Розділ «РУЙНУВАННЯ ЦАРИЗМОМ САМОБУТНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ РЕПРЕСІЇ ЩОДО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ КНИГОДРУКУВАННЯ. ЦЕНЗУРНІ УТИСКИ»

Якщо ж поглянути на кількість українських книжок, виданих у Росії, скажімо, хоча б 1912 року, ще у більш-менш нормальній атмосфері, до початку навальних репресій проти нашого слова часів війни, то картина справляє гнітюче враження. Скажімо, книжок поезії — 4, прозових — 14, дитячих — 7, і, зрозуміло, жалюгідними тиражами.

Та й це на шляху читача натрапляло на численні перепони. Який-небудь начальник жандармського відділу на станції Полтава, приміром, забороняв на вокзалі продавати українські книжкиі газети. Повідомлення про такі репресивні акції, зафіксовані на сторінках «Украинской жизни», складають вельми насичену мозаїку всіляких заборон. Так й рубрики і заголовки тих повідомлень промовляють самі за себе: «Преследование украинства», «Губернаторские veto», «Украинофобия», «Ретивость исправников», «Обиски, аресты, освобождения», «Крамольная бандура», «Крамольная пьеса»…

Високі державні чини від міністрів до губернаторів, жандармські офіцери, поліцмейстери, справники, шкільні інспектори, священики, навіть сільська доморощена, своя, сказати б, а не прийшла адміністрація — вся ота незчислима рать регламентаторів і наглядачів забороняла, вилучала, не пропускала, штрафувала, садовила під арешт, переслідуючи не лише друковане, а й живе народне слово. Як, приміром, у селі Степок Таращанського повіту на Київщині, де місцева влада не дозволяла молоді співати українських пісень. Чи на Харківщині, де дітям забороняли співати колядки, а на новорічних ялинках з репертуару вилучали українські пісні, замінюючи їх виключно російськими.

Ось тільки окремі «камінці» із тієї мозаїки.

Одеса. Відмова в реєстрації українського драматичного товариства «Кобзар».

Полтава. Губернське земство на оголошений ним конкурс на кращі популярні брошури і плакати приймало роботи лише російською мовою.

Москва. Не дозволено збори українського земляцтва університету, присвячені пам’яті Тараса Шевченка, призначені в роковини його смерті 26 лютого 1913 року.

Село Яланка на Поділлі. Губернська поліція змусила кредитне товариство зняти вивіску українською мовою з написом «Єднаймося, братаймося у товариство чесне».

Одеса. Градоначальник заборонив клубові «Українська хата» читати реферати для публіки, дозволивши тільки на закритих засіданнях тільки для членів клубу.

Кам’янець-Подільський. Місцевій «Просвіті» заборонено хорові співанки.

Золотоноша. Заборонено публічну лекцію про Тараса Шевченка.

Лубни. Агрономові Гавсевичу не дано дозволу на відкриття української книгарні.

Київський губернатор не затвердив ухвали Канівського повітового земства про асигнування запасного капіталу на 1914 рік у сумі тисяча карбованців на упорядкування могили Тараса Шевченка.

Знято з репертуару п’єсу Людмили Старицької-Черняхівської «Гетьман Дорошенко» за сцену відвідин гетьмана московським послом. Дозволено тільки після вилучення цієї сцени.

Та за одвічним законом самозбереження народ, 95 відсотків якого становили селяни, котрі несли в собі могутню й незнищенну українську стихію, вистояв — окрадений, упосліджений, малописьменний, але ж не розмолотий на «общерусское» борошно, а з потенційними ростками в кожній своїй зернині. Саме ця здорова стихія стала тією відпорною й нездоланною силою, завдяки якій українська мова, попри всі сипучі піски, смерчі та засухи царського режиму, зберегла свої живлющі джерела, а народ — свій живий, неповторний голос, який вирізняє його у вселюдському хорі, свою сутність. Всепоглинаючий льодовик, що сунув з півночі, не зміг скувати цю стихію і розтоплювався від гарячого подиху народу, бо, як сказав Тарас Шевченко про неситу імперську силу, «не скує душі живої і слова живого».