Розділ «РУЙНУВАННЯ ЦАРИЗМОМ САМОБУТНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ РЕПРЕСІЇ ЩОДО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ КНИГОДРУКУВАННЯ. ЦЕНЗУРНІ УТИСКИ»

1909 рік. Київський Тимчасовий Комітет у справах друку наклав арешт на відривний календар на 1910 рік видавництва «Час» і порушив клопотання про притягнення до судової відповідальності осіб, винних у його випуску. Цей Комітет, який очолив запеклий україножер професор Т. Флоринський, дійшов висновку, що в календарі «усматрмваются непризнанные официально за конами, тенденциозно придуманние термины — Украина в значений географически-етнографической области, заселенной малоросами, украинцами вместо малоросами, украинци вместо малороси, москали вместо великороси…»

Петербузький центральний комітет іноземної цензури заборонив ввіз у Східну Україну збірки Михайла Коцюбинського «З глибини», виданої у Львові.

1910 рік. Міністр внутрішніх справ Російської імперії П. Столипін видав циркуляр, яким звертав увагу губернаторів «на несоответствие русским государственним задачам образования обществ, предусматрывающих узкие национальнополитические цели.»

У висліді цього розпорядження особливим нагінкам було піддано всілякі українські товариства, предусім «Просвіту».

Київський Тимчасовий Комітет у справах друку заборонив брошуру Дмитра Донцова «Школа і релігія», видану у Львові.

Подано рапорт Київського окремого цензора з іноземної цензури в Петербузький центральний комітет іноземної цензури про заборону повісті Михайла Коцюбинського «Fata Morgana», виданої у Львові.

Центральний комітет іноземної цензури заборонив ввіз збірки Івана Франка «З вершин і низин», як такого автора, що є «поборником українського сепаратизму».

Наприкінці 1905 року, в період «днів свободи» спілці двох українських благодійних товариств у Петербурзі (Товариство ім. Т. Г. Шевченка для допомоги нужденним вихованцям вищих навчальних закладів Санкт-Петербургу, уродженцям Південної Росії та Благодійне товариство видання загальнокорисних і дешевих книжок) вдалося взяти дозвіл на видання повного

«Кобзаря». 10 тисяч примірників першого такого «Кобзаря», що вийшли наприкінці 1906 року розійшлися за три місяці. Наступного року здійснене друге видання, наприкінці 1910 року видавець В. Яковенко здійснив третій випуск. Проте уряд злякався, що масовий інтерес до безцензурного «Кобзаря» у зв’язку з 50-річчям з дня смерті Т. Шевченка буде на шкоду «общественному спокойствию», і тому 1911 року на третій випуск, а також на два попередні, раніше дозволені, було накладено арешт. Книжки не знищили, але зажадали вирізати з кожної найкрамольніші твори, уривки — 104 сторінки.

1911 року в Києві конфісковано «Малий Кобзар для дітей» Тараса Шевченка. Через постійні переслідування вийшло останнє число газети «Село», в якій брав участь Михайло Грушевський.

1914 рік. Заборона святкування ювілею Тараса Шевченка. На другий день після початку війни, 20 липня, закрито газети «Рада», «Маяк», а згодом і журнал «Українська хата», редактора якого Павла Богацького заслано до Сибіру. Припинено видання енциклопедії «Украинский народ в его прошлем и настоящем».

1915 рік, 9 січня. З наказу Начальника Київського військового округу Київський губернатор видав розпорядження «припинити на весь час воєнного стану всі періодичні видання на малоросйському наріччі». Було закрито журнали «Літературно-науковий Вістник», «Дзвін», «Світло», «Сяйво», «Україна», «Рідний край», «Молода Україна», «Основа», «Записки Українського наукового товариства», газети «Рілля», «Згода», «Слово» та ін.

Не дано дозволу на випуск оповідання В. Винниченка «Сліпий». В «Історії Запоріжжя» А. Кащенка військова цензура вилучила місця про українсько-російські конфлікти після приєднання України до Росії.

«Рекордний подвиг київських гасителей, що розперезилися» (С. Єфремов) мав місце на сторінках газети «Последние новости» (жовтень, 1915 року), яка вийшла з пробілинами — були зняті оголошення про день похорону відомого громадського діяча, професора Олександра Русова, який посідав чільне місце в національно-визвольному русі.

Все інше в імперії пильнувало недремне цензорське око. Що ж стосується українського слова, то ці пильнування переходили в репресії та заборони, характер яких не знав меж.

Як підкреслював Борис Грінченко в книзі «Порабощаемый народ» (Львів, 1895), «щодо української літератури російська цензура дійшла до такої зухвалої розперезаності, яку можна порівняти лише з самодержавством російської жандармерії, поставленої понад усяким законом. Українська книжка позбавлена будь-яких прав легального існування».

Мотиви цієї зухвалості й агресивності щодо українського слова зрозумілі, адже воно акумулювало в собі інтелектуальну, духовну самостійність народу.

Українська книжка, журнал, газета, навіть за всієї лояльності до уряду (а їх забороняли передусім за мову) були небезпечні імперській політиці, бо вже самою своєю появою ширили друковане українське слово, утверджуючи українство, національну свідомість. Не випадково ж перша українська газета «Зоря Галицька», що з’явилася 15 травня 1848 року у Львові, виходила з гаслом: «Русине! Пізнай себе, буде з тебе!». Офіційні обрусителі стояли на стороні того, щоб українець, названний ними малоросом, себе не «пізнав».

Провідники україножерної політики не приховували своїх шовіністичних устремлінь. Так, Є. Феоктистов, який очолював Головне управління в справах друку (1883–1896 р. р.) писав у спогадах: «Серед паперів, які збереглися в мене, є листи київського цензора В. Л. Рафальського, одного з найрозумніших і благородних діячів, листи, що проливають світло на шкідливу діяльність поляків, жидів, українофілів — усієї саранчі, для боротьби з якою були потрібні енергійні зусилля, а уряд задовольнявся лише деякими півзаходами».

Згаданий Рафальський у листі до Головного управління в справах друку так обстоював великодержавницьку місію цензора: «У сфері місцевих інтересів він повинен пам’ятати, що цей край