Розділ «РУЙНУВАННЯ ЦАРИЗМОМ САМОБУТНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ РЕПРЕСІЇ ЩОДО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ КНИГОДРУКУВАННЯ. ЦЕНЗУРНІ УТИСКИ»

РЕПРЕСІЇ ЩОДО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ КНИГОДРУКУВАННЯ. ЦЕНЗУРНІ УТИСКИ

Поглинальна політика царизму. — Ідеї єдиної мови. — «Пені рамці» для українського духовного життя. Хронологія репресивних актів і утисків (1672–1915). — Валуєвський циркуляр, 1863 p., Емський указ 1876 р. та інші руїнницькі заходи. — Засилля цензури та її зухвала агресивність щодо українства. — Цензурні заборони творів Т. Шевченка. — Зв’язок цензурного відомства з жандармським. — Нездійснені задуми і видання. — В. Грінченко, О. Потебня, Олена Пчілка та ін. Про денаціоналізацію. — Переслідування за вживання української мови. — Державні бар’єри щодо української преси. Високі штрафні санкції. — Сумна статистика української друкованої продукції за 1912 рік. — Самодурство столичних і місцевих держиморд, спрямоване на потопт українства.

Навіть слова з маніфесту царя Олексія Михайловича вже згадувані на попередніх сторінках («хохли, которые у вас на головах, постригайте…»), Іван Огієнко зауважив:

«І почалась русифікація з отсих хохлів, а скінчилась душею…»

Московські мракобіси ще в XVI столітті обстоювали ідею про єдину мову («когда будет много язиков, то пойдет смута в земле»), а 1841 року відомий критик, який щодо України сповідував і насаджував у масах імперську ідеологію, В. Бєлінський в «Отечественных записках», розправляючись з альманахом «Ластівка», своїм авторитетним словом заявив, що «теперь уже нет малороссийского языка, а есть областное малороссийское наречие, как есть белорусское, сибирское и другие подобные наречия» — «одно и тоже для всех сословий — крестянское».

Це освячувало політику царизму: нема окремої мови, тож нема й окремого народу — його козацький устрій уже знищено й наказано про нього забути, українські губернії всіляко порівнювали до «подобных» великоросійських.

На заваді цього стояла могутня культурна традиція українства, передусім явлена у слові. Тому вся каральна потуга царської імперії була спрямована саме проти нього, цього носія. Спрямована на всі обшири, де воно мало б панувати і де піддавалося потопту з жорстокою і тупою непоступливістю, нетерпимістю і люттю, сягаючи не тільки церкви, освіти, книгодрукування, але й театру та пісні. Переслідувалися — і поліцією, і духовенством — народні звичаї. Не тільки забрали староукраїнські церковні книги із храмів Божих, а й самі ці храми не дозволено було зводити в національному стилі. На всю Україну нап’явали загальноімперський мундир.

Початки цієї «фатальної сили» йшли здавна. Ще 1591 року українець-чернець Яків (Ісаія) Кам’янчанин, який прибув до Москви, був звинувачений церковними догматиками в єресі, на 20 літ кинутий у в’язницю. «Катехизис» Лаврентія Зизанія, виданий у Москві 1627 року, був заборонений тамтешньою церковною владою. Автора звинуватили у вільнодумстві. Неприйнятним для вищого духовенства було навіть те, що він писав «о кругах небесних и о планетах, и о зодиаке, и о затмении солнца, о громе и молнии». Таке дрімуче й агресивне невігластво панувало тоді в Москві.

Того ж року в Москві було засуджено до спалення «Учительное Евангіліє» К. Ставровецького, в якому «спекались многие ереси и супротивства». Тоді ж патріарх Філарет заборонив поширювати в Московському царстві книги «литовские печати» (тобто українські).

Ці акції, на яких баграняться відблиски середньовічної інквізиції, стали закономірними щодо українства впродовж усієї історії під скіпетром Романових. Подаємо хронологію цього наступу на українську духовність, насильницького утискання її в обмежувальні «тісні рамці», за висловом Сергія Єфремова.

1672 рік. Патріарше розпорядження: «Во всех местах всяких чинов людям учинить заказ крепкой с большим подкреплением, чтоби люди польския и латинския печати книг никто у себя в домах в той и явно не держали, а приносили би и отдавали би воеводе».

Духовна цензура в Москві заборонила частину книг Печерської друкарні, зажадавши, щоб «впредь таких не привозили».

1675 рік. З Москви в Чернігів Лазареві Барановичу надійшов наказ, «чтоби преосвященний архиепископ книг никаких в царственний град Москву на продажу не присилал».

1677 рік. Патріарх Іоаким звелів видерти з української книжки аркуші, бо вени «несходни с книгами московскими». «Так почалася цензура українських книжок ще в XVII віці», — зазначає у зв’язку з цим Іван Огієнко.

1686 рік. З підпорядкуванням цього року Української Церкви московському патріархові починаються утиски Печерської друкарні. В листопаді патріарх Іоаким передав її під нагляд («благословенне и досмотр») вірному йому Київському митрополитові Гедеонові Четвертинському. Царською грамотою від 20 червня 1688 року Лавру, як Ставропігіальну, та її друкарню звільнено з-під митрополичої опіки.

1688 рік. Патріарх Іоаким заборонив Лаврі друкувати без його розгляду книгу Антонія Радивольського «Венец Христов». Лавра ж цю заборону не зважила й книгу пустила, викликавши гнів патріарха.

1689 рік. Після видання в Печерській друкарні першої частини книги святого Дмитра Ростовського (Туптала «Четьи-Минеи» без запиту про те Москви, патріарх Іоким суворо засудив Лаврського архимандрита.

1690 рік. Собор на наполягання патріарха Іоакима піддав забороні майже всю українську церковну літературу — книги Лазаря Барановича, Іониція Галатовського, Петра Могили, Симеона Полоцького, Антонія Радиволовського, Кирила Ставровецького та інших. Патріарх видав указ проти «польские и литовские печати», проклинав їх з амвону. Українські книги спалювали на площах Москви.

1692 рік. Лаврський архімандрит Мелетій Вуяхович просив патріарха зняти перепони, щоб «невозбранно било всякие книги по нашему малороссийкому обикновению печатать», позаяк весь прожиток братії і добробут Лаври «то все от печатанья книг».