Розділ «1. Загальні засади педагогічної етики»

7. Нехай із бажанням відповідає тим, хто запитує, і нехай запитує мовчазних.

8. На похвалу нехай не буде надто скупим, оскільки це знищує бажання до праці, але й не буде надто щедрим, що породжує безпечність.

9. Наставляючи учня, він не повинен бути надто суворим, тим більше сварливим. Адже в багатьох з'являється відраза до педагога через те, що докори деяких учителів перетворюються на ненависть.

10. Нехай він кожен день скаже учням що-небудь таке, що в них назавжди залишиться в пам'яті.

Квінтіліан наголошував, що педагогічна етика вчителя не здатна виховати гідну людину, якщо не буде відповідного морального оточення. Особливо важливу роль у цьому процесі відіграє сім'я, у якій часто нищиться моральність ще в ранньому віці різними потураннями дитині з боку дорослих. Поблажливість послаблює сили духу і тіла, змінюючи природу дитини, і вона стає безвільною, безпричинною, що негативно позначається на відносинах з іншими.

Можновладці Риму ставили високі вимоги до моральних якостей учителя і виявляли турботу про його матеріальний та соціальний стан. Так, в Указі імператора Костянтина про привілеї для вчителів було зазначено, що педагогів разом із їх сім'ями звільняли від сплати податків і виконання громадських та офіційних обов'язків, не підселяли у їх помешкання сторонніх осіб, не запрошували до суду. Того, хто образив учителя, чекало покарання на розсуд судді. Платня і винагорода мали бути такого розміру, щоб посилювалося бажання вчити вільних наук і різних мистецтв.

В епоху Середньовіччя панувала євангельська моральна доктрина, а навчання і виховання мали переважно богословський характер. Ранньохристиянські мислителі-педагоги (Арій, Оріген, Тертулліан, Пелагій) розробили педагогічну етику на засадах добра, милосердя та любові. Ідеалом виховання для них була людина, яка відмовлялася від задоволення і спокус земного життя, прагнула до неба. Цей ідеал описаний у працях Августина Блаженного " Сповідь ", " Про виховання донатистів ", "Лист Донату", "Апологія гонінь", "Лист до Лети", "Учитель" та ін.

У "Сповіді" християнський богослов Августин Блаженний (354-430) закликає реформувати панівну римську школу і повернутися до основного засобу виховання - Святого Письма. Граматико-алегоричні прийоми тлумачення його тексту можна використати зі старої школи, але пристосувавши до християнських потреб нової епохи. Це зробив Августин Блаженний у праці "Християнська наука" (416-420), створивши власну теорію алегорії на основі вчення стоїків про знакову природу мови. Мова в нього існує не для чуттєвої насолоди слуху, а для насолоди розуму, бо справжня мова є мовою смислу - духу. До Слова Божого учитель має навертати учнів молитвою. Молитва - основний засіб самовдосконалення, самопізнання, самовиховання християнина. Завдяки їй людина спокутує свої гріхи перед Богом, іншими людьми та собою.

Учителя Августин Блаженний радив вибирати старшого за віком, досвідченого і мудрого. Такий наставник не сваритиме дитину за повільність, а хвалитиме і спонукатиме її старання. Вихователь передусім повинен дбати про те, щоб не викликати в дитини ненависті до себе і до навчання. Потрібно вчити і виховувати так, щоб дитина не лише розуміла зміст доброчесностей, а й спроможна була знайти добре в поганому. Учитель має ставитися до учня, як до Божого створіння, що забезпечить постійне самовиховання та самовдосконалення педагога. Так, у праці "Учитель" описано необхідні риси педагога: щиру любов до Бога, доброту, скромність, володіння різнобічними знаннями. Якщо вчитель чогось не знає, він має зізнатися в цьому, а не демонструвати вдаване знання. Августин Блаженний засуджував невимогливих до учнів педагогів, які надають перевагу грошам, а не науці. Це становить небезпеку як для особистості, так і для держави. На його думку, виховати справжню особистість можна лише у школі радості. Дитина у ній має розвиватися гармонійно: гартувати свою душу і тіло, щоби стати мужньою і відповідальною перед викликами життя. Чільне місце у школі радості має посідати естетичне виховання. На думку Августина, Бог є виявом досконалого, прекрасного. Любов до нього робить людину морально бездоганною й неповторною.

Подібних поглядів на педагогічну етику дотримувалися такі мислителі, як Боецій, Алкуїн, Абеляр, Ельфрик, Фома Аквінський та ін. Так, християнський богослов Фома Аквінський (1225 або 1226-1274), запропонувавши систематизацію етики в працях "Коментарі до "Нікомахової етики" ", " Сума проти язичників ", "Сума теології", "Про душу", наголошував на тому, що формування індивіда має відбуватися на пріоритетних перед наукою засадах - засадах віри. Він вважав, що потребу досліджувати істину зумовлюють праця і сумління. Людина вірить своєму розуму, залучаючись у такий спосіб до пізнання Бога "без сумніву і помилки".

Через віру, розум, доброчесність, справедливість учитель повинен привести учня до розуміння сутності Бога. Водночас йому необхідно пов'язувати розвиток особистості з її індивідуальними здібностями. Індивідуалізація виховання ґрунтується на виборі таких засобів впливу, які відповідають особливостям індивіда, а також стану, в якому перебуває його душа.

Гуманні ідеї учених (Іоанн Златоуст (прибл. 347-407), Анацій-Манлій-Торкват-Северин Боецій (прибл. 480- 524), П'єр Абеляр (1079-1142)) в епоху Середньовіччя не завжди втілювалися в життя. У середньовічних університетах майбутнім учителям закладали думку, що успіх навчання і виховання дітей у школі залежить від суворості та вміння покарати лінивих і неслухняних. По закінченні університету вчителю вручали різку і так звану palm - палицю з диском на кінці для ударів по дитячих долонях. Випускник повинен був продемонструвати перед екзаменаційною комісією свої вміння "виховувати" з допомогою цих знарядь. У Кембриджському університеті платили хлопчикам, які піддавалися катуванню майбутніми вихователями під час іспитів. Така система освіти породила відірваність навчання від життя і основувалася на схоластиці. Церква підтримувала і теоретично обґрунтовувала необхідність фізичних покарань дітей у процесі виховання.

Перші відомості про школи та училища в Київській Русі пов'язані із прийняттям і поширенням християнства (988). Це відображено в тогочасних писемних пам'ятках. Проблеми педагогічної етики висвітлено в "Руській правді", Ізборниках Святослава, "Повісті минулих літ", Київському літописі, працях Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Іларіона Київського, Кирила Туровського та ін.

За свідченням літописців, матері оплакували дітей, яких віддавали до навчання, як мерців. Плач цей був зумовлений не лише відбором дітей у школу, а й тим, що вони ставали проповідниками нової віри. Перші вчителі - південнослов'янські, болгарські та сербські священики, мова яких була зрозумілішою, ніж грецька, тим, кого потрібно навчати. Ця традиція виховувати та привчати до справи служителів церкви зберігалася до кінця XVII ст. і визначила характер навчання в школі, педагогічні ідеали, яких вона прагнула досягти на основі вивчення Біблії. Однак у Біблії спостерігаються неоднакові педагогічні підходи. Так, у Старому Завіті панує патріархат, за якого глава сім'ї має необмежені права, а всі члени йому підпорядковані. Ставлення глави до членів сім'ї дуже суворе. У новозавітній християнській педагогіці панують інші начала - любові, смирення, цінності кожної особистості. Діти мають не лише обов'язки, а й певні права. Тому необхідно було визначитись, якого світогляду - старозавітного чи новозавітного - слід дотримуватись у вихованні та навчанні.

Перевагу надавали старозавітному педагогічному ідеалу. Педагогічна етика ґрунтувалася на засадах Книги притч і Книги премудрості Ісуса, сина Сірахова. Під їх впливом сформувалася система жорстоких покарань дитини як із боку вчителя, так і з боку батька. Вони повинні одночасно викликати любов і страх, вдаватися до побиття дітей різкою як основного засобу виховання.

ІЗ Нового Завіту педагогічна етика передусім запозичила ідеали Послання святого апостола Павла, а з творів отців церкви - книги Іоанна Златоуста. Пріоритет у вихованні молодого покоління надавали не школі, а сім'ї. Правила і норми порядного життя, християнської доброчесності мудрі батьки намагалися передати дітям на прикладі власного життя, шляхом повчань і настанов. Так, у "Повчанні" Володимир Мономах (1053- 1125) закликає дітей через каяття, сльози та молитву стати на шлях праведності; у ньому також викладено обов'язки людини перед Богом і ближніми, адже любов до Бога зобов'язує людину любити ближніх, мати страх перед ним, бути милостивою. Володимир Мономах учить дітей не забувати про бідних, допомагати сиротам, удовам: "Не убивайте ні невинного, ні винного; навіть коли заслужать на смерть, не губіть душі жодного християнина... Від єпископів і попів, і ігуменів з любов'ю приймайте благословення, і не усувайтеся від них, а по силі любіть їх і дбайте про них, щоб ви одержали їх молитву від Бога. Передовсім не майте гордості в серці та в розумі... Старих шануйте, як батька, а молодих, як братів".

Описавши тип доброчесної людини, Володимир Мономах подав автобіографічні відомості, щоб власним прикладом його продемонструвати і стати зразком для наслідування.

У період Відродження та Нового часу педагогічна етика зазнала розквіту, що спричинило самоствердження людини як творчої, діяльної, мислячої та гуманної істоти. Водночас людина епохи Відродження і її етика демонструють недосконалість людської істоти, тому Ренесанс постає як постійний і безперервний пошук обґрунтування антропоцентризму, чим відрізняється від антично-середньовічної культури.

Педагоги-гуманісти заперечують середньовічну схоластику, стверджуючи, що дитина заслуговує на повагу, шанобливе ставлення до її індивідуальності. У філософсько-етичних творах К.-А. Гельвеція, Т. Гоббса, Д. Дідро, Т. Кампанелли, І. Канта, Б. Спінози і в суто педагогічних Й.-Ф. Гербарта, А. Дістервега, Я.-А. Ко-менського, Дж. Локка, Й.-Г. Песталоцці, Ж.-Ж. Руссо ідея гуманного ставлення до дитини з метою її саморозкриття, самозвільнення, самовдосконалення пов'язується із суспільним розвитком.

Мислитель епохи пізнього відродження Еразм Роттердамський (1469-1536) у праці "Похвала глупоті" викрив суспільні недоліки виховання людини, стверджував, що лише просвітницька сила розуму педагога і його гуманістична культура здатні ідейно та морально змінити людину і суспільство. У праці "Жорстокі вчителі" Е. Роттердамський зазначав, що вчитель не повинен відбити в дитини бажання до навчання, а основним на шляху освіченості є симпатія до наставника. Як противник тілесних покарань, він застерігав: "Не можна привчати дитину до побоїв. Жорстокі тілесні покарання призводять до того, що горда природа стає недоступною для впливу, а низька віддається відчаю. Тіло поступово робиться нечуттєвим до стусанів, а дух - до картань... Нашою нагайкою нехай буде умовляння, зроблене розсудливим тоном, іноді й догана, з мірою лагідності, а не отруйною їдкістю".