Розділ «3.3. Моральний обов'язок педагога»

Однією з найважливіших категорій педагогічної етики є моральний обов'язок особистості. Через нього ідеал любові до дітей, вияв доброти, справедливості втілюються в конкретних справах навчально-виховного процесу. Обов'язок - показник рівня свідомості особистості вчителя щодо виконання суспільних потреб, а також запитів і прагнень учнів. Його характеризують учинок, моральна поведінка та активна діяльність. Категорія обов'язку фіксує набуття загальним уявленням про належне форми конкретної вимоги, зверненої до людського суб'єкта відповідно до його становища і ситуації, у якій він перебуває в цей момент, тобто позначає таке усвідомлення належного, за якого його здійснення постає як її нагальне практичне завдання.

Моральний обов'язок педагога - сукупність суспільних вимог щодо навчання та виховання учнів, які вчитель виконує свідомо, не за примусом, а згідно 3 особистісними переконаннями і покликанням.

Діяльність учителя, узгоджена з його моральним обов'язком, є моральною. Якщо педагог діє, не ангажуючи моральну свідомість, його діяльність формальна і навіть аморальна.

Поняття морального обов'язку охоплює об'єктивний і суб'єктивний аспекти. Об'єктивний аспект морального обов'язку є сукупністю вимог, які суспільство ставить перед учителем. Вони зумовлені потребами прогресивного розвитку суспільства і відображені у свідомості особистості. Обов'язок педагога виявляється в суб'єктивному аспекті - здатності кожного вчителя зрозуміти власну роль у навчально-виховному процесі, визначити особистісне ставлення до обов'язку, з допомогою сумлінної праці, діяльності виявити найвищі вимоги до самого себе. Внутрішній мотив сумління і покликання має проникнути в сутність обов'язку як основний елемент суб'єктивного аспекту, джерело моральних сил людини.

В історичному розвитку сутність і зміст поняття обов'язку особистості змінювалися. Першим дослідником цієї проблеми був Демокріт, який наголошував, що сама природа індивіда окреслює напрям його діяльності, а отже, і обов'язок щодо її здійснення. Усвідомлення обов'язку, сила внутрішнього переконання орієнтують на дотримання моральних і правових норм, утримують особистість від проступків краще, ніж зовнішній примус. Демокріт аргументував: "Адже той, кого утримує від несправедливого [вчинку] закон, здатний грішити приховано, отже, тому, хто керується у виконанні обов'язку силою переконання, не властиво ні приховано, ні явно здійснювати щось злочинне. Тому-то кожен, хто чинить правильно, з розумінням і свідомо, той одночасно буває мужнім і прямолінійним".

Обов'язок пов'язує розум, що виражає суспільний погляд, і почуття, які фіксують індивідуальні нахили, інтереси та потреби. Це найважливіший механізм, через який суспільні відносини, вимоги і запити проникають у свідомість індивіда і стають змістом його діяльності. Згідно з поглядами Демокріта, особистість як моральний суверен на основі природних задатків має самостійно визначити міру виконання покладеного на неї обов'язку. У цьому полягає відкритий ним натуралістичний напрям в обґрунтуванні сутності та змісту морального обов'язку особистості. В античний період його розвинули Арістотель, Епікур, Лукрецій Кар та ін. Арістотель доводив, що природні нахили та обов'язок (найважливіша доброчесність) людини збігаються. Для виконання обов'язку особистості слід створити певні умови. Із цією метою він радив дотримуватись "золотої середини*.

Арістотель не обмежувався лише зовнішніми умовами щодо виконання обов'язку, наголошував, що його здійснення залежить від розумної душі людини та її волі. Найбільше це стосується науково-духовної творчості особистості, спрямованої на виробництво знань. Пізнавальна діяльність передбачає, що суб'єкт підпорядковує себе нормам, дотримання яких необхідне з погляду виробництва знань, і вияв змісту істини ставить над власною індивідуальністю. Арістотель критикував Пла-тона, вказуючи, що істина варта того, аби відмовитися від дорогого і близького. Обов'язок благочестя він вбачав у шануванні істини. Учитель повинен критично ставитись до набутих знань і поповнювати їх. Арістотель запровадив поняття "належне" і "суще". Належним він уважав не обов'язок на рівні особистості, а норму спільноти, суспільства, проте критерій виконання цієї норми - особистість.

Англійський філософ Іеремія Бентам (1748-1832) запровадив термін - "деонтологія" (грец. deon - потрібне, необхідне і logos - слово, вчення) на позначення розділу етики, що вивчає проблеми обов'язку, сферу обов'язкового, усі форми моральних вимог та їхні співвідношення.

Належне і необхідне у виконанні обов'язку виражені в категоричному імперативі І. Канта. У вчинках особистості він розрізняв почуття обов'язку і свідомість обов'язку. Згідно з його ученням, обов'язок потребує від учинку відповідності до закону, поваги до нього як способу визначення волі. Легальність можлива лише за умови, якщо визначальними чинниками волі є схильності, а моральність - коли вчинок здійснений із почуття обов'язку, тобто тільки заради закону. І. Кант пов'язує поняття "почуття обов'язку" і "схильність обов'язку". Учинок із почуття обов'язку нівелює певні схильності та одночасно предмет волі, адже сама по собі схильність безглузда, не здатна породжувати моральну максиму відповідальності як вищої моральної цінності, може лише сприяти її реалізації. Моральна цінність полягає не стільки у вчинках, які спостерігаються, скільки в їх прихованих внутрішніх принципах. Обов'язок потрібно виконувати заради самого обов'язку. Внутрішня належність і потреба, наказ відповідальної поведінки - це моральний категоричний імператив* який указує, що діяти слід "лише відповідно до такої максими, керуючись якою ти одночасно можеш побажати, щоб вона стала загальним законом".

