Розділ «3.5. Педагогічна справедливість»

Моральні вимоги до педагога передбачають абсолютність. Одна з позитивних вимог - бути справедливим. Це поняття відображає загальне співвідношення цінностей, розподіл їх між індивідами, порядок людського життя, який відповідає уявленням про сутність людини та її невід'ємні права.

Ідею справедливості розглядають в історико-філософському і педагогічному аспектах. У історико-філософському аспекті увагу акцентують на її еволюції, розумінні сутності та змісту. У педагогічному - на визначенні умов, форм і методів, засобів формування справедливості в людині.

Конфуцій (551-479 до н. е.) основою справедливих відносин між людьми вважав гуманність і благородство. Виховуючи своїх учнів, він наголошував, що благородна людина є морально досконалою особистістю, яка протягом життя перебуває в пошуках власного морального призначення і утверджує справедливість. Вихованці Конфуція поважали його не лише за знання, а передусім за справедливе ставлення до них.

Центральною ідеєю вчення Мойсея також є ідея справедливості. її суть полягає в характері покарання: його гнів знає межі, задані нормами справедливості. Уміння людини жити за Божими Законами - вияв розуму, сили та краси. Мойсей жив заради справедливості та свободи народу.

Ідея справедливості в Ісуса Христа ґрунтується на засадах любові, милосердя до ближніх. Це почуття розкривається незалежно від вчинків людини або інших її якостей і є всеохоплюючим. Почуття милосердя не передбачає оцінювання, але й не заперечує справедливості, навпаки, воно є вищою його формою. Г.-В.-Ф. Гегель зазначав, що закон "Око за око, зуб за зуб" - священний принцип будь-якої справедливості, основа державного устрою. Ісус не вимагає повної відмови від права, піднесення над усією сферою справедливості або несправедливості шляхом любові, у якій разом із правом зникає і почуття нерівності, й можливість цього почуття, яке зумовлює встановлення рівності, тобто зникає ненависть до ворогів.

Поняття "справедливість" розглядають представники таких напрямів: теологічного, соціологізаторського, натуралістичного, етичного утилітаризму, класичного утилітаризму, прагматизму.

Теологічний (грец. theos - бог і logos - слово, вчення) напрям в аспекті розуміння сутності і змісту справедливості розвивали Августин Блаженний, Фома

Аквінський, Л. Толстой, Г. Сковорода, Памфіл Юркевич, Іван Огієнко, Іван Ільїн, Е.-А. Жильсон, Жак Маритен, Іоан та ін. В їх ученні виголошено такі постулати:

- Бог - це вища справедливість, він віддає кожному належне;

- слід шукати справжню справедливість, заперечуючи насильство і себелюбство, живучи з вірою в Бога, поважаючи права інших;

- потрібно виявляти досконалість у дотриманні вимог закону та етичних норм;

- необхідно пам'ятати, що смиренність, а не погорда - джерело справедливості;

- прагнути справедливості - означає ставитися до кожного відповідно до його сутності; бути виправданим - значить у разі випробовування або суперечок довести не стільки відсутність вини, скільки справедливість власної поведінки, виявити свою правду.

Соціологізаторський (лат. societas - суспільство і logos - слово, вчення) напрям у розумінні справедливості започаткував Арістотель. Він вважав справедливість досконалою доброчинністю, проте зазначав, що в реальному житті вона трапляється рідко. Арістотель модифікував два види справедливості: розподільний (або дистрибутивний), згідно з яким людині слід віддавати належне відповідно до її гідності та прав; пов'язаний з обміном, за якого справедливість має урівноважувати сторони, що беруть участь в обміні, при цьому гідність людини не враховують*

Поняття "справедливість" як рівність визнавали багато вчених (В. Спіноза, Т. Мор, Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо та ін.). Проте зводити справедливість до рівності в етичному розумінні некоректно, оскільки з її характеристики вилучаються такі важливі риси, як об'єктивність, правдивість, безкорисливість та самокритичність. Це зумовлює звужений розгляд сфери вияву несправедливості в суспільстві. Г.-В.-Ф. Гегель наголошував на об'єктивному характері генези та розвитку справедливості і визначав її як свободу духу. Водночас він указував на діалектичний взаємозв'язок об'єктивного і суб'єктивного у вияві справедливості та зазначав, що вона полягає в повазі прав інших і є доброчинністю, якщо перетворюється на принцип людини як її особистий обов'язок. Справедливість не залежить від вимог держави і постає як вимога моралі.

Представниками натуралістичного (лат. natura - природа) напряму в обґрунтуванні ідеї справедливості були Дж. Бруно, Б. Телезіо, Ч. Дарвін, Т. Гекслі, Г. Спенсер, П. Кропоткін, К. Льюїс та ін. Вони постулювали відмову від надприродного джерела моралі, зокрема справедливості. На їх думку, природа людини - це сукупність вроджених біологічних якостей, у яких приховані інтереси, мотиви, принципи, почуття справедливості. Вони генетично закодовані і розвиваються в процесі еволюції. Наголошуючи на натуралістичному підході, П. Кропоткін у праці "Справедливість і моральність" зазначав, що моральні поняття пов'язані з існуванням живих істот, які без них не змогли б вижити в боротьбі за існування. Саме зародження стадності, спільності і за необхідності самовідваги зумовило розвиток моральних понять. Справедливість П. Кропоткін вважав основним поняттям етики, незважаючи на те що воно не охоплює всієї моральності. її появу спричинила сама природа, а розвинулась вона в процесі еволюції людства.

В етичному натуралізмі спостерігається некритичне використання методів і результатів різноманітних природничих наук, особливо відкриття молекулярної біології і генетики. Це проявляється в запереченні соціальних вчинків у становленні та розвитку змісту справедливості. Російський генетик Володимир Ефроїмсон (1908-1989) зазначав, що удавана альтернатива, якою є генетика або середовище, що визначають розвиток особистості, - це одна з багатьох суперечностей, які трапляються в біологічній, соціальній і біосоціальній сферах. На еволюційне становлення альтруїзму впливають чинники постійного природного відбору і групового відбору, емоції панування і пригнічення. Усі властивості (особливо психічні) потребують зовнішньої стимуляції для повного вияву, їх пригнічує або деформує соціальне середовище.

Етичний утилітаризм (лат. utilitas - користь, вигода) започатковано в античності. Сократ, Демокріт та Епікур основою ідеї справедливості вважали користь. Так, Епікур (340-270 до н. е.) зазначав, що справедливість, яка виникає з природи, є угодою про корисне - з метою не шкодити один одному, а найбільшим її плодом вважав безтурботність. Закони та уявлення про справедливість змінюються, їх необхідно дотримуватися, оскільки вони є умовою душевного і тілесного спокою. Порушення справедливості зумовлює хвилювання, а якщо його приховують - страх можливого хвилювання.

Класичний утилітаризм (І. Бентам, Дж.-Ст. Мілль) характеризується трьома основними положеннями: дія є правильною чи неправильною не сама по собі, а відповідно до наслідків - справедливих або несправедливих; наслідки справедливості або несправедливості визначають за щастям або не нещастям, до якого вони призводять. Правильні і справедливі ті дії, які продукують найбільше щастя; на противагу етичному егоїзму, згідно з яким кожна людина піклується лише про власні інтереси, прихильники утилітаризму вважали, що для людини особистий інтерес важливий так само, як і інтерес інших.