Розділ «ГАЛИЧИНА В ЗАГАРБНИЦЬКИХ ПЛАНАХ РОСІЙСЬКОГО ІМПЕРІАЛІЗМУ ТА УТИСКИ УКРАЇНСТВА ПІД ЧАС її ОКУПАЦІЇ В 1914–1915 РОКАХ»

В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)

Світова війна і загарбницька політика Росії щодо Галичини. — Шалений погром українства, репресії щодо його носіїв. — Наступ на Уніатську Церкву, національне шкільництво, українську мову, культурні установи. — Засилля великодержавних чиновників «у мундирах і рясах». — Українські діячі під пильнуванням жандармів як «га-лицкие мазепенци». — Москвофіли — п’ята колона царизму, їхні колабораціоністські акції.Шовіністична пропаганда довкола окупованої Галичини. — Союз визволення України, М. Грушевський та передові російські діячі про окупацію Галичини.

Майбутній цар Микола II, ще будучи цісаревичем, повертався з Відня до Києва через Львів. Споглядаючи крізь вікно купе привабливі краєвиди, він мовив до графа Лобанова-Ростовського: «Вот еще не собранний русский край». Тому, коли вибухнула перша світова війна, Росія, реалізовуючи такі імперські зазіхання, ставила собі за мету загарбати Галичину, Буковину й Закарпаття. Розчленивши Австро-Угорщину, вона, по-перше, хотіла «собрать русский край», по-друге, раз і назавжди покінчити з ненависним їй «мазепинством» — знищити вогнище невитолоченого національного життя, яке там мали українці, і, завдяки якому, підтримували визвольні змагання своїх, поневолених царизмом братів. По-третє, через цю завойовану браму Росія, невідступно втілюючи ідею III Риму, прагнула опанувати Дарданели і Константинополь.

Взявши за теоретичну основу для своєї платформи вчення про триєдину Русь, москвофіли, ця по суті п’ята колона царизму в Галичині, яка весь свій колабораціонізм, прислужництво завойовникам, зраду інтересам свого народу ганебно явила у дні війни, вважали росіян, українців і білорусів одним народом, українську мову — жаргоном, а російську — літературною для «триединой Руси». Ця агентура великодержавницького шовінізму ратувала за запровадження викладання в школах російською мовою, за російщення галицьких українців. Вони запрошували вчителів з Росії, посилали туди студентів. У газетах «Галичанин», «Прикарпатская Русь» постійно передруковували матеріали з шовіністичних газет «Новое время», «Московские ведомости», «Россия», «Киевлянин» та ін. Журнал «Националист», що виходив у Львові, ставив своїм завданням «воспитаниерусской (тобто галицької — авт.) молодежи в духе истиннихрусских начал». Які то були «начала», свідчить бодай спаплюження на його сторінках нашого національного генія: «Шевченко можно сравнить разве с разъяренним животним, устранявшим с пути без разбора все, что попадает под его руки».

Тож і не дивно, що ці самощи забороняли продавати у книгарнях твори Тараса Шевченка та Івана Франка.

Проте в офіційних заявах справжні цілі окупації маскувалися, навпаки, видавалися за визвольну місію. Так, у відозві Верховного Головнокомандуючого, великого князя генерал-ад’ютанта Миколи Миколайовича, розпублікованій мовами дев’яти народів, які населяли Австро-Угорщину, іменем Великого Російського царя проголошувалося, що Росія «ничего иного не ищет, кроме восстановления прав и справедливости», несе «свободу и осуществление ваших народних вожделений». Росія, заявлялося там, прагне лише одного: щоб кожен із народів «мог развиваться и благоденствовать, храня драгоценное достояние отцов — язик и веру и, обьединенний с родними братьями, жить в мире и согласии с соседями, уважая их самобитность». Тому закликав «встречать русские войска как верних друзей и борцов за наши лучшие идеали».

Провідник москвофілів В. Дудикевич, вітаючи у Львові новопризначеного генерал-губернатора Галичини генерал-губернатора графа Г. Бобринського, сказав, що звершилася важлива справа «собирания русских земель», розпочата ще за Івана Калити. Він благав Бобринського «повергнуть к стопам Его Императорского Величества просьбу», аби дозволено було надіслати до столиці представництво зі Львова «для принесения Ему чувств освобожденной им искони русской земли».

Високий достойник розцілував такого вірнопідданого, нагадав слова Верховного Головнокомандуючого: «нет более подъяремной Руси», і від себе добавив: «Я буду здесь вводить русский язик, закон и строй».

Губернатору повітові начальники і поліція призначалися з Росії, щодо місцевого урядування, допускалися функціонуючі голови міських управ і волосні старшини за умовами їх благонадійності.

Та москвофіли вели не тільки угодницьку політику, не тільки запобігали ласки в імперських сановників, а й підштовхували уряд до проведення жорстких антиукраїнських акцій.

Генерал-губернатор видав постанову, якою заборонялося продавати і видавати з бібліотек книжки українською і російською мовами, які вийшли за межами Російської імперії. Ці видання мали бути складені «в одном месте по указанию местной власти». Чим те складання закінчувалося, свідчить сумна пригода з вагоном «Історії України» М. Аркаса, видрукованої в Кракові — книжки на якійсь станції жандарми конфіскували і спалили.

На єпископські кафедри у Львові, Галичині підбиралися кандидатури з глибин Росії. Архиепископ Волинський Євлогій войовничо ратував за відверту русифікаторську політику, вдаючись до демагогічних заяв на кшталт: «Галиция — не завоеванний край, но воссоединенная земля. Ето не падчерица, но родная дочь матери России и имеет права на материнскую ласку, привет и заботу».

Яка ж то була ласка, видно із ставлення російських властей до митрополита греко-католицької церкви Андрея Шептицького, який відмовився евакуюватися до Австрії. Його заслали в Нижній Новгород, а потім у Курськ.

«Причина вивезення Митрополита, — читаємо в книзі «Царський в’язень 1914–1917» (Львів, 1918), — дасться гарно означити звісними словами Христа: «поражу пастиря і розбіжуться вівці…» І справді, в ті страшні дні тривоги і переляку жорстокої світової війни, був Митрополит тим добрим пастирем Свого стада, який ні просьбою, ні грозьбою не дав себе намовити і не покинув своїх вірних».

У царському маніфесті від 5 серпня 1914 року ключовим був такий імператив: «Да поможет Господь царственному своєму помазаннику всея Руссии завершить дело великого князя Ивана Калити».

Російські власті ігнорували сам факт існування українців в Галичині — всілякі високі звернення адресувалися до слов’янських народів, зокрема до поляків, а також до «подьяремних русских» — про українців не було ані згадки. Хоча комендант Львова полковник Роде не був прихильником такої ігнорації, бо зажадав заложників не тільки від поляків, євреїв, «русских», а й від українців. З-поміж них опинилися ректор духовної семинарії отець доктор О. Боцян, доктор Ю. Гірняк, директор «Народної Торгівлі». За-ячківський, П. Войнаровський. Пізніше цей список поповнили директор товариства «Дністер» С. Федяк, директор «Крайового Союзу Кредитового» К. Паньківський, директор Національного музею І. Свінцицький, митрополичий вікарій о. М. Щепанюк та ін. Серед висланих з Галичини — учителі, адвокати, лікарі, кооператори, студенти, селяни. Потрапили сюди і двоє письменників — Константина Малицька і Михайло Мочульський. Виселялися до Сибіру, де були неймовірно тяжкі умови для проживання.

Хроніка київських газет наводила дані про етапи галичан до Сибіру: 2 березня 1915 року — 81 особа, 5 березня — 108, 10 березня — 86.

Все українство в Галичині, на Буковині, опинившись після поразки австрійської армії у серпні-вересні у невдалій для неї «Галицькій битві» під окупацією, поставлено було поза законом. Закрито школи, «Просвіти», пресу, громадські об’єднання, українську кооперацію, тисячі представників інтелігенції, духовенство, селян вислано на схід, до Сибіру.

У Тернополі, Бродах, Самборі, інших містах місцева адміністрація звеліла вивіски на крамницях переписати по-російському, вулиці дістали російські назви: Александровская, Николаевская, Московская. У багатьох містах утворено нові громадські ради, виключно з москвофілів. Львів було адміністративне поділено на десять «участков», на чолі кожного стояв «пристав».

Управління переселення виношувало ідею спрямувати переселенців з Росії не до Сибіру, як то було досі, а в Галичину — йшлося щонайменше про 300 тисяч селян із великоросійських губерній. Це була настільки русифікаторська акція, що навіть «Прикарпатская Русь» назвала її «неудачным проектом».

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)» автора Ільєнко Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ГАЛИЧИНА В ЗАГАРБНИЦЬКИХ ПЛАНАХ РОСІЙСЬКОГО ІМПЕРІАЛІЗМУ ТА УТИСКИ УКРАЇНСТВА ПІД ЧАС її ОКУПАЦІЇ В 1914–1915 РОКАХ“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Слово про Івана Ільєнка

  • ВСТУП

  • ПЕРЕДУМОВИ ТА СУТЬ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКОГО ДОГОВОРУ 1654 РОКУ

  • ПЕРШІ СПРОБИ МОСКВИ ВІДСТУПИТИ ВІД БЕРЕЗНЕВИХ СТАТЕЙ 1654 РОКУ

  • ГЕТЬМАН ІВАН ВИГОВСЬКИЙ У БОРОТЬБІ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ ВІД МОСКВИ

  • ДОБА РУЇНИ

  • КУРС РОСІЙСЬКОГО УРЯДУ НА ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ, СТАРОЖИТНИХ ВОЛЬНОСТЕЙ І ПРАВ

  • РУЙНУВАННЯ ЦАРИЗМОМ САМОБУТНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ РЕПРЕСІЇ ЩОДО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ КНИГОДРУКУВАННЯ. ЦЕНЗУРНІ УТИСКИ

  • ПОЛІТИКА НИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОСВІТИ І НАУКИ

  • ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ПРОВІДНИКІВ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ РЕПРЕСІЇ ЩОДО ПИСЬМЕННИКІВ ТА ДІЯЧІВ КУЛЬТУРИ

  • ПОГРАБУВАННЯ ІСТОРИЧНИХ І КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ

  • ДЕМОГРАФІЧНА ПОЛІТИКА ЦАРИЗМУ ТА ЇЇ АСИМІЛЯТОРСЬКА СУТЬ ВСОТУВАННЯ ІМПЕРІЄЮ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИХ І МИСТЕЦЬКИХ СИЛ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

  • ПОЛІТИКА НИЩЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ, НАСАДЖЕННЯ МАЛОРОСІЙСТВА

  • ПІДПОРЯДКУВАННЯ І ЗРОСІЙЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ

  • ГАЛИЧИНА В ЗАГАРБНИЦЬКИХ ПЛАНАХ РОСІЙСЬКОГО ІМПЕРІАЛІЗМУ ТА УТИСКИ УКРАЇНСТВА ПІД ЧАС її ОКУПАЦІЇ В 1914–1915 РОКАХ
  • ІМПЕРСЬКІ УТИСКИ ВІЛЬНОГО СЛОВА СТАВЛЕННЯ ДО УКРАЇНСТВА ПЕРЕДОВИХ ДІЯЧІВ РОСІЇ

  • СПРОТИВ ІМПЕРСЬКІЙ ЕКСПАНСІЇ УКРАЇНСЬКІ КУЛЬТУРНІ СИЛИ В ОБОРОНІ ІСТОРИЧНОЇ САМОСВІДОМОСТІ Й ДУХОВНОСТІ РІДНОГО НАРОДУ

  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи