Розділ «Боротьба за Бахмач та Ромодан — Гребiнку»

Пiсля прикрозвiсних подiй у Конотопi радянське командування всю свою енергiю та сили направило на заняття важливого стратегiчного вузла — станцiї Бахмач. Ця станцiя була центром сполучення на всiй Лiвобережнiй Українi. Адже до неї тягнулися з Полтавщини вiдрiзки колiй Гребiнка — Бахмач та Ромодан — Бахмач, З Бiлорусiєю станцiя сполучалася залiзницею Гомель — Бахмач, а крiм того вона була центром сполучення шляху Харкiв — Київ. Бахмач мiг стати центром об'єднання усiх бiльшовицьких вiйськ на Лiвобережжi. Саме тому В.Антонов-Овсiєнко надавав цiй станцiї велике значення. Оскiльки вiйська Муравйова — Єгорова на шляху до Бахмача мусили подолати спротив українських вiйськ (загони О.Волоха) пiд Миргородом, Ромоданом та iншими мiстами, а загiн Берзiна знов був прикутий до повстання 1-го Польського корпусу в Бiлорусi, то завдання захоплення станцiї повнiстю лягло на пiдроздiли Кудинського — Знаменського. Цi вiйська, як уже зазначалося, мали 1300 багнетiв — майже виключно росiян. Нiхто з конотопських червоногвардiйцiв до загону не долучився.

Усю важливiсть станцiї Бахмач усвiдомлювало й українське командування, зокрема, начальник Київського Вiйськового Округу сотник Шинкар та командуючий вiйськами Лiвобережної України пiдполковник Ю.Капкан. Ось як казав Шинкар делегацiї 1-ї юнацької школи, яка самочинно облишила фронт пiд Бахмачем: "Я вiрю в правоту нашого змагання, тому сиджу в своїм кабiнетi i працюю. Упущення Бахмача вiдкриває Москалям дорогу на Київ i загрожує iснуванню цiлої Республики. Може уже пiд цю хвилину Бахмач занятий ворогом i …" (168,с.12). Про зустрiч з Шинкарем юнак М.Михайлик згадував:

"Шинкар про все був чудово поiнформований. Мало того, вiн намалював нам ще тяжчу картину, нiж яку ми знали, i покликаючись на "вiру в справу", на необхiднiсть боротьби до кiнця, щоби iсторiя не назвала нас зрадниками i т. д. закликав нас знову їхати на фронт. Усi нашi докази є цiлком зайвi, важливий стратегiчний вузол лишається без захисту, шлях на Київ вiдкритий i вина за втрату Києва покладається на школу" (162,с.21).

Певно, що юнаки зробили помилку, облишивши Чернiгiвську залiзницю в небезпечний момент, однак згодом, у бою пiд Крутами, вони розплатилися за неї сповна…

У той час у Бахмачi залишалися рештки конотопської залоги — пiдроздiли полку iменi Дорошенка на чолi з хорунжим К.Хмiлевським у силi до 300 багнетiв та до 100 воякiв куреня "Смертi" сотника Мiляшевича. Було зрозумiло, що цих сил недостатньо, а тому Ю.Капкан намагався викликати до Бахмача Шевченкiвський курiнь з Нiжина та 3-й Український запасний полк iз Чернiгова.

На пiдтримку куреня iменi Шевченка не було нiякої надiї. Так, накази шевченкiвцям про вiдправку до Бахмача давалися ще 6 сiчня (24 грудня) та 10 сiчня (28 грудня) 1918 року. Однак жодний з них не був виконаний (ф.1076,оп.1, спр.20, накази N27,31). Курiнь iменi Шевченка вказiвки з Києва однозначно iгнорував. Ось що, зокрема, згадував В.Антонов-Овсiєнко:

"Нежинский гарнизон, во главе с куренем Шевченко, решительно высказался против Центральной Рады, отказываясь выступить против большевиков. Для Капкана это сильный удар, он шлет угрозы разоружить гарнизон, разгромить его артиллерией и броневиками, но кажется эти слова в дело претворить не смогут" (208,с.143–144).

Таким чином, курiнь iменi Шевченка виявився не тiльки нейтральним, а й вiдверто ворожим, тож бахмацькому угрупуванню доводилось займати оборону i з боку Нiжина.

Дещо краща ситуацiя була з чернiговською залогою. 3-й Український запасний полк виявився просто нейтральним. Його командир, полковник В.Янченко, змiг спорядити на фронт всього 40 козакiв при одному старшинi. У цiй складнiй ситуацiї довелося звернутись до мiського вiльного козацтва, яке мало 150 багнетiв — переважно старшин старої росiйської армiї. Було вирiшено роздiлити вiльних козакiв на два рiвних загони. Один загiн на чолi з сотником Борзякiвським залишився на охоронi Чернiгова, а iнший, у силi 75 багнетiв, при двох кулеметах з сотником Г.Корейшою та поручником М. Яновим, вирушив до Бахмача (205,N23,с.19). Таким чином, Чернiгiв дав оборонцям станцiї ще 115 воякiв.

