Розділ «1. Загальні засади педагогічної етики»

1.1. Моральна культура і духовна творчість педагога

Людина як духовна істота завжди прагне досконалості, що надає їй сили духу, можливості творити культуру. Постійно вдосконалювати себе і власні педагогічні якості має і вчитель, що зумовлено не лише бажанням самотворчості, а й обов'язком, який на нього покладає суспільство як на носія високої моральної культури. Український педагог Василь Сухомлинський (1918- 1970) пов'язує моральну культуру вчителя не тільки зі здатністю, умінням збуджувати, формувати духовне начало в дитячій душі, привчати її до почуття індивідуальної і колективної відповідальності, а й із власним щастям. У сучасній науковій літературі її багатогранність, поліаспектність і внутрішню суперечливість засвідчують різні визначення науковців: "закріплені в суспільній думці моральні цінності, що використовуються на практиці більшістю людей" (А. Гусейнов); "ступінь засвоєння прогресивних моральних цінностей та оволодіння навичками їх реалізації" (В. Біблер); "все

морально позитивне, цінне у життєдіяльності індивіда або соціальній суспільності" (В. Іванов).

Моральна культура педагога постає передусім як інтегральна єдність двох суспільних явищ: культури і моралі. Функціонуючи як "культура" в моралі, вона водночас висвітлює моральний аспект (цінність) культури. Тому аналіз моральної культури передбачає розкриття глибинних взаємозв'язків між культурою і мораллю, що можливо лише на основі системного аналізу людської культури, сутності та структури моралі, їх соціальних функцій, ролі в суспільній життєдіяльності людей.

Моральна культура педагога -духовна цінність, система знань і переконань, почуттів і навичок, норм і відносин, інтересів і потреб, Єдність культурно-морального досвіду, безпосередньої діяльності і поведінки, спрямованої на самореалізацію, навчання і виховання особистості учня.

Російський філософ і культуролог Володимир Біблер (1918-2000) наголошував, що лише наприкінці XX - на початку XXI ст. стало можливим зрозуміти феномен культури у вимірі всезагальності, тобто осягнути його у справжньому сенсі людського буття. На його думку, культура - це:

- форма одночасного буття і спілкування минулих, сучасних і майбутніх культур, їх взаємовиникнення і діалогу;

- форма детермінації індивіда в горизонті особистості, самодетермінації людського життя, свідомості, мислення; тобто форма вільного вирішення і переосмислення своєї долі у свідомості її історичної і загальної відповідальності;

- знаходження "світу вперше".

Всезагальність діалогу культур передбачає спілкування, що ґрунтується на взаєморозумінні, рівноправності, толерантності, справедливості. Для реалізації цієї мети слід подолати застарілі національні антагонізми, культурно-расові прихильності, вияв повної національної неупередженості. Як на рівні суспільства, нації, так і на рівні особистості необхідна психологічна зміна у сприйнятті один одного, уміння відчути себе передусім часткою космосу, відтак членом суспільства і лише після цього - членом нації, а не навпаки.

У розвитку і впровадженні ідеї діалогу культур педагог відіграє важливу роль. Він щоденно спілкується з дітьми, формує їх світогляд на основі здобутків національної і світової культур. Контекстуальний принцип такого діалогу розглядає сучасний український філолог Марк Гольберг, аналізуючи творчість Миколи Зерова, зокрема його цикли сонетів "Мотиви Одіссеї", "Образи й віки". Він стверджує, що українська культура в діалозі з культурами інших народів і епох виявляє свою глибоку самобутність та ставлення до того, що висловлено ними. Надбання однієї культури стає імпульсом для створення цінностей іншої.

Роль і обов'язок педагога полягають у тому, щоб послідовно, делікатно і неупереджено показувати вихованцям, що нового вносить певна культура в загальнолюдську скарбницю, наскільки вона здатна сприймати досягнення інших культур, вслухатися в "чуже" слово (М. Бахтін), як вона вміє його зробити своїм.

На свідомість, волю, почуття людини впливають різноманітні чинники зовнішньої і внутрішньої детермінації (лат. determinare - визначати) - філософської концепції, яка визнає об'єктивну закономірність і причинну зумовленість усіх явищ природи та суспільства. Це чинники економічного, соціального, політичного державного тиску, впливу середовища, екологічної кризи, системи освіти, "масової культури".

Наприкінці XX - на початку XXI ст. чинники зовнішньої і внутрішньої детермінації стали катастрофічними. Особливо вони вплинули на молодь, яка найбільш сприйнятлива до різних явищ антикультури. Учитель покликаний зменшити цю сприйнятливість учнів та студентів. Саме на нього покладається висока моральна відповідальність і надія за збереження людства, цивілізації. Педагог навчає учня, студента самодетермінації, нелінійності "самодії", які притаманні справжній культурі. Водночас чим вищий рівень самодетермінації, культури людини, тим вона моральніша, здатна правильно визначати своє життя, вчинки, свідомість, долю у різноманітних і віддалених наслідках. Людина високої духовності може чинити опір усьому аморальному, антикультурному.

Творення культури генетично і соціально-історично відбувається на засадах самопрагнення та цілеспрямованої людської діяльності. Людина працює не лише "на себе", а й на суспільство, інших людей. Так здійснюється феномен людської самодетермінації, виникає підґрунтя культури як загальне визначення всіх форм людської праці, спілкування, свідомості і мислення (здатності змінювати своє спілкування і свідомість).

Особливе місце у цьому процесі посідає художня література, яка дає змогу автору і читачам ніби вперше "народжувати" світ, буття предметів, людей, власне буття з площини полотна, хаосу, кольорів, ритмів поезії, філософських начал, миті морального очищення. Водночас у творах культури цей уперше створюваний світ сприймається в незалежній від нас самобутності. Педагог відкриває Його не лише для себе, а й для вихованців, що вимагає значної відповідальності. Таке розуміння "світу вперше" е підґрунтям для спілкування на межі культур і можливості самодетермінації.

Змістову основу моральної культури становить мораль.

Мораль - у філософській і етичній літературі - сфера (спосіб) нормативної регуляції діяльності людини в суспільстві, особлива форма суспільної свідомості та вид суспільних відносин.

Основними її характеристиками є регулятивна та імперативна здатність. Моральна регуляція - це безперервний процес приведення у відповідність до моральних норм реальної поведінки особистостей, груп і колективів, які діють у суспільстві. Вона здійснюється з допомогою загальних для колективу фундаментальних уявлень про добро і зло, гідне і негідне, справедливе і несправедливе, тобто системи моральних цінностей, які формувалися й узагальнювалися протягом століть.