Розділ «1. Загальні засади педагогічної етики»

Педагогічна етика

Французький філософ Мішель-Ейкем де Монтень (1533-1592) також був переконаний, що грубим примусом, суворістю неможливо виховати справжню людину. Тому він звернувся до вчителів та вихователів із проханням відмовитися від насилля і примусу, оскільки вони можуть спотворити дитину, у якої є природні здібності. Успіх у формуванні відповідальної особистості забезпечить, на його думку, поблажливість та милостивість педагога до дітей. М. де Монтень застерігав від адаптації до жорстокості, насилля, закликав бути милосердними і виконувати "обов'язок гуманності". У справжнього педагога почуття справедливості покарання не виявлятиметься як обурення, гнів і ненависть; вони характерні тим учителям, які не здатні дотримуватися свого обов'язку.

Значний внесок у розроблення проблем педагогічної етики зробив чеський мислитель-гуманіст Ян-Амос Коменський (1592-1670). Він зазначав, що не кожний педагог гуманно ставиться до дитини. Виголошуючи постулати про справедливість, гідність, вони здаються учням ангелами, однак у буденному житті поводяться як нестримані, грубі, заздрісні, слово в них не відповідає справі. Такі педагоги не є справжніми носіями педагогічної етики, вони всюди "шукають закону, на папері написаних правил, як чинити", тоді як слід керуватись совістю. Педагогічна етика, на думку Я.-А. Коменського, усуває негативні явища в педагогічному колективі, наприклад коли помилка чи невдача одного педагога викликає радість та глузування інших. Любов до справи, дітей, спільна мета гуртують педагогічний колектив.

У "Великій дидактиці" (1632), "Законах добре організованої школи" (1653) Я.-А. Коменський акцентував, що вчителями повинні бути люди набожні, чесні, діяльні та працьовиті, які є зразком доброчесності і зобов'язані прищепити її іншим. Ці вимоги збігаються з поглядами педагогів Києво-Могилянської академії, братських шкіл України - Стефанія Зизанія, Кирила Ставровецького, Симеона Полоцького, Григорія Сковороди та ін. Так, у статуті Львівської братської школи наголошено, що "дидаскал, або вчитель цієї школи має бути благочестивий, розсудливий, смиренно мудрий, лагідний, стриманий, не п'яниця, не блудник, не хабарник, не сріблолюбець, не гнівливий, не заздрісний, не сміхо-творець, не лихослів, не чародій, не байкар, не прихильник єресей, але прихильник благочестя, який у всьому буде взірцем добрих справ".

У творчій спадщині професорів Києво-Могилянської академії було п'ять філософських курсів, у яких був 5-й курс "Моральна філософія, або Етика". їх автори (Стефан Калиновський, Сильвестр Кулябка, Михайло Козачинський, Георгій Кониський, Феофан Прокопович) не лише розглядали загальні філософські питання моралі, а й приділяли значну увагу проблемі педагогічної етики. Вони наголошували, що вчитель має бути позбавлений людських вад і морально вивищуватись над суспільством.

Постулати педагогічної етики розвивали представники французького Просвітництва (К.-А. Гельвецій, П. Гольбах, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо). Ідею високої духовності, моральності втілював у навчально-виховному процесі швейцарський педагог-гуманіст Йоганн-Генріх Песталоцці (1746-1827). Він вважав, що вчитель повинен бути "мільйонером" моральності, розуму та фізичної сили. Проте у своїх працях "Лінгард і Гертруда" (1781-1787), "Як Гертруда навчає своїх дітей" (1820), "Що дає метод розуму і серцю" (1805), "Книга для матерів" (1803), "Лебедина пісня" (1826) акцентував на важливій ролі держави, яка має відповідати за низький рівень педагогічного такту більшості вихователів. Неправова держава не здатна забезпечити належний рівень моральності вчителя, отже, вона спотворює людство, поширюючи зло у світі.