Отже, в Бахмачi українськi вiйська разом мали до 500 багнетiв. Проти них дiяли загони бiльшовикiв Кудинського, Знаменського та Руднєва, що нараховували 1300 воякiв. Як видно, сили були нерiвними. Українськi пiдроздiли вимушенi були зайняти кругову оборону, а на ранок 25 (12) сiчня до Бахмача з Конотопа наблизились бiльшовицькi загони. Розпочався бiй, який тривав майже три днi. На превеликий жаль, про цей бiй нам мало що вiдомо. У перший день довелося боронитись тiльки вiд загонiв Знаменського — Кудинського, що було порiвняно легко. 26 (13) сiчня до станцiї з Бiлорусi прибув авангард загону Р.Берзiна, що вдвiчi посилил вiйська бiльшовикiв. Цей день виявився найважчим. Дорошенкiвцi, якi прийняли на себе удар пiдроздiлiв Берзiна, зазнали страшних утрат. Однак, незважаючи на це, вояки-українцi трималися з останнiх сил. 27 (14) сiчня до Бахмача увiрвалися з Полтавщини залоги М.Муравйова, що було цiлковитою несподiванкою. Нiхто не мiг збагнути, що сталося. Зрозумiле було одне — Бахмач не втримати. Загальний стан погiршили i великi втрати куреня "Смертi", на який натиснув М.Муравйов, та загибель командира дорошенкiвцiв, начальника оборони Бахмацького залiзничного вузла хорунжого К.Хмiлевського. За таких обставин решткам українських пiдроздiлiв довелося вiдступати до станцiї Крути.

Ось що згадував про тi подiї полковник М.Янов:

"Майже голоднi й холоднi козаки нашого Коша УВК були в бою з наступаючим ворогом. Харчування потiм якось налагодилось. Так ми витримали кiлька днiв у боях разом з частинами рiзних полкiв з iсторичними назвами i малою кiлькiстю воякiв, але з великим завзяттям i самопожертвою. З лiвого крила фронту "Бахмача" ворог (загiн Муравйова — прим. Т.Я.) почав обходити нашi частини, якi дуже поволi почали вiдступати. Несподiвано Отаман Коша Сотенний Г.Корейша наказав погрузитись до вагонiв потягу, паротяг якого вже стояв "пiд парою", i їхати до Крут" (205,N24,с.28).

Таким чином, рештки українських вiйськ вимушенi були виходити з-пiд Бахмача. Втрати були страшенними. Так, дорошенкiвцi втратили до 100 воякiв, курiнь "Смертi" близько 40, чернiгiвцi до 30. Разом втрати українських вiйськ сягали 170 осiб, з яких забитих було понад 50 воякiв. Не меншими, а то й бiльшими були втрати бiльшовикiв.

Загалом, оборона Бахмача була однiєю з героїчних сторiнок в iсторiї Визвольних змагань на Українi в 1917–1921 роках. Про цю битву бiльшовики не любили згадувати i навiть В.Антонов-Овсiєнко в своїх "Записках" не подав нам про Бахмач майже нiяких даних.

Як же бiльшовицькi вiйська М.Муравйова, що дiяли на Полтавщинi, опинилися пiд Бахмачем? Щоб вiдповiсти на це питанння, варто повернутися на кiлька днiв назад. У той час, коли здiйснився переворот у Конотопi, М.Муравйов роздiлив пiдлеглi йому вiйська Народного Секретарiату та П.Єгорова, що разом нараховували до 3300 воякiв, на три колони:

а) Люботинська на чолi з Кареєвим у складi пiшого куреня полку Червоного козацтва (300 багнетiв), Тверського загону (125 багнетiв) та окремих пiдроздiлiв (200 багнетiв) мала вирушити на Кременчук;

б) Полтавська на чолi з Єгоровим у складi частини колишнього загону П.Єгорова (1300 багнетiв) мусила вдарити на Ромодан, звiдки негайно вирушити пiд Бахмач;

в) Харкiвська на чолi з Беленковичем (рiзнi загони Єгорова та загiн Беленковича у силi до 1100 багнетiв) зобов'язувалась наступати Полтавською залiзницею на Гребiнку i далi на Київ.

У Полтавi для охорони тилу М.Муравйов залишив курiнь Червоного козацтва в силi до 200 багнетiв.