Розділ «ДОБА РУЇНИ»

Курс Москви на інкорпорацію України. — Доба руїни. — «Тяжко плакані времена». — Фальсифікація статей Б. Хмельницького у Переяславі 1659 року. — Репресії над родичами і сподвижниками І. Виговського. — Україна, розтерзана між Росією і Польщею. — Міф про царя, як єдиного заступника українців. — Зиск Москви від колотнечі за булаву. — Задобрювання генеральної старшини і полковників. — Розшарування козацтва на знать і рядове товариство. — Павло Тетеря. — Чорна рада 1663 року. — Іван Брюховецький та його запобігання перед Москвою. Закликання в Україну воєвод. — Опір запорожців насаджуванню ратних людей на січові землі. — Андрусівський договір 1667 року. — Віроломний акт з боку Москви. — «Пересторога» т. Бобровича (1668) про «московську, гірше єгипетської неволю. — Виступ І. Брюховецького проти Москви, його універсал до народу. — Конфлікт з П. Дорошенком. Трагічний кінець І. Брюховецького. — Державницька ідея П. Дорошенка та незгуртованість козацької верхівки. — Розбій турецьких союзників, чинений в Україні. — Відвернення від П. Дорошенка широких мас. — Внутрішні міжусобиці. — Російський царизм проти умогутнення України. — Зречення П. Дорошенком гетьманства та його заслання в Московщину. — Д. Многогрішний. Глухівські статті 1669 року. Обмеження ними прав України. Заохочення колаборантства. — Заведення компанійських полків. Російські стрільці при Гетьмані. — Змова проти Д. Многогрішного, репресії проти його родини і соратників. — Заслання до Сибіру І. Сірка. — Конотопські статті. Обрання гетьманом Г. Самойловича. — Знищення Чигирина як оплоту українства. Змова проти І. Самойловича та заслання його в Сибір. — Репресії щодо його сина чернігівського полковника Г. Самойловича.

Налякана й розлючена спротивом Івана Виговського, Москва вирішила петлю навколо вольностей України затягнути тугіше. Для царя та провідників його політики курс щодо України тепер було націлено на повне приєднання, включення до своєї імперії.

«…Добу, що наступила після смерті Б. Хмельницького та протягом щось з тридцять років, М. Костомаров назвав «Руїною», а сучасники висловлювалися про неї, як про «тяжко плакані» времена»» — свідчить в праці «Історичні традиції української державності» Андрій Яковлір.

Коли рада на Жердовій долині біля містечка Ржищева зреклася Гадяцької угоди й ухвалила знову пристати до Московського царства, то було обумовлено водночас добиватися більше прав, ніж випливало з Переяславської угоди (необмежена гетьманська влада, виведення з України російського війська, непорушна самостійність української церкви та ін.). Козацькі посланці на чолі з Петром Дорошенком прибули до князя Трубецького, і він звелів збирати раду в Переяславі для присяги цареві.

Так звані Жердевські статті Москву не влаштовували, в’язали її по руках і статті березневі, тому царська дипломатія пішла на відвертий фальсифікат — статті Богдана Хмельницького було зухвало підмінено, а нерозважливий тодішній гетьман Юрій Хмельницький, не постерігши обману (та й не маючи снаги противитися йому), ті статті підписав. Так було обкарнано крила вольностей України.

Тепер новообраний гетьман мав їхати «до Москви на государеві пресвітлі очі», йому заборонялося приймати чужоземних послів і посилати своїх в інші держави (під претекстом економії, «щоб не збавляти грошових та всяких інших витрат Запорозького війська»). Доданими статтями регламентувалося:

«… завжди бути готовими до государської служби гетьманові з усім військом, куди лишень буде його царське зволення»; «де укаже великий государ, послати на його, государеву службу, кілька полків, і йому, гетьманові, посилати ті полки без жодної відволоки»; «гетьманові бути вірним і навіки невідступним і не зваблюватися ніякими лядськими оманами. Також не вірити ніяким вимовам про Московську державу, а хто почне заводити посвари, то таких людей карати смертю, а про всілякі посварні справи писати до великого государя»; «без указу і повеління великого государя його царської величності, самому гетьманові з усім Запорозьким військом нікуди не ходити на війну й нікому з навколишніх держав не допомогати; бути у своїх, царської величності черкаських містах, у Переяславі, в Ніжині, в Чернігові, в Браславі, в Умані, своїм, його царської величності, воєводам, з ратними людьми для оборони від ворога»; «у городах, містах і містечках у Білій Росії нині і надалі не бути черкаським залогам»; «коли гетьман буде встановлений на гетьмування за указом його царської величності і за вибранням усього війська, а тоді вчинить якийсь переступ, то війську без указу його царської величності самим гетьмана не замінювати… також і гетьман не може без ради і поради усієї черні вибирати когось у полковники й інші керівні люди»; «всіх полковників та інших керівних людей пообіруч Дніпра гетьман не може карати на горло без висланого на суд посланця його царської величності»; «щоб в усіх містах брати з війтів, бурмістрів та міщан харч і підводи для тих людей, які будуть послані від великого государя до гетьмана Запорозького війська…».

Окремими статтями узаконювалася смертна кара для тих «із старшин чи будь-якого іншого чину, чи з козаків і міщан, хто не вчинить присяги його царській величності а також для тих, хто порушуватиме і не виконуватиме ці статті».

Спеціальна стаття іменувалася «Про зрадників Виговських» і вимагала віддати в царські руки дружину й дітей Івана Виговського, його братів та «інших Виговських, які є лише в Запорозькому війську». Чого тоді стало варте козацьке лицарство, коли під цією статтею рада («і гетьман, і полковники, і вся старшина, і чернь») засвідчили одностайний послух.

Тож Трубецький повіз у Москву не тільки нові Переяславські статті, прийняті під його диктатом, у місті, обложенному 40-тисячним військом, а й виданих у бран родичів Виговського — Данила, Василя, Юрія, Іллю (дружина гетьмана врятувалася), Самійла схопили в Бихові. Усіх їх заслали до Сибіру, серед них і полковника Данила Нечая. Данила Виговського замордували в Калузі.

Ясна річ, що ці умови не задовольняли українську сторону, але місія, відряджена до Москви на чолі з полковником Петром Дорошенком, ніякої полегші не домоглася.

Щоб заволодіти Правобережною Україною й остаточно розірвати Галицький трактат, царський уряд обірвав перемир’я з Польщею і послав улітку 1660 року проти неї двадцятитисячну армію під началом В. Шереметьева та двадцятитисячний корпус козаків, очолений Т. Цюцюрою. Під Чудновим поляки й татари оточили їх переважаючими силами. Ю. Хмельницький, який надійшов туди 17 жовтня, там же, на полі бою, підписав з поляками договір, що відновлював Гадяцький, але вже без посилання на «Велике князівство Руське». По суті він відцурався від Москви. Шереметьев змушений був капітулювати, віддавши кілька тисяч козаків у татарську неволю.

У Корсуні відбулась «Чорна рада», на якій Юрій Хмельницький був подтверджений гетьманом від імені короля. Він розіслав своєрідний ультиматум до воєвод, щоб вони залишили Україну, та ті чіпко трималися за свої фортеці.

Україна опинилася розтерзаною навпіл; Правобережна — під Польщею, Лівобережна — під Росією. Проте тут були цілі полки, які не хотіли скоритися цареві. Полковники Переяславський Сомко та Ніжинський Золотаренко повелися заподатливо перед окупаційними російськими військами і обидва рвалися до булави. Вони й підбили на свій бік ще полк — Чернігівський. На Раді в Переяславі Сомка обрали наказним гетьманом. Золотаренко ж, зазнавши поразки, посилав доноси у Москву на Сомка, вдаючись до послуг давнього запроданця протопопа Максима Филимонова, який за вірну службу цареві був висвячений на єпископа Мефодія і посів Київську метрополію, бо митрополит Діонісій Балабан не визнав влади Московського патріарха. Сомко воював з гетьманом Юрієм Хмельницьким, заручившись підмогою князя Ромодановського. Розбитий під Каневом, Юрій Хмельницький, чи то збагнувши нездатність тримати булаву, чи, зваживши на нарікання козаків, зрікся своєї високої посади і 6 січня 1663 року постригся в ченці під іменем Гедеона. Гетьманом став Павло Тетеря.

Польща прагнула прибрати під свою корону і Лівобережну Україну, а Москва зі свого боку мала спокусу також заволодіти всією Україною. Тут зіткнулися різні внутрішні течії — пропольська і промосковська, та оскільки у кожній з них не було одностайності, то упродовж десятиліть чинилося щось несуєсвітне, тому цей період й ввійшов у історію під назвою «Руїна». Москва, прискіпливо стежачи за незгодою між старшиною та козаками особливо випильновуючи кривди, яких зазнавали останні від своєї панівної верстви, насаджувала в масах міф про царя яко єдиного їхнього заступника та оборонця. З іншого боку царедворці потурали старшині, загоджуючи її всіляко, роздачею маетностей або ж підкупляючи звабними соболями (неподатливі на цей заторг українці прозвали їх «царськими котами»).

Так Україна розпалася на два гетьманства обабіч Дніпра. Правобережного гетьмана Павла Тетерю історики характеризують «проворним і хитрим… що купив собі булаву, роздавши великі гроші старшині» (М. Грушевський), «великим себелюбом, який мало клопотався про долю рідного краю» (А. Аркас). Він, як уже згадувалося, призвів до страти Івана Виговського, а також написав донос королеві на Івана Богуна, звинувативши його у зраді, і поляки того розстріляли. Таким братовбивством був позначений шлях цього булаводержця, який врешті-решт, прихопивши військовий скарб та клейноди, архів, майно і гармати, подався до Польщі. Наказним гетьманом залишив уманського полковника Михайла Ханенка.

Багато спричинився до руїн Іван Брюховецький, який, ставши восени 1659 року кошовим Запорозької Січі, привласнив собі небувалий титул «кошового гетьмана» і намірився на булаву всього Війська Запорозького.

Щоб закріпити свої позиції, Брюховецький у вересні 1665 року з величезною свитою прибув до Москви — у цій заподатливості він був перший з українських гетьманів. Там, звісно, таким колінкуванням були втішені й обсипали вірнопідданих милостями. Водночас їм нав’язали кабальні для України умови.

Щоб породичатися з Москвою, Брюховецький випросив собі молоду й одружився з дочкою боярина. Цар його також пожалував чином «боярина», а багатьох із старших (і тих, хто був у свиті, і тих, котрі лишалися дома) — возвів у «дворяни».