Й.-Г. Песталоці наголошував, що відповідальність зате, що при владі перебувають "інтелектуально розвинені дурисвіти", егоїсти, безсердечні хижаки, "розумні осли", "аморальні типи", певною мірою покладається на однобічність навчання і виховання. Отже, недоліки професійної діяльності педагогів, передусім у сфері морального, інтелектуального та фізичного виховання негативно позначаються на особистості, її діяльності і відносинах з іншими. На його думку, саме педагог покликаний урятувати людство від морального дикунства, зберегти людяне в людині, виховати таку особистість, яка не була б духовною калікою, а пам'ятала про відповідальність перед Богом, людьми та власною совістю.

Педагогічні погляди німецького мислителя Адольфа Дістервега (1790-1866) сформувалися під впливом ідей Ф. Бекона, Й.-Г. Фіхте, Г.-Е. Лессінга, Ф. Шилле-ра, І. Канта й особливо Й.-Г. Песталоцці. Він стверджував, що у формуванні педагогічної моралі особистості вчителя важливу роль відіграє самосвідомість. У статті "Про самосвідомість учителя" А. Дістервег виокремив такі її складові: висока думка педагога про соціальну цінність і значення своєї професії; правильне ставлення до учнів і батьків, повага до керівників і шана з їхнього боку до педагога; доброзичливе ставлення до колег; розуміння того, що потрібно поповнювати свої знання і вдосконалювати власні вміння; усвідомлення необхідності брати участь у подіях, сучасником яких він е; усвідомлення себе суб'єктом нації і вихователем молоді; глибоке переконання, що він як педагог потрібний народу і заслуговує на те, щоб до нього ставилися з повагою держава і суспільство загалом.

А. Дістервег наголошував, що педагог повинен не лише в собі, а й у своїх учнях виховувати загальнолюдську свідомість і відповідальність, культивувати гуманний спосіб мислення, прагнення до благородних цілей.

Друга половина XIX - початок XX ст. характеризуються активністю наукових пошуків у розробленні проблем педагогічної етики українськими філософами та педагогами. На західноукраїнських землях, які входили до складу Австро-Угорської імперії, цим займалися В. Барвінський, О. Барвінський, Г. Врецьона, І. Бартошевський, О. Дзерович, Д. Дорожинський, М. Конрад, І. Назарко, С. Сірополко, Й. Сліпий, І. Франко, М. Хавлюк, А. Шептицький, І. Ющишин та ін. В основі їхньої педагогічної етики здебільшого була теологія, тобто вони творили християнську педагогічну етику.

Представники педагогічної думки Східної України, яка перебувала у складі Російської імперії (X. Алчевська, 0. Андрієвський, П. Блонський, Б. Грінченко, М. Драгоманов, М. Корф, І. Огієнко, С. Русова, І. Стешенко, К. Ушинський, Я. Чепіга-Зеленкевич, П. Юрке-вич та ін.), пов'язували ідеї педагогічної етики із самобутньою народною системою виховання української молоді. Із цього приводу російсько-український педагог Костянтин Ушинський (1824-1870) зазначив: "Ставши одним із елементів державного і народного життя, громадське виховання пішло в кожного народу своїм особливим шляхом, і тепер кожний європейський народ має свою характеристичну систему виховання". Учитель, на його думку, у своїй професійній діяльності повинен враховувати ментальність вихованців. Він зобов'язаний мати глибокі переконання, вірити в можливість виховання підростаючого покоління і передусім любити дітей. К. Ушинський виступав проти обмежувальних указівок, норм щодо поведінки педагога в кожному конкретному випадку, закликав вивчати психічні явища та закономірності, які е основою цих норм: "Ми не кажемо педагогам: дійте так чи Інакше, але говоримо їм: вивчайте закони тих психічних явищ, якими ви прагнете керувати, і чиніть відповідно до цих законів і тих обставин, у яких ви бажаєте їх застосувати... Головне зовсім не у вивченні правил, а у вивченні тих основ, із яких ці правила витікають". На цих положеннях К. Ушинського мають ґрунтуватися педагогічна мораль та етика.

