Розділ «2.2. Принципи педагогічної моралі»

Педагог є носієм не лише знань, умінь, навичок, а й моральних культури, духовності, краси. На нього покладається соціальна відповідальність за виховання молоді. Найбільш узагальнені моральні вимоги до особистості педагога та його діяльності містяться в моральних принципах.

Моральні принципи (лат. рrincipsum - начало, основа) - форма моральної свідомості, в якій моральні вимоги виражені найбільш узагальнено.

Якщо моральна норма приписує, які конкретно вчинки людина має здійснювати, то принципи узагальнено розкривають зміст моралі, виражають сформовані в моральній свідомості суспільства вимоги, які стосуються моральної сутності людини, її призначення, сенсу життя і характеру взаємин між людьми, спрямовують людську діяльність і є підґрунтям для часткових норм поведінки. Крім принципів, які розкривають зміст моралі, існують також формальні принципи, котрі висвітлюють особливості способу виконання моральних вимог (наприклад, "свідоме - несвідоме"; "гуманне - антигуманне").

В історії етичної думки загальним принципом моралі є категоричний імператив. Його сутність визначив німецький філософ Іммануїл Кант (1724-1804): "Існує лише один категоричний імператив, а саме: чини лише відповідно до такої максими, керуючись якою одночасно можеш побажати, щоб вона стала загальним законом". Отже, він підносить моральний принцип до поняття "моральний закон", який ніколи не дасть ставитися до людини як до засобу досягнення мети, а тільки як до вищої цінності. Керуючись ним на практиці, зазначав І. Кант, люди змогли б "хаотичний агрегат своїх вчинків" довести до певної системи і належним чином регулювати стосунки не лише на рівні "особистість - особистість", "особистість - суспільство", а й на рівні міжнаціональних зв'язків, зв'язків планетарного характеру.

Іншого погляду на цю проблему дотримуються сучасні представники комунікативної теорії етики - трансцендентальної прагматики (К. Аппель, Ю. Хабер-мас, В. Кульман, X. Ебелінг та ін.). Вони пропонують зміну парадигми морального закону шляхом переходу від "філософії свідомості" до "філософії комунікації" і від соціології, що ґрунтується на цілераціональності, до теорії комунікативної дії.

Заперечуючи методологію індивідуалізму, зокрема позицію І. Канта, комунікативна теорія спрямована на пошук більш фундаментальних основ для визначення достовірності, загальності та очевидності знань, правильності та універсальності етичних норм, принципів і цінностей, ніж ті, які можна виокремити з людської суб'єктивності. Цей підхід дає змогу оригінально досліджувати можливості регуманізації суспільства та особистості, стверджувати, що процес руйнації етичних норм піддав сумніву існування гуманістичних цінностей взагалі.

Так, сучасні німецькі філософи Ганс-Георг Гадамер, Карл-Отто Аппель наголошують на тому, що дегуманізація людських відносин, аморалізм стають можливими в силу вияву людського егоїзму. Люди перестають розуміти один одного, оскільки не вміють і не бажають здійснювати комунікацію. Причиною цього є не стільки економічні явища, скільки духовні. Брак справжньої освіченості, культури, моралі не дає змоги людям співвідносити власні цілі Й інтереси з загальними.

Водночас загальні інтереси збереження гуманності, моралі, культури, екології землі є колективними і вимагають взаєморозуміння, вияву доброчесностей на загальнолюдському рівні. Першооснова для взаєморозуміння - життєвий світ (Е. Гуссерль), що заданий та існує інтерсуб'єктивно. Цієї позиції дотримується К. Аппель, який, виходячи з принципу загальних взаємин і полемізуючи з І. Кантом, формулює імператив моралі сучасності, який полягає в тому, що завжди слід зберігати існування людства як комунікативну спільноту, що забезпечить у реальному житті комунікативну спільність.

Розв'язуючи проблеми, пов'язані з моральним вихованням молоді, трансцендентальна прагматика протистоїть позиціонуванню спільного життя людей як боротьби за матеріальні блага, конкуренції в задоволенні предметних, а не духовних потреб. Усталені традиції гуманного ставлення до інших існують у кожного народу. Педагогам слід послуговуватися ними в навчальному процесі з метою морального виховання підростаючих поколінь, етносу загалом. Водночас у педагогічній діяльності слід ураховувати те, що кожний етнос має вийти за власні межі для самозбереження і збереження всього людства. Кожна нація відповідає перед іншою за поширення освіченості, духовне зростання і збереження миру на землі. Отже, моральний закон представники комунікативної теорії формулюють так: усі разом з усіма.