Поряд із категоричним імперативом існує гіпотетичний, згідно з яким людина повинна зробити що-не-будь тому, що вона прагне іншого. Його неможливо назвати моральним, адже виконання обов'язку залежить від інтересу, користі тощо. Тому гіпотетичний принцип набуває форми гетерономії, бо він завжди чимось зумовлений. Категоричний імператив, на думку І. Канта, виявляється в автономії волі особистості, тобто "гетерономії довільного вибору, що не створює ніякої обов'язковості, а швидше протистоїть її принципу і моральній волі".

Із метою недопущення порушення морального закону в майбутньому необхідно культивувати і виховувати почуття обов'язку всіма доступними і можливими моральними засобами. Саме воно утримує особистість від небезпеки позбутися власної гідності і честі. Сумлінне виконання обов'язку підносить особистість, без цього людське життя не має сенсу. І. Кант надає важливого значення поняттю "обов'язок", на якому ґрунтується його етика.

Джерело обов'язку він вбачає в самій особистості, її автономії і свободі. У творі "Про педагогіку" І. Кант висвітлює роль та місце вчителя в навчанні і вихованні учнів. Педагог зобов'язаний не лише прищепити дитині ґрунтовні знання, а й навчити організованості, виховати її як вільну особистість. Значної шкоди їй завдають ті учителі та батьки, які піклуються переважно про добре влаштування дітей в особистісному житті, не дбаючи про виховання почуття свідомості морального обов'язку.

Теологічний напрям у розв'язанні проблеми обов'язку започаткував Платон. Покладаючи в основу свого вчення ідею, він керується логікою від належного до сущого. Світ ідеально сущого є не лише іншим світом порівняно з почуттєво фіксованим земним буттям, яке відрізняється від нього, а й протистоїть йому в ціннісному сенсі. Це розкривається у тому, що потойбічне царство ідей, божественне, мудре, підносяться над неповноцінним світом почуттєвих об'єктів. Діоген Лаертський (кінець П-ІП ст.) зазначав, що ідея (idea) Платона - це не тільки всезагальне, рід (genus), початок (arche), причина (aition), а й образ (cidos), взірець (paradeigma).

Платон пов'язував ідею всезагального блага, справедливості з обов'язком особистості. Він уважав, що людина добре виконує обов'язок лише тоді, коли нею керує безсмертна і незмінна розумна душа: "...в людині все залежить від душі, а в самій душі - від розуму, якщо лише душа бажає бути благою...".

Основний обов'язок особистості - звільнення від егоїстичних тілесних бажань, позбавлення "кайданів душі", здатність вийти за власні межі, проникнути у сферу загального. Він реалізується на рівні пізнання і самопізнання, що є прямим шляхом до самовдосконалення особистості, яка не здатна виконувати свій обов'язок без належної відповідальності, а прагне до ідеального виконання. Така відповідальність проявляється в мужності. У свою чергу мужність зберігає уяву про відповідальність і обов'язок. Нерозумна душа не знає обов'язку, не розуміє блага - як власного, так й інших.

У Платона ідея морального обов'язку особистості доповнена соціальною. На його думку, загального блага можна досягти повним підпорядкуванням особистості суспільству. Так, у державі має бути три класи (можновладці, воїни, землероби і ремісники), а обов'язок кожного з них - відповідати стану. Особистість повинна потурбуватися про те, щоб виконати свій обов'язок із честю і гідністю.

Вагомішого значення теологічний напрям у розв'язанні проблеми морального обов'язку особистості набув в епоху Середньовіччя. Августин Блаженний, Северин

Боецій, Фома Аквінський визначали обов'язок особистості як вияв Божої волі. На виконання Заповідей Божих людина повинна спрямувати всі свої здібності та зусилля. Основний її обов'язок перед Богом, на думку Фоми Аквінського, - праця. Зокрема, спільна праця має навчити учнів, що" працюючи на ціле (державу), часткою якої вони є, вони працюють і на себе. На такому розумінні повинно ґрунтуватись не лише трудове виховання, а й сімейне та естетичне.

Г.-В.-Ф. Гегель також намагався розв'язувати проблему обов'язку, яку аналізував на основі абсолютної ідеї. Обов'язок він убачав у творенні справедливого і турботі про власне благо та благо інших, пов'язуючи його з універсальними категоріями добра та свободи. Виконання обов'язку має мотивувати сам обов'язок, забезпечувати власну ідентичність і свободу. Водночас Г.-В.-Ф. Гегель критикував підхід І. Канта щодо визначення ним обов'язку на засадах абсолютної волі та суб'єктивності, оскільки це унеможливлює встановлення критерію обов'язку особистості. На його думку, критерій обов'язку особистості можна визначити, якщо він ґрунтуватиметься на об'єктивному підході, який ураховуватиме реальну свободу та можливості вияву людини. Він зазначав, що "раб не може мати обов'язків, їх має лише вільна людина. Якби в людей одного стану були всі права, а в іншого - всі обов'язки, то ціле б розпалось, оскільки лише тотожність є тією основою, яку тут слід мати на увазі".