Не пройшла марна праця молодого товариства на вдовиній ниві. В селі швидко розійшлася чутка, що із Києва надіслано на жнива школярів у допомогу незаможним людям. Одні казали, що їх душ із десять, другі – п’ятнадцять, а на другому кінці села запевняли, що своїми очима бачили, як виходила в поле артіль чоловік із тридцяти.
І ось другого дня у неділю по обіді прийшов до Бондарів пристаркуватий чоловік, чепурненько вдягнений, починає прохати, щоб дали йому хоч на кілька день хлопця.
– Я чоловік бездітний, стара все нездужає – невправка. Я такий, – додав він, – що дурно й не схочу, що слід – заплачу.
– Хто піде? – переводить очі з одного на другого. Кожний огинається. Зітхнув чогось Кость:
– Це, мабуть, виходить мені іти. Хай так і буде – я піду до вас, дідусю.
Звечора й пішов.
Другого дня пішов до діда Маркіяна Валя. Дід давно його кликав до себе. Таки переманив.
А ще через день зник десь і Вітя.
Двір Бондаришин затих.
У полі скрізь виблискували стерні. Одні із селян ще не покосили, а інші вже почали возовицю. Цілий день з ранку до пізньої ночі вози хмарою збивали куряву, рипіли колеса, як у релі грали. Золоті гори плавом пливли по вузеньких дорогах із поля в селянські двори й клуні.
Кость швидко оговтався у бездітних людей. Днів через два, через три і старий, і стара кожному, кого не стрівали, хвалили свого робітника. «Та така вже люба та мила дитина: і привітна, і слухняна, і роботяща, де воно й зародилось таке, – краще, ніж яке рідне».
Про Валю та діда Маркіяна люди казали: «Злигався старий із малим, що їх і водою не розіллєш: скрізь удвох». Казали, правда, також, що в їх більше розмов, ніж праці: «Покинуть оце складати снопи та цілими годинами й сперечаються, вимахуючи руками, той на стіжку, а другий з вилами коло стіжка».
Вітю незабаром знало вже все село: і старі, й малі. В одних людей він довго не сидів – літав по селу, як вітер: учора бачили його на одному кутку, сьогодні вже кашкет його майорить десь аж у протилежному; ранком сидить на возі, по шию зарившись у горосі, увечері гарцює верхи на чийомусь коні. Де Вітька, там сміх, гомін, часом сварка: там вхопив косу – насилу одняли, там наварив каші, що викинули її собаці, а там завівся з жінками за попів та віру. Та так гаряче завівся, що обурені баби не в жарт хотіли йому зняти штани та нажалити його кропивою. Утік.
XIV
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Олив'яний перстень » автора Васильченко Степан на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „XIII“ на сторінці 1. Приємного читання.