Християнська етика також критично розглядає сформульований І. Кантом категоричний імператив і висуває принцип реалізму. Теоретик та ідеолог християнської етики папа Іоанн-Павло II, зазначаючи про недосконалість імперативу Канта, пропонував поведінку, яка б стала основою загальних законів" оскільки ґрунтувалася б на взаємозв'язку вчинків із дійсністю, відданістю цій дійсності. Він вважав розум здатним пізнати суб'єктивну і предметну реальність, оцінити її, визначити блага та встановити їх ієрархію" на чому потім основуватимуться нормативні судження.

Різні підходи щодо визначення сутності морального принципу І. Кантом об'єднує ідея гуманізму, яка є основною для педагогічної моралі.

Принцип педагогічного гуманізму

Як соціально-політична, педагогічна течія гуманізм сформувався в епоху Відродження. Першим гуманістом цієї епохи вважають італійського поета і мислителя Франческо Петрарку (1304-1374). Згідно з його поглядами, гуманізм - справжня віра в людину і її можливості, новий метод наукового дослідження, новий погляд і ставлення до світу, адже "божественному знанню" він протиставляє "людське знання" ("гуманна студія"). Отже, гуманізм - це новий світогляд, усвідомлення повноти величі людини, її здатність зрозуміти і перетворити на благо все багатство і розмаїття довкілля, з яким людина пов'язана нерозривно, оскільки є "вузлом", центром світу, творцем власного буття.

Сучасна українська дослідниця Л. Сєрова зауважує" що категоріальний аналіз поняття "гуманізм" охоплює такі ознаки, як цілісність людської особистості, свобода, щастя, рівність тощо. Особливого значення вона надає ідеї любові до людини, яка пронизує філософію, етно- та наукову педагогіки загалом. Категорія "любов" - центральна в гуманізмі, хоча на різних етапах розвитку педагогічної думки вона наповнювалася новим змістом.

Любов є загальною основою, в межах якої сенс життя виражений у потребі ставлення до об'єкта любові - дитини. Цей об'єкт - соціальна істота, сенс життя якої полягає лише у спілкуванні з іншими людьми, здатними забезпечити своє існування, функціонування і розвиток. Любов до людини є сутністю гуманізму.

Російський учений-діалектолог, письменник Володимир Даль (1801-1872) наголошував, що гуманізм характерний для освіченої людини і для педагога, покликаного формувати особистість, спираючись на принцип педагогічного гуманізму. Вболівання за дитину, її здоров'я, внутрішній світ, життєві ситуації е справжнім виявом любові вихователя до вихованця. Любов дає змогу збагнути духовну сутність дитини, іноді ототожнитися з нею. В, Сухомлинський зазначав: "Педагог без любові до дитини - це все одно, що співець без голосу, музикант без слуху, живописець без відчуття кольору". Почуття любові позбавляє корисливості, передбачає здатність вибачатися, толерантність, терпеливість.

Любов характеризується також беззастережністю і безумовністю, що дають змогу пізнати душу дитини, оцінити її поведінку, визначити методи впливу на неї. Любити дитину безумовно - означає любити її незалежно від зовнішності, здібностей до навчання, вад, поведінки, очікувань від неї в майбутньому. Важливим є вираження цієї любові, віри в досконалість дитини, формування її моральної краси. Це створює атмосферу співпереживання радості та надії, відіграє важливу роль у духовному становленні особистості.

Принцип педагогічного гуманізму (лат. humanus - людяний) - моральний принцип, на якому основується гуманізація навчально-виховного процесу, центром якого є дитина.

Принцип педагогічного гуманізму передбачає також повагу до прав і свобод дітей. їх регулює Конституція України та правові акти, а також норми міжнародного права, зокрема Декларація прав дитини, Конвенція про права дитини, Всесвітня декларація про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей, Пекінські правила, Статут дитячого фонду України тощо.