Розділ «3.4. Моральна відповідальність педагога»

Моральна відповідальність характеризує особистість з погляду виконання нею моральних вимог.

Моральна відповідальність педагога - особистісна якість, яка полягає в усвідомленні моральної потреби виконання соціальних норм (зокрема, особистісних), а також здатність індивіда адекватно сприймати справедливу оцінку скоєних вчинків, самооцінювати власні дії з позицій гуманності та чистої совісті.

У перспективному аспекті моральна відповідальність - це усвідомлення особистістю сучасного і майбутнього розвитку нації і людства, а також цілеспрямованої, вільної діяльності людини. Педагог навчального закладу морально відповідає за творче оволодіння знаннями, самовдосконалення, самореалізацію своїх сил і здібностей.

У ретроспективному аспекті моральна відповідальність репрезентує відповідальність, що відображає, як правило, соціально-правові дії стосовно особистості за минулу поведінку, вчинки, порушення нею вимог соціально-етичних, правових і професійних норм. У цьому значенні відповідальність відіграє подвійну роль: є способом реагування суспільства, керівництва освіти на негативні дії конкретного педагога і засобом запобігання можливій негативній поведінці цієї або інших особистостей у майбутньому.

У філософії Давньої Греції існували різні підходи до розуміння сутності відповідальності. Так, Демокріт висловив думку про те, що моральна відповідальність є регулятором поведінки людини. Він уважав, що відповідальність не вроджена якість і не Божа благодать, а продукт культури, результат соціалізації, виховання.

Виховання повинно здійснюватися через навчання, допитливість дітей, юнаків і дівчат. Це не означає, що основне для людини - багато знати, але освіта має бути всебічною. Дуже важливо у процесі навчання і виховання враховувати природу дитини. Батькам, учителям потрібно формувати відповідальність у дітей із раннього віку. Важливу роль у цьому процесі відіграє трудове виховання, приклад старших. Якщо діти не дотримуються його, то розвиваються аморально.

Для Сократа моральна відповідальність особистості є невід'ємною характеристикою індивіда, як і доброчесність, благо, справедливість. Відповідальність у вихованні та навчанні надає смислу діяльності особистості: її меті, потребам, інтересам, мотивам, результатам. Адже, за Сократом, перший обов'язок громадянина - мати глибокі знання, власні переконання, думки. Проте ці переконання не повинні розходитися з вимогами, сформульованими у нормах, законах кожного "поліса". В іншому разі не можна чекати від особистості свідомої, відповідальної поведінки. Обов'язок суспільства полягає у забезпеченні громадян гідними людської сутності умовами життя. Розрив між моральними, правовими нормами суспільства і морально-правовою свідомістю індивідів найбільше заважає виконанню обов'язку, завдає і особистості, Й суспільству шкоди, адже людина за таких умов стає безвідповідальною.

Проблему моральної відповідальності особистості досліджував Платон. Ґрунтуючись на ідеї про світ моральних сутностей, він сформулював свою думку так: від ідеї до дійсності, від належного до сущого. Цей постулат Платон обґрунтовує на рівні особистості й суспільства.

У системі формування відповідальної особистості Платона є заборони щодо засобів виховання. Так, він виступає за сувору, компетентну і непідкупну цензуру художніх творів, які можна використати у виховному процесі. Цензори, на яких покладено морально-правову відповідальність перед законом, державою і народом, мають вилучити ті з них, які руйнують моральні якості молоді.

Для аналізу відповідальності Арістотель застосував метод діяльності, який презентує актуальне буття живої істоти і процес переходу його можливостей до дійсності. Природа живої істоти розкривається саме у діяльності та реальному досвіді спілкування. Проте на саму діяльність вирішально впливає душа, яка поєднує розумну та нерозумну складові, взаємодія котрих стимулює появу відповідальності. Тобто відповідальність виникає тоді, коли правильно спрямований розум узгоджується з рухом почуттів, а рух почуттів - з розумом.

Ідеї давньогрецьких філософів вплинули на зміст освіти в Україні. Зокрема, на їх постулатах ґрунтувалася майже вся виховна система у Києво-Могилянській академії, у якій навчалися такі українські філософи та освітні діячі, як Г. Сковорода, Ф. Прокопович, І. Гізель та ін.

В епоху Середньовіччя панувала євангельська доктрина, яка характеризувалася певними загальнолюдськими цінностями. Так, ідея відповідальності ґрунтувалася на принципі любові. Син Божий - Ісус Христос - повинен створити царство, позбавлене війн, смерті, де всі перебуватимуть у вічному блаженстві та любові. Проте досягти цього можна лише за умови, якщо людина любитиме Бога (погляди характерні для Арія, Орігена, Тертуліана, Пелагія та ін.). Кожен філософ сформулював їх по-своєму, а значить, українські філософи, педагоги у навчанні та вихованні також використали їх своєрідно" починаючи з часів творення нашої держави - Київської Русі. Виховання моральної відповідальності особистості педагога у цей період розвиваються самобутньо.

Ранньохристиянським мислителем, який упродовж тисячоліття вирішально впливав на моральне виховання, був Гіппонський єпископ, учитель церкви Августин Блаженний (354-430). Він визначив самовдосконалення особистості як постійну і напружену працю душі, як самопізнання, а також уважав, що вдосконалившись через працю душі, людина стане унікальною, відповідальною і неповторною особистістю, якій радітиме Бог.

На думку римського філософа-неоплатоніка Аніція Манлія Северина Боеція (прибл. 480-524), на противагу Августину, відповідальна поведінка залежить не лише від Бога, а й від людини та її Долі. Він наголосив на тому, що відповідальні дії особистості є правильним шляхом до щастя і блага.

Ідею відповідальності також оригінально обґрунтував римський філософ, теолог Фома Аквінський (1225-1274), звернувшись до моральної особистості через з'ясування відношення божественного приречення до свободи волі людини. Однак, на відміну від Августина, який спирався в ідеї про відповідальність на вчення Платона, погляди Аквінського ґрунтуються на постулатах Арістотеля. Пошук суті відповідальності, її формування в індивіда він намагається здійснити на пріоритетних перед наукою засадах віри.

Представники філософії та педагогіки епох Відродження та Нового часу дослідження проблем відповідальності основували на ідеях егоїзму (франц. Еgoїsme, від лат. egone - морально-етичний принцип, що характеризує поведінку людини, яка прагне до задоволення лише власних потреб, нехтує інтересами інших людей та суспільства), частково скептицизму (грец. skeptikos - недовірливий; учення, що ґрунтується на сумнівах в існуванні якогось надійного критерію істини) та епікуреїзму (вчення Епікура, який матеріалістично пояснював світ на основі атомістичного вчення). Вони прагнули з'ясувати не лише об'єктивні основи відповідальності, а й узагальнити їх. Зокрема, їх цікавило, як відповідальність може бути продуктом, властивістю окремого індивіда і загальною соціально організувальною силою одночасно. Англійський філософ Френсіс Бекон (1561- 1620) обґрунтував теорію відповідальності на засадах науково-технічного прогресу, культури, гуманізації соціальних стосунків. Відповідальність людини полягає у тому, вважав він, щоб розвинути свої сили і здібності культурним шляхом. На думку Ф. Бекона, людина мусить відповідати не лише за творення і перетворення природи, вміло керувати цим процесом, а й відповідально і без насилля ставитися до матерії. Він один із перших порушив проблему екологічного виховання.

Представник Нового часу нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632-1677) відповідальність розглядав із погляду субстанціональності, сутність якої у нескінченній природі. Ця природа існує об'єктивно і має власні закони взаємозв'язку. Часто існування безвідповідальності породжується сваволею людей, їх неправильним розумінням свободи, причин, які спонукають людські прагнення і бажання. Крім того, зазначав 3. Спіноза, безвідповідальність спричинює неуцтво, а науки порушують порядок природи, а не наслідують його. Уникненню цього сприяють не лише правила життя, а й чітке пізнання, на яке спрямовує педагог. Правильно скероване пізнання допомагає людині обрати високоморальний спосіб життя, подолати афекти незадоволень, принести користь суспільству.

Вихідним положенням відповідальності у засновника емпірично-матеріалістичної теорії пізнання Нового часу британського філософа і педагога Джона Локка (1632-1704) є моральний закон природи. Він зумовлює повинність людини у моральному і правовому аспектах, формує її моральний обов'язок, яким керує розум і який узгоджує діяльність людей.

Кардинально змінив погляд на навчально-виховну систему чеський мислитель-гуманіст, засновник педагогіки Нового часу Ян-Амос Коменський (1592-1670). Спираючись на досвід своїх попередників, він визначив, що основним у вихованні є формування свідомої, моральної, відповідальної людини. Важливу роль у цій справі відвів учителю, розкривши не лише вимоги, а й умови та форми вияву його моральної відповідальності. Матеріальні умови вважав справедливим і достатнім соціальним забезпеченням педагога, а правові - чинними шкільними законами, порушувати які нікому не дозволено.