РОЗДІЛ II. ОСНОВИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

• реформування державних органів у сфері національної безпеки та оборони, яке б відповідало європейській спрямованості України;

• утвердження України як донора регіональної стабільності та безпеки, включаючи активізацію міжнародного співробітництва з врегулювання конфліктів і підтримки миру;

• відповідальність за мир і безпеку Європейського регіону.

Розбудова відносин із західноєвропейськими державами має сприяти створенню умов для відновлення політичних, економічних, культурних, духовних та інших зв'язків України. Географічно близькі держави і деякі прикордонні країни переважно є стратегічними партнерами, що сприяє утвердженню України як впливової європейської держави.

Регіональне співробітництво розглядається в межах Організації з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ), участі в програмі ЄЄ "Східне партнерство", Раді Північноатлантичного співробітництва та Північноатлантичної асамблеї НАТО, розвитку контактів з Радою Європи (РЄ) та іншими європейськими організаціями. До субрегіонального напряму належить Чорноморське економічне співробітництво в межах утвореної організації – ОЧЕС та участь у Дунайській комісії, широкі контакти на Середземноморському напрямі, курс на співробітництво в межах Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), тісні контакти з Вишеградською групою, Північною Радою і Радою держав Балтійського моря, співробітництво у межах Єврорегіонів тощо.

Європейський напрям є одним з пріоритетів зовнішньої політики України, реалізація якого має забезпечити національну безпеку держави. Указом Президента України від 11 червня 1998 р. затверджено Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу. У документі визначено основні напрями співробітництва України з ЄС – організацією, яка в процесі свого розвитку досягла високого рівня політичної інтеграції, уніфікації права, економічного співробітництва, соціального забезпечення та культурного розвитку.

У Законі України „Про основи національної безпеки України” (17 червня 2003 р.) виокремлено головні завдання держави у зовнішньополітичній сфері, а саме: створення сприятливих умов для прогресивного економічного й соціального розвитку України; запобігання втручанню у внутрішні справи України і відвернення посягань на її суверенітет і територіальну цілісність з боку інших держав; участь у міжнародній миротворчій діяльності під егідою ООН, ОБСЄ, інших міжнародних організацій у сфері безпеки; участь у заходах щодо боротьби з міжнародними організованими злочинними угрупованнями та міжнародним тероризмом; протидія поширенню ядерної та іншої зброї масового знищення тощо. В Законі України „Про засади внутрішньої і зовнішньої політики" (20 липня 2010 р.) йдеться про забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір[2].

2. Становлення зовнішньої політики України

Питання зовнішньої політики поступово вирішувалися через визнання Української держави у світі, укладання міждержавних договорів про двосторонні відносини, встановлення кордонів, повагу суверенітету, економічну і культурну співпрацю тощо. Для набуття міжнародної суб'єктності Україні було необхідне широке визнання де-юре[1] з боку інших держав, тобто юридичне визнання з усіма міжнародно-правовими наслідками.

Активну роботу з розповсюдження інформації про проголошення незалежності України здійснило Міністерство закордонних справ України[2]. Історичною датою відліку заснування і розбудови зовнішньополітичного відомства визначено 22 грудня 1917 р., коли Українська Народна Республіка розпочала торувати нелегкий самостійний шлях у світовій політиці. Нагадаємо, що з проголошенням Ш Універсалом Центральної Ради створення УНР, 22 грудня 1917 р. почав діяти Генеральний секретаріат у міжнародних справах, який очолив Олександр Якович Шульгін (1889-1960 pp.) – перший міністр закордонних справ України. На ознаменування цієї події 22 грудня Україна відзначає День дипломата.

Восени 1959 р. в Нью-Йорку на ювілейних зборах О. Шульгін прозорливо звернувся до представників української та світової громадськості: „Непереможною є воля сорока-мільйонного українського народу до державності, незалежності, соборності. Ті чужі сили, що з цим не рахуються, рано чи пізно програють справу. ... Всесвітні держави, засновані на насильстві та поневоленні, завжди кінець-кінцем зникають. Зникне і СРСР. Це справа часу, це закон історії. ... Прийде час – буде в Києві наш справжній уряд і нова делегація в Нью-Йорку. І прийде час, коли ми святкуватимемо наші національні свята не на чужині, а на славному київському майдані під дзвони святої Софії. „Все йде, все минає”, але лишається український народ, автохтон на своїй землі; народ, що зазнав великої слави і великих нещасть. Доля часом прибивала його до землі, але, як добрий хліб після зливи, він завжди підіймався вгору і лишався самим собою. „Все йде, все минає”, але лишається український народ, працьовитий, здібний, героїчний і невмирущий”[3].

Тільки після розпаду Радянського Союзу Україна змогла розпочати формувати власну зовнішню політику і відповідні зовнішньополітичні структури. Повноправною учасницею міжнародного життя Українська держава стала тільки внаслідок набуття суверенності. 17 вересня 1992 р. вона приєдналася до Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів (1978 р.), тобто взяла на себе відповідальність за виконання тих міжнародних домовленостей, які були укладені Українською РСР ще в межах Радянського Союзу.

У перші роки незалежності уряд України уклав низку угод про співробітництво із зарубіжними країнами, які тим самим підтверджували визнання Української держави. На початку 1990-х pp. незалежність нашої держави визнали понад 130 країн світу, а 106 країн налагодили дипломатичні відносини. Україну як незалежну суверенну державу нині визнають понад 170 країн світу і 171 встановила дипломатичні відносини (див. табл.). Поступово розбудовувалося і зовнішньополітичне відомство. Дипломатичний корпус в Україні налічує майже 2500 працівників, зокрема 1214 фахових дипломатів. У 1996 р. засновано Дипломатичну академію України при Міністерстві закордонних справ України, яка підготувала сотні висококваліфікованих фахівців.

В Україні діє понад сто дипломатичних іноземних установ: посольства, відділення посольств, представництва міжнародних організацій, генеральні і почесні консульства. Посли 53 держав виконують свої функції за сумісництвом.

Перелік країн, що визнали Україну незалежною державою і встановили з нею дипломатичні відносини[4]

Від дня проголошення суверенітету України розпочався марафон її міжнародного визнання. Першою визнала Україну Республіка Польща: Президент незалежної Польщі Лєх Валенса 2 грудня 1991 р. надіслав Президентові України Леоніду Кравчуку вітання із здобуттям незалежності. На першість претендує і Канада, яка однією з перших визнала Україну, але різниця в часових поясах не дала змоги вручити офіційне визнання вчасно. Про визнання України Канадою розповів тодішній Генеральний Консул Канади в Києві Нестор Гайовський, який був призначений на цю посаду одразу ж після проголошення Верховною Радою України Акта про незалежність 24 серпня 1991 р. Н. Гайовський зазначав, що з 24 серпня і до референдуму 1 грудня серед деяких країн йшло змагання за право визнати Україну першою. 2 грудня, коли почали надходити результати, Польща випередила Канаду. О 21.00 з Канади пролунав дзвоник: „Ми визнаємо Україну як незалежну державу, доручаємо від імені канадського уряду оголосити про це. Документи прибудуть невдовзі". Н. Гайовський передзвонив терміново Міністрові закордонних справ України А.3ленку, а міністр – Л.Кравчуку. У відповідь: „Леонід Макарович на дачі в Кончі-Заспі і готовий Вас прийняти хоч зараз. І ось ми вже вночі їдемо на прийом. Я прочитав англійською Заяву канадського уряду першому Президентові України. Всі вислухали стоячи. А. Зленко одразу ж перекладав. Це було вже близько опівночі. Отже, офіційно Канада визнала Україну 2 грудня. Наступні церемонії відбувались за дипломатичним етикетом: у Марийському палаці – в присутності офіційних осіб. У нас відбулася хороша бесіда: говорили про перспективи розвитку відносин між нашими країнами. Це були незабутні хвилини. А за поляків відчуваю радість: така складна історія у цих двох народів-сусідів, занадто багато було всього. І те, що поляки перші, це, по-моєму, закономірно. У будь якому разі, Канада – перша західна країна, яка визнала Україну як незалежну державу”[5].

3. Розподілення зовнішньополітичних функцій

1993 року Верховна Рада України прийняла Постанову, що зобов'язала Кабінет Міністрів, Міністерство закордонних справ, дипломатичні і консульські установи України керуватися в роботі „Основними напрямами зовнішньої політики України”. Визначальним документом і джерелом до формування й розвитку зовнішньополітичної діяльності України є Конституція, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Основним Законом закріплено головні параметри суверенної, незалежної, демократичної України, територія якої є цілісною і недоторканою, чинність міжнародних договорів України, єдине громадянство і державність української мови. У Конституції йдеться і про основні завдання зовнішньої політики України, яка покликана забезпечити її національні інтереси і безпеку шляхом мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загально визнаними принципами міжнародного права.

Згідно з Конституцією України (ст. 85) до повноважень Верховної Ради України належать: „Визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики” (п. 5); затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням (п. 14); схвалення рі-

шень про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України (п. 23); надання у встановлений законом строк згоди на обов'язковість міжнародних договорів України; організація та контроль за ходом виконання прийнятих з цих питань рішень” (ст. 32). Безпосередньо зовнішньою політикою у Верховній Раді України опікується Комітет у закордонних справах.