Ідею національної школи обґрунтував український письменник і педагог Борис Грінченко (1863-1910) в працях "Братства і просвітня школа на Вкраїні за польського панування до Б. Хмельницького" (1907), "Народні вчителі і вкраїнська школа" (1906), "Яка тепер народна школа на Вкраїні?" (1906), "На безпросветном пути" (1905). Він констатував, що за тогочасних умов педагог не міг бути вільним як матеріально, так і духовно, отже, не міг пройнятися цією ідеєю. Саме національна школа є засобом збереження і відродження в молодих поколіннях національних менталітету, культури мови, моральності, а денаціоналізація зумовлює деморалізацію народу.

Б. Грінченко зазначав, що навіть у тих учителів, які теоретично визнають необхідність народної мови у школі, спостерігається нестабільність і непевність в думках. Деякі вчителі займають вичікувальну позицію. Однак справжній педагог повинен мати чітку позицію, бути патріотом, знати і захищати права свого народу.

Вагомий внесок у розроблення проблем сучасної педагогічної етики зробили педагоги А. Макаренко, Г. Ващенко, В. Сухомлинський. Теорія виховання А. Макаренка ґрунтується на вихованні особистості педагога в активній діяльності, системі моральних відносин і залежностей між індивідами. Він вважав, що педагогічна мораль має поєднувати суворі вимоги до людини і глибоку повагу до неї. Учитель має бути досконалим не лише внутрішньо, а й зовнішньо (спілкування з дітьми, педагогічний такт, зовнішній вигляд).

Однією з найпоширеніших педагогічних помилок А. Макаренко вважав переконання в тому, що діти - лише об'єкт виховання: "Діти - це живі життя, і життя прекрасні, і тому треба ставитись до них, як до товаришів і громадян, треба бачити і поважати їх права і обов'язки, право на радість і обов'язок відповідальності".

Ідеї А. Макаренка творчо розвинув у педагогічній теорії і практиці В. Сухомлинський. Він наголошував, що вчитель повинен приваблювати вихованців, надихати їх своєю цілісністю, красою ідейно-життєвих поглядів, переконань, морально-етичних принципів, інтелектуальним багатством і працьовитістю. Педагог виховує передусім своєю думкою і мисленням. Він має бути провідником до вершин моралі та культури. На думку В. Сухомлинського, "любов вихователя до вихованців - не готове почуття, з яким він прийшов на ниву педагогічної праці. Це невсипуща, важка й захоплююча творча праця, в якій утверджується ідейна, моральна єдність колективу як єдиного цілого".

Педагогічна етика В. Сухомлинського основувалась на любові, ласці, добрі: "З першого дня перебування дитини в школі я прагну берегти й розвивати сердечну м'якість, тонкість почуттів. Від того, наскільки тонкими, тактовними, ніжними, чутливими до навколишнього світу будуть почуття дитини, залежить моя влада над нею".

Проблемами педагогічної етики займався також український педагог Григорій Ващенко (1878-1967). У своїх працях "Загальні методи навчання" (1929), "Завдання виховання української молоді" (1957), "Виховання волі і характеру" (1952), "Основи естетичного виховання" (1957), "Виховний ідеал" (1946) тощо він висловив думку про те, що саме педагог має навчити молодь взірцево служити Богові та Батьківщині. В основі його педагогічної етики - християнський ідеал.

Теоретичні аспекти сучасної педагогічної етики розробляють І, Зязюн, В. Малахов, В. Онищенко, І. Синиця, С. Шендрик, В. Чорнокозова, І. Чорнокозов, Я. Якубсон та ін.

Отже, вивчення джерел педагогічної етики засвідчує факт її виникнення як нагальної потреби суспільства у педагогічній діяльності. Віддавна філософи намагаються осягнути сенс людського буття, сутність і зміст, форми вияву моральної поведінки людини, дотримання нею вимог розуму і почуттів. Сучасний підхід щодо надбань педагогічної, етичної думки вимагає не лише усвідомлення необхідності її збереження, а й критичного, творчого розвитку.


1.3. Предмет, структура, функції і завдання педагогічної етики


Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Педагогічна етика» автора Г.П.Васянович на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „1. Загальні засади педагогічної етики“ на сторінці 6. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи