Розділ «ПОГРАБУВАННЯ ІСТОРИЧНИХ І КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ»

«Довговікове розхапування пам’яток історії матеріальної культури України старою царською Росією» (М. Грушевський). Визнання раднаркомом Росії присвоєння Імперією національних реліквій України. — Вивіз цінностей з України з початком її загарбання Росією. — Українські реліквії в музеях і соборах Москви, Петербурга, Краснодара. — Пограбування Батурина О. Меншиковим. — Вивезення до столиць козацьких клейнодів після ліквідації Запорозької Січі, козацькі гармати на Кубані. — Присвоєння метрополією скарбів, знайдених на території України (Перещепинський, «мазепинська казна». — Літературні й археологічні пам’ятки України в сховищах Росії. — Вивезення до Росії культурних цінностей під час Першої Світової війни. — Картини художників-українців у музеях Росії. — Історичні українські документи та архівні матеріали в сховищах Москви та Петербурга. — Колекції українських рукописів та видань у центральних бібліотеках Росії. — Конфіскація архіву митрополита А. Шептицького (1914). — Марні спроби учених добитися повернення частини українських архівів до Києва (XIX ст.).

Стало за звичай, що царизм розпоряджався всіма пам’ятками матеріальної культури, мистецькими цінностями, якому б народові вони не належали, як своїм власним добром. До обох столиць та інших російських культурних центрів усе те стягувалося в централізованому порядку й осідало у сховищах та колекціях. Як зауважував М. Грушевський, то було «довговікове розхапування пам’яток історії матеріальної культури України старою царською Росією та безконтрольне вивезення їх до всяких столичних і закордонних збірок».

Петербург і Москва в цьому «розхапуванні» відігравали основну роль. По-перше, там закладалися різні археологічні та археографічні комісії, які за державні дотації вели пошукову роботу, розкопки. По-друге, в Києві не дозволялося відкрити бодай приватний археологічний інститут. По-третє, Україна мала обмаль свідомих меценатів, які збирали саме українські речі (музей української старовини В. Тарновського, який він заповів Чернігівському земству, музей А. Поля, що склав основу музею його імені в Катеринославі, діяльність родини Ханенків, які видали «Старожитності Придніпров’я»).

Усі найцінніші знахідки з території України (скіфське золото, емальовані вироби княжої доби) осідало в Ермітажі в Перербурзі.

Не випадково в роки визвольних змагань українські уряди вели переговори з Росією про повернення національних скарбів. Ще І Український військовий з’їзд, що відбувся у Києві в травні 1917 року, проголосив у резолюції, що «усі стародавні українські прапори, які переховувалися по різних державних сховищах (музеях) Петрограда, Москви та інших міст, повинно негайно віддати у Київ до Українського національного музею».

Раднарком Росії 24 листопада 1917 року розглянув питання про передачу Україні національних святинь. Нарком освіти А. Луначарський підтримав клопотання Генерального секретаріату освіти України, і Раднарком прийняв ухвалу:

«1. Передачу реліквій організувати в урочистій реформі свята перед Преображенським собором за участю військових частин.

2. Разом з історичними реліквіями передати українцям спеціально виготовлену грамоту такого змісту: «Брати українці! У сховищах Петербурга ваші знамена, гармати й булави свідчать про пригноблення — іменем великоросійським — гнобителем цього народу… Центральний Виконавчий Комітет Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів повертає вам трофеї як пам’ять про вашу славну боротьбу за свободу».

Але затіяна невдовзі червоною Росією агресія проти України унеможливила здійснення такого привабливого сценарію. Щоправда, частину реліквій було все ж віддано наприкінці 20 — початку 30-х років.

Масовий вивіз цінностей з України розпочався з інкорпорацією її Росією, з поглиненням її прав і вольностей.

І. Виговський, ще будучи генеральним писарем, передав московським послам, щоб прихилити їх до себе, різні державні акти, в копіях і в оригіналі. Підкуплені канцеляристи без відома Виговського віддали в руки росіян дипломатичне листування. З 1654 року, коли гетьман змушений був повідомляти Москву про міжнародні зносини, туди надсилалися всі найважливіші дипломатичні акти, зокрема листи кримських ханів, турецьких султанів, цісаря, Ю. Ракоція, господаря Молдови, договір Ю. Ракоція з Запорожжям і господарями Молдови та Волощини.

І. Самойлович, перебравши багатий архів П. Дорошенка, переслав цареві п’ять привілеїв султана Могамеда цьому гетьманові. Ті документи до Москви привезли стрільці, урочисто, як цінні трофеї. В листопаді 1676 року російському урядові за розпорядженням І. Самойловича канцелярист І. Дорошевич привіз королівські привілеї П. Дорошенку на гетьманство, універсал для сердюків, турецькі листи.

Гетьманські архіви загинули при погромі Батурина, пізніші зазнали втрат при пожежах Глухова 1748 і 1784 років. Залишки їх були розпорошені — частину відцалидо Чернігова, частину — до Харкова, дещо закупив Румянцевський музей у Москві, інше передано Археографічній комісії в Петербурзі.

Особливо постраждали національні реліквії під час знищення Батурина та інших відданих І. Мазепі міст, битви під Полтавою, скасування гетьманства, ліквідації Запорозької Січі. Так, звершуючи останній насильницький акт, російське військо вивезло до столиць яко трофеї козацькі клейноди: корогви, бунчуки, булави, також гармати, зброю, панікадила. Було забрано 13 прапорів, понад 60 гармат, 62 «рушниці». Із Січової Покровської церкви завойовники вивезли різьблений іконостас, 8 дзвонів, хрести, євангеліє та ін. Не все розграбоване фіксувалося в документах. Тут особливо нагрів руки царський фаворит Г. Потьомкін.

Українські реліквії осіли в Ермітажі, в Артилерійському музеї, в Преображенському, Самсонівському і Казанському собора, в церкві 1-го кадетського корпусу, в Палаті зброї в Москві, в Історичному музеї, в художніх музеях столиць та інших російських міст.

Унікальні археологічні пам’ятки з розкопок на терені України, зроблені у XIX столітті, поповнили колекції Ермітажу. Це, передусім, скарби з курганів Чортомлик (ІУ ст. до н. е., нинішня Запорозька область). Сюди ж передані корогви з останніх часів Січі, українські гармати мистецької роботи, рушниці, пістолі, шаблі. Від удови управителя маетностями князя Потьомкіна в Ермітаж перейшло 14 корогов. Одна з них належала Війську Запорозькому низовому (з трьох великих полотнищ червоного шовку, 1,62 м х 2,31 м). Особливу історичну цінність мають написи на корогвах, які вказують на імена запорозьких старшин, назви куренів, паланок. В «Описи Московской оружейной палати (Знамена, прапори, значки, флаги и штандарты» (1884), зокрема значаться: «№ 4185. Знамя Запорожского Войска, пожалованное в 1688 г. (гетману Мазепе). № 4186. Знамя, пожалованное гетману Апостолу в 1730 г. № 4187. Знамя запорожских казаков малое, времени Елезавети Петровни. № 4188. Знамя запорожское, времени Елизаветы Петровни».

У цій же кремлівській скарбниці зберігаються козацькі булави і піщані, а також шабля гетьмана І. Мазепи, оправлена золоченим сріблом. З такими написами на обох боках: «Надежда в Бозе, а крепость в руце — правому ділу конець. Мазепа». — «На гибель супостата в Сиче дерзающему смерть 1687 г.»

Відомо, що в Батурині Іван Мазепа зібрав велику колекцію картин і зброї, а також цінну бібліотеку. Важко припустити, щоб усе те пішло з димом під час спустошення гетьманської столиці. Очевидно, ті скарби присвоїли Меншков та інші вельможі. Принаймні 1930 року з’явилося було повідомлення про готовність російської сторони передати Україні речі з хатнього вжитку О. Меншикова, награбовані в Батурині — напрестольний хрест Сагайдачного, зброю, монети. Тоді ж ухвалено було передати знахідки старокиївських часів, Перещепинський скарб та інші, а з Палати зброї в Москві — 19 запорозьких прапорів XVI–XVII століть, булаву миргородського полковника Павла Апостола, шаблю Івана Мазепи, 5 гармат майстрів Балашевичів. Але все так і скінчилося лише добрим наміром.

Власністю Ермітажу став найбагатший, знайдений в Україні Перещепинський скарб (1912 рік, Полтавщина) — 25 кілограмів золотих і 50 кілограмів срібних речей.