, які засвідчують участь у статутному капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна при ліквідації емітента;

2) боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента сплатити у визначений строк кошти, передати товари або надати послуги відповідно до зобов'язання;

3) похідні цінні папери, механізм розміщення та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів;

4) товаророзпорядчі цінні папери, які надають Їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.

4.6. Поняття та види правочинів. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Форма правочину. Нотаріальне посвідчення правочину.

ЦК України, в СК України не завжди послідовно й узгоджено застосовуються такі юридичні категорії, як правочин, угода, договір.

Правочин як юридичний факт є лише однією з підстав виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, передбачених законом Суб'єктом правочину може бути будь-який суб'єкт цивільного права, що має достатню правоздатність та дієздатність. У ч. 2 ст. 202 ЦК здійснено поділ усіх правочинів на односторонні й двосторонні чи багатосторонні, які є договорами. Правочини поділяються на о платні й безоплатні. Залежно від способу завершення укладення правочинів вони поділяються на консенсуальні та реальні. За підставою (за метою досягнення юридичного результату) укладення правочинів вони поділяються на каузальні й абстрактні. До окремих видів правочинів слід віднести: правочини, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини (умовою), строкові, фідуціарні та біржові правочини. Правочини можуть вчинятися під відкладальними або скасувальними умовами.

Загальні вимоги закону, додержання яких є необхідним для чинності правочину, це: дійсність правочину, законність змісту правочину, здатність фізичних та юридичних осіб до вчинення правочинів, відповідність волі та волевиявлення, обов'язковість реального настання правових наслідків, зумовлених укладеним правочином (ст.ст. 234-235 ЦК).

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Форма правочину - спосіб фіксування волевиявлення осіб, що його вчинили. Вони можуть вчинятися усно або у письмовій формі (простій чи нотаріально посвідченій). Причому, якщо інше не встановлено законом, сторони самі мають право обирати форму правочину (ч. 1 ст. 205 ЦК).

В усній формі можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент вчинення (ч. 1 ст. 206 ЦК). Із загального правила про усну форму правочину є деякі винятки. Зокрема, не можуть вчинятися в усній формі правочини, які хоча й повністю виконуються у момент їх вчинення, але потребують нотаріального посвідчення (ст. 209 ЦК), державної реєстрації (ст. 210 ЦК), або ті, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність (ч. 1 ст.218ЦК).

Вимоги до письмової форми правочину закріплені у ст. 207 ЦК. У простій письмовій формі відповідно до ст. 208 ЦК належить вчиняти правочини, щодо яких законом або іншими нормативно-правовими актами вимагається така форма, а також правочини, що вчиняються між юридичними особами. Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає згідно з ч. 1 ст. 209 ЦК нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин за ЇЇ участю може бути посвідчений нотаріально (ч. 4 ст. 209 ЦК). Нотаріальне посвідчення правочинів здійснюється нотаріусами відповідно до Закону "Про нотаріат" від 2 вересня 1993 р. та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 3 березня 2004 р. № 20/5. У населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні дії вчиняють згідно зі ст. 37 Закону "Про нотаріат" посадові особи виконавчих комітетів відповідно до Інструкції, затвердженої наказом Мінюсту від 25 червня 1994 р. № 22/5. У випадках, передбачених ст. 40 Закону "Про нотаріат", до нотаріально посвідчених прирівнюються заповіти та доручення, посвідчені відповідними посадовими особами (лікарями, каштанами суден, начальниками експедицій, командирами військових частин тощо), відповідно до Порядку посвідчення заповітів і доручень, прирівняних до нотаріальних посвідчень, затвердженого постановою КМУ від 15 червня 1994 р. № 419 (зі змінами, внесеними згідно з постановою КМУ від 12 грудня 2002 р № 1854).

4.7. Недійсність правочину. Правові наслідки недійсності правочину. Момент недійсності правочину. Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними".

Поняття недійсності правочину визначене у статті 215 Цивільного кодексу України "Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК"