Розділ «1. Загальні засади педагогічної етики»

Педагогічна діяльність насамперед передбачає дотримання моральних принципів, що є формою моральної свідомості і самосвідомості, в якій моральні вимоги виявляються найбільш узагальнено. Якщо у нормі вказано, які конкретні вчинки має здійснювати людина, то принципи у загальній формі розкривають зміст певної моральності, відображають набуті у моральній свідомості вимоги стосовно моральної етики людини, її призначення, сенсу життя і характеру відносин між людьми. Вони спрямовують діяльність педагога і є основою для норм поведінки у певній ситуації.

Діяльність учителя виявляється не лише у дотриманні моральних норм і принципів; її має оцінити громадська думка, яка є станом масової свідомості, що відображає почуття, настрої та погляди великих соціальних груп і суспільства загалом, виражає їх ставлення до подій і явищ, які значущі з погляду суспільних потреб та інтересів.

Громадська думка в демократичному суспільстві потребує постійного вивчення, ретельного врахування і своєчасного коригування інституціями, які приймають політичні та управлінські рішення. Необхідність їх посилюють суспільні трансформації, здійснення освітніх реформ, модернізаційних проектів, зміни ролі і місця педагога в системі навчально-виховного процесу. Нині громадська думка вимагає повернення довіри до учителя, підвищення його соціального й морального статусу, авторитету.

Моральний авторитет учителя є його моральним статусом в колективі учнів і співробітників, своєрідною формою дисципліни, з допомогою якої учитель регулює поведінку вихованців, позитивно впливає на їх світогляд.

Моральні норми, принципи, громадська думка, авторитет учителя віддзеркалюються у культурі. Мораль у культурі, як і в суспільному житті, є "зрізом" суспільного існування людства. І в культурі, і в моралі суспільства, особистості важливу роль відіграє спілкування. Висока культура гуманізує спілкування людей, відкриває можливості його вдосконалення. Поняття "культура" підсилює змістовий аспект поняття "мораль", тобто акцентує на своєрідності моральних цінностей. Культура не лише висвітлює їх роль для суспільства, а й підносить цінності до рівня "форми", способу їх вияву і реалізації. Моральні цінності реально функціонують у спілкуванні, міжособистісних та інших суспільних відносинах. Водночас, будучи невід'ємною складовою культури, мораль активно сприяє духовному зростанню особистості, її культуротворчій діяльності, є не тільки важливим чинником розвитку культури, а й способом оволодіння людьми гуманним ставленням один до одного. На це звертав увагу німецько-французький філософ-гуманіст Альберт Швейцер (1875-1965) у праці "Культура і етика" (1923): "Істинно моральною людина є лише тоді, коли вона підкоряється внутрішньому збудженню допомагати будь-якому життю, якому може допомогти, й утримується від того, щоб завдати живому будь-якої шкоди". Мораль дає змогу проникнути у внутрішній зміст формування і функціонування культури особистості.

Взаємовплив моралі та культури не простий, він має суперечності, неузгодженості, негативні наслідки. Наприклад, в умовах, коли відбувається перехід від "закритої" культури до "відкритої", виокремлюються культурні запити, стикаються техніко-раціоналістична культура і загальна культура особистості. Тоді культура комерціалізується і посилюється умовно престижне її споживання, масова культура стає здатною спрямовувати моральні якості в корпоративно-бюрократичні способи їх використання. "Нігілістичну" моральну підсистему активно формують інші спеціалізовані сегменти культури, передусім елітарна культура. Прибічники елітарної культури (теоретиками її були Іспанський філософ Ортега-і-Гассет Хосе (1883-1955), італійський соціолог і політеконом Парето Вільфредо (1848-1923)) заперечували прогресивний розвиток культури без її обраних носіїв; критикували ідею національної культури (генії культури належать людству); наголошували, що культурна нерівність як особистостей, так і народів є основою соціального життя, певною закономірністю. За змістом вона наближається до масової.

Масова культура презентує певний тип мислення, суспільної свідомості, який є провідним для деяких людей. Теоретики масової культури (сучасні американський філософ і культуролог Алвін Тоффлер, французький філософ і історик Мішель-Поль Фуко) стверджують тотожність матеріальних і духовних цінностей у житті людини. Вчені вважають, що умовами виникнення масової культури є розвиток засобів масової комунікації, індустріально-комерційний тип виробництва і розподіли стандартизованих духовних благ. Взаємодія елітарної і масової культур призводить до формування сурогату спілкування, яке втрачає свій гуманістичний зміст і цінність, оскільки псевдокультура завжди нищила моральні ідеали, почуття, переживання особистості. Усе це ускладнює роботу педагога у вихованні моральних якостей учнів і процес відкриття дитині "світу вперше" на засадах людської культури.

Педагогові слід також мати на увазі, що формування світогляду, моральних звичок, почуттів, мотивів поведінки може основуватися і на культурно-регіональних традиціях. Отже, виховуючи підростаюче покоління, викладач повинен враховувати моральну свідомість населення регіону, його звичаї" цінності, побут тощо.

Як свідчить практика і наукові дослідження, важливим виявом моральної культури педагога є його здатність до духовної творчості.

Духовна творчість педагога - активна та самостійна діяльність, у процесі якої формується інше людина.

Вона є метатворчістю, адже саме завдяки їй на основі свободи відбуваються реальні зміни в бутті, становленні дитини.

Російський філософ Микола Бердяев (1874-1948) стверджував, що для вільної діяльності необхідно створювати всі умови, адже творчість народжується зі свободи.

Умови вияву і процес духовної творчості педагога не позбавлені суперечностей, серед яких:

1. Суперечність між об'єктивною необхідністю високого рівня духовної творчості педагога та відсутністю соціально-економічних умов для її забезпечення. Роль духовної творчості учителя у суспільному житті значно зростає в переломні періоди історії. Нині вона потрібна українському суспільству як важливий чинник соціально-економічного і культурного розвитку. Водночас її продуктивність можлива лише за умов матеріальної та моральної підтримки держави, меценатів, церкви, суспільства загалом. Нестача такого забезпечення негативно позначається на її рівні.

2. Суперечність між свободою духовної творчості педагога та її політизацією. Джерелом духовної творчості е внутрішній світ людини, а не зовнішня політична необхідність. Нині деякі партії спекулюють носіями творчості, які використовують творчий науково-педагогічний потенціал у вузьких прагматичних цілях. Намагаючись раціоналізувати свободу творчості вчителя як позитивну творчу силу, субстанційно притаманну людині, у такий спосіб стають перепоною на шляху розвитку духовної особистості. Це зумовлює те, що вчені, викладачі не застосовують новітніх педагогічних технологій, які ґрунтуються на особистісно орієнтованому підході, методі діалогу тощо. Творчість замінюють традиційність, стереотипність, шаблонність у навчанні та вихованні.

8. Суперечність між змістом духовних цінностей особистості та формами їх забезпечення. Перехід суспільства до нових економічних відносин спричинив зниження життєвого рівня більшості населення, зокрема молоді. У молодіжному середовищі існує своєрідний духовно-ідейний вакуум, пов'язаний із кризою минулої системи соціальних цінностей і недостатнім освоєнням духовних надбань українського народу й людства загалом. Відсутність обґрунтованого соціального ідеалу не лише породжує духовну апатію, знецінює роль знань, а й послаблює загальну соціальну активність молоді в державі, гальмує вияв її творчості. Молодь не бере участі в громадських заходах, традиційна мережа культур* но-освітніх і дозвіллєвих закладів, що формувала певний рівень її культури, не відповідає потребам нового покоління, тому молодь не користується її послугами.

Зниження інтересу молоді до книги, мистецтва, змістовного дозвілля, культури загалом активізує споживацький настрій, орієнтований передусім на швидке збагачення та сферу розваг. Це нівелює такі цінності, як честь, совість, гуманізм, натомість поширюються меркантилізм та егоцентризм.

Інфраструктура, яку створювали в Україні протягом десятиліть, нині руйнується. Рівень відвідування молоддю закладів та установ культури, спорту, відпочинку за останні роки значно знизився через відсутність належних умов для духовного розвитку. Нині спостерігається дегуманізація мистецтва, зростання засилля масової культури низького ґатунку, яка руйнує гуманістичні цінності, естетизацію і сприяє поширенню агресії. Це послаблює вплив педагога на процес виховання. Тому Україна потребує духовного відродження та утвердження незалежної держави саме через духовну творчість молоді.

4. Суперечність між декларованими і гарантованими можливостями вияву духовної творчості педагога. Проблема духовної творчості в умовах незалежної України відображена в документах загальнодержавного значення, зокрема в Конституції України, Національній доктрині розвитку освіти, Законі України "Про вищу освіту" та ін. Проте здебільшого реалізація цих документів на практиці відсутня, що зумовлює суперечність між можливостями творчого розвитку особистості педагога і слабким використанням їх у розбудові демократичного суспільства (податки держави на видання наукової й навчальної літератури).

5. Суперечність між нагальними потребами розвитку духовної творчості особистості педагога та недостатнім науково-методологічним і методичним їх забезпеченням. Ця суперечність є наслідком концептуальних положень і підходів ідеології тоталітарної держави щодо першорядності суспільного порівняно з особистіс-ним, підкорення людини науково-технічному і соціальному прогресу, примату засобів над метою, символу над дійсністю, техніки над людиною та її духовністю. Ці технократичні ознаки найбільше почали виявлятися у 80-ті роки XX ст., коли нарощування темпів виробництва не пов'язували з реальними потребами людей, особистість ставала лише засобом для досягнення стратегічних господарських цілей, "людським фактором" економіки.