Розділ «1. Загальні засади педагогічної етики»

Педагогічна етика

Отже, важливим чинником розвитку особистості й суспільства є моральна культура й духовна творчість особистості педагога. Моральна культура учителя спонукає до творення, розподілу і споживання духовних цінностей передусім в освітній сфері, а також в усьому соціальному просторі. Формується й реалізується моральна культура особистості за умов її свободи, вільної і творчої життєдіяльності.


1.2. Джерела педагогічної етики


Елементи педагогічної етики трапляються у вченнях давніх філософів і педагогів, які намагались осмислити специфічні проблеми педагогічної моралі. її виникнення пов'язане з появою педагогічної професійної діяльності, зумовленої соціально-економічними причинами і духовним розвитком особистості та суспільства. Потреба суспільства передавати досвід і знання підростаючим поколінням спричинила до появи системи шкільної освіти і професійної педагогічної діяльності як виду суспільно необхідної діяльності, що є наслідком процесу поділу праці та виникає на певному етапі історичного розвитку суспільства.

У первісному суспільстві не існувало соціальних інститутів, які б виховували дітей. Цим займалися дорослі, залучаючи підростаюче покоління до колективної праці. З розвитком виробничих сил, накопиченням трудового досвіду розширювалися знання людей і ускладнювалися вміння та навички. Виникла необхідність організованого навчання і виховання підростаючого покоління. Виховання почали доручати найдосвідченішим членам родової общини. До них висували певні вимоги: вони мали володіти тими вміннями і навичками, яким слід навчати дітей; знати релігійні обряди, казки, ігри і пісні, які є джерелом моральності. У такий спосіб в умовах родового устрою виховання почало виокремлюватися в особливу форму суспільної діяльності.

Важливу роль в історії педагогічної етики відіграло вчення давньогрецького філософа Сократа (прибл. 470- 399 до н. е.). Застосовуючи метод самопізнання, він дійшов висновку, що сутність людського буття полягає в моральності. Пізнаючи людську сутність, Сократ основним у ній вважав не те, що дане їй природою, а те, що людина набула під впливом культури, виховання. Його просвітницько-виховна діяльність була спрямована на моральне вдосконалення особистості, у чому найважливішу роль відігравали знання, які роблять людину вільною не за її природою, а за соціальною сутністю.

Сократ стверджував, що виховання може подолати потворне, аморальне, тобто виправити природні недоліки. Він ставив високі вимоги як до учителів, так і до учнів. Передусім учитель повинен мати незаперечний авторитет, а учень - послідовно звільнятися від духовного рабства: бути витриманим, освіченим, "пізнати самого себе", в усьому дотримуватися міри, гордитись не зовнішніми ознаками, а доброчесними справами. В основі спілкування, дружби, взаєморозуміння між учителем і учнями мають бути духовність, взаємовідпові-дальність та любов. Сократ учив і виховував під час діалогу і не був професійним викладачем. Мета "сократів-ського методу" - знайти істину, визначити, що таке доброчесність, благо, відповідальність, мужність. На його думку, з'ясувавши для себе, що таке мужність, людина діятиме відповідно. Важливим принципом формування моральних якостей молодої людини для Сократа був принцип єдності слова, знання і справи.

Одним із кращих учнів Сократа був давньогрецький філософ Платон (428 або 427 - 348 або 347 до н. е.), який виховував учнів шляхом усного викладу ідей. У творах "Федр", "Пир" філософ висловлює думку, згідно з якою людські душі існують окремо, з'єднуються лише у бажанні пізнавати. Звичні для греків союзи між чоловіками постають у піднесеній, зразковій формі. Дружба вчителів і учнів, які прагнуть однієї мети, позбавлена прагматизму, вони морально і розумово підтримують одне одного. Поширені у греків взаємини між зрілим чоловіком і юнаком у Платона, як і в Сократа, заперечують (виключають) чуттєве, залишається духовний зв'язок, який полягає в тому, щоб давати і брати, спонукати і розвивати. Сутність дружби і любові, які мають єднати людей між собою, у Платона полягає в тому, щоб з допомогою спільних думок і бажань приводити один одного до істини. В академії, створеній Платоном, дотримувалися принципу, згідно з яким жодну науку вільна людина не повинна вивчати як раб. Вважалося, що тілесні вправи, виконані проти волі, не шкодять тілу, а в душі пригноблювальна наука міцно не закріплюється. Викладати слід з допомогою гри: так можна визначити справжні здібності дітей. Учитель, на думку Платона, має бути дуже обережним і стриманим у своїх оцінках та висловлюваннях. Тому на цю посаду слід брати тільки стійких натур.

