Розділ «3.6. Щастя як вища моральна цінність особистості педагога»

Педагогічна етика

Категорія "щастя" є однією з провідних в етиці. Наукове обґрунтування його сутності та змісту складне, адже скільки людей, стільки й уявлень про щастя.

Сучасний "Словник з етики" (1989) зафіксував таке значення цього поняття: благополуччя, земне блаженство, бажане насущне життя, спокій і вдоволення, успіх, здійснене бажання тощо. Однак такого тлумачення недостатньо, необхідна теоретична модель дефініції "щастя", яка, фіксуючи найзагальніше, сутнісне, давала б змогу для особистісного, індивідуального наповнення і "розшифрування". Так, польський філософ, етик В. Татаркевич (1886-1980) вважав, що щастя - повне і тривале вдоволення від життя в цілому.

Сучасний український етик Віктор Малахов зазначає, що це поняття найбільше відповідає стану моральної культури. Водночас таке трактування щастя не повне, якщо не врахувати почуття світлої радості, ентузіазму, яке охоплює душу людини; безрадісне, неокрилене ентузіазмом вдоволення тяжіє до ретроспективного осягнення життя і саме по собі не робить людину щасливою. Щастя - вища мета і цінність людського життя. Арістотель висловлював думку, що воно є метою, яку ніхто і ніколи не вибере засобом заради чогось іншого.

Щастя - стан людини, для якого характерні переживання внутрішнього вдоволення власним буттям, повноти і осмисленості свого життя, відповідності досягнутого життєво значущим цілям і мріям.

Прагнення людини до щастя безпосередньо пов'язане із сенсом життя. Уявлення про сенс життя, сформовані науковим світоглядом, не дають готових рецептів щодо того, "як жити", не можуть передбачити всі зміни життєвого шляху особистості, неповторні риси її характеру, задатків, розуму, волі, не сприяють точному вимірюванню оптимального співвідношення індивідуальних можливостей і домагань. Громадське і власне життя в діяльності людини взаємопов'язані і взаємодоповнюють одне одного. Сенс життя визначає не певний ізольований аспект, а їх загальну спрямованість, яка полягає в принципах і нормах моралі.

В історії існує багато різних підходів і напрямів у визначенні змісту сенсу життя і щастя. Одні вважали, що сенс життя людини полягає в матеріальному добробуті, інші - в залежності її від надприродних сил, ще інші - в абсурдності людського буття взагалі. Абсолютизація кожної з цих ідей позбавляла можливості наукового визначення. Основними напрямами в обґрунтуванні поняття "щастя" були гедонізм, психоаналіз, екзистенціалізм та християнство.

Сенс життя і щастя людини гедонізм вбачає в отриманні максимального задоволення та уникненні страждань. На думку першого і найпослідовнішого представника гедоністичної теорії Арістіппа (друга половина V - початок IV ст. до н. е.), задоволення - головний критерій цінності життя. Позитивним у його вченні є визнання індивіда, безпосередніх переживань особистістю під час задоволення її запитів, потреб, інтересів.

Справжніми задоволеннями Арістіпп вважав тілесні, які мають пріоритет перед духовними: "...До окремо взятих задоволень слід прагнути заради них самих, а до щастя - не задля нього самого, а заради окремо взятих задоволень".

Гедонізму Арістіппа притаманний суб'єктивізм (люди можуть пізнати лише власні відчуття, а предмет, який їх викликав, не може бути пізнаваним). Давньогрецький філософ Епікур (341-270 до н. е.) вніс об'єктивний критерій у гедоністичну концепцію задоволення. На його думку, лише розумне задоволення сприяє справжньому і щасливому життю. Розумне задоволення притаманне тільки внутрішньо вільній людині, незалежній від зовнішнього світу, яка володіє силою духу, перебуває в стані душевного спокою і гармонії із собою та іншими людьми. Самопізнання робить людину щасливою, звільняючи її від страху перед богами, жорстокою необхідністю і смертю: "...Найстрашніше зло, смерть, не має до нас жодного відношення; коли ми є, то смерті немає. Таким чином, смерть не існує ні для живих, ні для мертвих, оскільки для одних вона сама не існує, а для неї інші не існують".

Ідеї гедонізму проповідував також римський послідовник Епікура Тіт Лукрецій Кар (99-55 до н. е.), який написав поему "Про природу речей". У вступі до першої книги він возвеличив Епікура як щасливого переможця, котрий першим серед еллінів сміливим духом подолав страх і природним назвав стан щастя людини. Природа, на думку Лукреція, здатна як сприяти людському щастю, так і руйнувати його, вона навіть може стати ворожою, особливо тоді, коли залишається непізнаною. Стан пізнання і творчість є найвищими насолодами особистості, що зробили її життя щасливим і прекрасним.

Платон і Арістотель не були гедоністами, але також наголошували, що щастя - вища мета людини, досягти якої може розумна, гідна, мудра особистість. Платон зауважував, що мудрість зробить людей щасливими. Арістотель його доповнив, вказавши, що доброчесності та мудрості недостатньо для щастя, оскільки потрібні й тілесні, зовнішні блага. Мудрець буде нещасним у бідності, стражданнях і печалі. Недосконалості достатньо для нещастя, навіть якщо її супроводжуватимуть у достатній кількості зовнішні та тілесні блага. Задоволення недосконалих людей не справжні, такими їх вважають лише розбещені. Справжні задоволення, які роблять людину щасливою, пов'язані з процесом забезпечення потреб і відновлення сил, а також розумним використанням уже набутих. Справжнє щастя людини полягає в активній, творчій діяльності.

Подібної думки дотримувався і нідерландський філософ Барух Спіноза (1632-1677) у творі "Короткий трактат про Бога, людину і її щастя". Про задоволення як основу щастя він писав у праці "Етика", де вказував, що воно є переходом людини від меншої досконалості до більшої, а незадоволення розглядав як перехід людини від більшої досконалості до меншої. Поняття задоволення він пов'язував із поняттям потенції (сили). Тому більшу чи меншу досконалість убачав у більшій чи меншій силі реалізації можливостей наближення до "взірця людської природи". Звідси Б. Спіноза вивів формулу: "Блаженство і щастя - це не нагорода за доброчесність, а сама доброчесність".

В етичних поглядах французьких і німецьких філософів Д. Дідро, А. Гельвеція, П. Гольбаха, Ж. Ламетрі, Й.-В. Гете, Ж. Гюйо, Ф. Ніцше провідною постала ідея, що задоволення не є первісним мотивом вчинку, а лише супутником плідної діяльності. Концепція англійського філософа і соціолога Герберта Спенсера (1820-1903) вибудувана на положенні, що саме задоволення-страждання стимулює людину до діяльності. Він уважав, що в гуманному суспільстві щастя і моральний обов'язок збігаються.

І. Бентам, Дж. Мілль, формуючи свої етичні системи, доводили, що тільки користь, отримана вигода приносять людині насолоду і щастя. І. Бентам наголошував, що кожна особистість повинна дбати лише сама про себе, бо від цього буде найбільша користь, "найбільше щастя найбільшої кількості людей". Такої думки дотримувався і Дж. Мілль у своєму етичному принципі: задоволення - єдине, до чого людина має прагнути і що є добром як метою, сенсом життя і щастям самим по собі; все інше - тільки засоби досягнення щастя. Цей утилітаристський принцип із різних наукових позицій критикували Л. Фейєрбах, К. Маркс, Дж. Мур та ін.

Критика К. Маркса проявилась як діалектичний матеріалізм та раціоналізм, натомість критика Дж. Мура - як неогедошстичний або ідеальний утилітаризм. Дж. Мур заперечив натуралістичний гедонізм і довів, що задоволення не може бути єдиним критерієм щастя, зокрема, важливу роль у його досягненні відіграють мотиви поведінки та діяльності людини.

Сучасний гедонізм суперечить класичному варіанту: сенс життя, щастя людини тлумачить за допомогою таких категорій, як "моральний вибір", "інтуїція", "моральна регуляція суб'єкта відносин", "моральний інтелектуалізм", "ризик щастя", "щастя малою ціною", "ситуативне щастя" тощо. Його теоретики зміст щастя з'ясовують через поняття консеквенціоналізму (лат. соnsequens (соnsequentis) - послідований), суть якого полягає в тому, що цінність учинків і сенсу життя визначається лише через наслідки, тобто залежно від того, наскільки вони сприяють утвердженню добра, блага і щастя.

У теорії психоаналізу (3. Фройд, А. Адлер, К.-Г. Юнг, Е. Фромм та ін.) сенс буття і щастя людини осмислено з позицій антигедонізму. Ідею, згідно з якою суб'єктивне переживання задоволення саме по собі є самодостатнім критерієм цінності, психоаналіз заперечує.

У творах 3. Фройд розглядав проблеми морального характеру, змістом свого вчення утвердив морально-етичні імперативи, провідним серед яких постулював, що людина повинна бути щасливою. Проте реально вона постійно перебуває в стані амбівалентності, тобто водночас є щасливою і нещасливою. Він пояснював це структурою особистості, яка, відповідно до його концепції, містить три компоненти: Несвідоме (Воно), Свідоме (Я), Над-Я (совість). 3. Фройд вважав Несвідоме (Воно) справжньою реальністю психічного, невідомим у внутрішній сутності настільки, наскільки невідома реальність зовнішнього світу. Несвідоме (Воно) є інстинктивним ядром особистості, примітивним, імпульсивним і підпорядкованим принципу задоволення. Із метою отримання негайного задоволення інстинктивних збуджень Несвідоме (Воно) використовує рефлекторні реакції та первинні уявлення.

Свідоме (Я) становить раціональну частку особистості та керується принципом реальності. Його завдання полягає в розробленні для індивіда відповідного плану дій задля задоволення вимог Несвідомого (Воно) з урахуванням обмежень соціального світу та свідомості індивіда. Це завдання Свідоме (Я) розв'язує за допомогою вторинних процесів уявлення. Над-Я (совість) формується Свідомим (Я) у процесі розвитку особистості та є її моральним аспектом. Над-Я (Совість) має дві структури - совість і совість-ідеал.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Педагогічна етика» автора Г.П.Васянович на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „3.6. Щастя як вища моральна цінність особистості педагога“ на сторінці 1. Приємного читання.