З академії Платона, яка проіснувала понад тисячу років, вийшло багато педагогів, зокрема давньогрецький філософ Арістотель (384-322 до н. е.), який визначив предмет і ознаки етики як науки. Займаючись самостійними дослідженнями етичних проблем, він відійшов від Платона, демістифікуючи науку етику. У працях "Евдемова етика", "Нікомахова етика", "Велика етика", "Про доброчесність" Арістотель наголошував на практично-поведінковій орієнтованості етики. Він стверджував, що кожна людина, а особливо вчитель, має володіти високими моральними доброчесностями, серед яких виокремив десять основних: мужність, розсудливість (стриманість, поміркованість), щедрість, пишність, величавість, честолюбство, справедливість (рівність), правдивість, дружелюбність, люб'язність. Кожна з них є суспільною мірою поведінки в певних сферах громадського життя. Найдосконалішою доброчесністю Арістотель вважав справедливість, якій "дивуються більше, ніж світлу вечірньої і ранкової зорі". Вона тотожна законності й стосується всіх моральних доброчесностей, адже закон піклується про мужність, поміркованість, рівність тощо. Водночас справедливість пов'язана зі ставленням людини до інших людей, адже є доброчесністю стосовно іншої особи.

Арістотель в "Афінській політиці" (330-340 до н. е.) описав урочистий ритуал виборів афінянами вчителів, які мають загартовувати молодь фізично та духовно. На них покладали великі обов'язки, що свідчило про те, що в рабовласницькому суспільстві педагогічну діяльність популяризували і надавали їй важливого соціального значення. Людина, обрана на посаду вчителя і вихователя юнацтва, проймалася почуттям гордості та вдячності до співвітчизників, які довірили їй "долю держави". На думку Арістотеля, доля держави залежить від політичної і моральної загартованості молодого покоління. Найкращі закони не дадуть користі, якщо громадяни не навчаться державного порядку, не будуть виховані в державному дусі. Недисциплінованість одного члена суспільства - це недисциплінованість усієї держави.

Виховання молоді є основним способом збереження державного устрою. Його організація - справа, яка має не лише освітнє, а й передусім державне значення. Арістотель першим в історії філософської думки наголосив, що педагогічна етика зумовлена соціальними відносинами. Він вважав, що держава має одну кінцеву мету, тому всіх необхідно виховувати однаково і турбуватися про виховання повинні всі.

Грецька культура та педагогіка справили значний вплив на культуру й педагогіку Риму. Незважаючи на те що римський сенат і римський цензор прийняли декрети, спрямовані проти поширення грецької освіти в Римі, це не дало бажаних результатів. Навпаки, у Римі в І ст. н. е. було започатковано гуманну педагогіку, в якій взаємини учителя та учнів мали важливе значення.

Джерелами педагогічної етики стали праці Марка Аврелія "Наодинці з собою. Роздуми", Луція-Аннея

Сенеки "Про благодіяння", "Моральні листи до Луцилія", Марка-Фабія Квінтіліана "Про виховання оратора" та ін. Так, римський оратор Марк-Фабій Квінтіліан (прибл. 35 - прибл. 96) обґрунтував думку, згідно з якою всі діти від природи здатні до навчання. Тому важливим є вибір такого вчителя, у якого моральність на першому місці, адже аморальний педагог виховує подібну до себе аморальну дитину. Досвідчений учитель передусім вивчає розумові та природні нахили, здібності дитини, щоб знати, як поводитися з нею, уникнувши тілесних покарань. Насилля, знущання над дитиною засвідчують недостатній духовний зв'язок педагога зі своїм учнем, продукують моральне приниження учня і вчителя, формують рабську психологію.

Марк-Фабій Квінтіліан розробив кодекс педагогічної етики. Його дотримання має виховувати повагу і шану до вчителя. До основних положень кодексу належать такі:

1. Нехай учитель викличе в собі батьківські почуття до своїх учнів і постійно уявляє себе на місці тих людей, які довіряють йому своїх дітей.

2. Нехай він сам не має вад і ие переносить їх на інших.

3. Нехай суворість його не буде гнітючою, а ласкавість - розслабливою, щоб звідси не виникли ненависть або презирство.

4. Нехай будуть тривалими бесіди про моральне й добре, адже чим частішими будуть умовляння, тим меншою - потреба в покараннях.

5. Нехай учитель не буде роздратованим і водночас не потурає тим, хто потребує виправлення.

6. Нехай він буде доступним у викладанні, терплячим у роботі, більш старанним, ніж вимогливим.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Педагогічна етика» автора Г.П.Васянович на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „1. Загальні засади педагогічної етики“ на сторінці 4. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи