Розділ «ДЕМОГРАФІЧНА ПОЛІТИКА ЦАРИЗМУ ТА ЇЇ АСИМІЛЯТОРСЬКА СУТЬ ВСОТУВАННЯ ІМПЕРІЄЮ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИХ І МИСТЕЦЬКИХ СИЛ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ»

ВСОТУВАННЯ ІМПЕРІЄЮ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИХ І МИСТЕЦЬКИХ СИЛ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Нищення людності завойовницькими війнами, каральними акціями, виснажливими роботами. — Розмиття етносу мішаними шлюбами. — Етнографічний склад населення України за всеросійським переписом 1897 року. — Міграційна політика царизму. — Переселення українців на Кубань, в Казахстан, у Сибір і на далекий схід та спричинена ним втрата національної ідентичності. — Український внесок в російську культуру й науку. Присвоєння метрополією цього потужного допливу. — Насильне переселення до столиць учених, церковних діячів та заманювання їх щедрими датками. — Поповнення мистецького потенціалу імперії українськими талантами. — М. Глінка про експедицію в Україну для набору півчих для придворної капели. — Внесок українців, які збагатили російську культуру. — Імперська тенденція до поглинення інших етносів і розчинення їх в «едином русском море» (О. Пушкін). — Настирливе намагання «вместить украинскую культуру в культуре русской» (Г. Федотов).

Постійні завойовницькі війни, які він царизм, посуваючи свою потугу в усі сторони світу, поглинали величезну кількість чоловічого населення, в тім числі й України. Так, лише під Азов на вимогу Петра І гетьман Іван Мазепа послав 15 тисяч козацької кінноти і 5 тисяч піших козаків. Або й такий наказ Петра І: «…гетману черкасскому с 8 000 конних и 10 000 пехотных быть в Пскове, которые всегда будут готовы к походу». З тих тисяч додому поверталися сотні. Приміром, загони Мировича і Апостола, виряджені на підмогу польському королеві, потрапивши тільки в одне оточення, втратили одразу 1700 чоловік. Козаки гинули не лише в боях, а й від хворіб (особливо на півночі та на Кавказі), а то й голоду. М. Костомаров у дослідженні «Мазепа» наводить приклад такого виснаження під Азовом, коли козаки «таяли» від голоду і змушені були просити милостиню.

Рахунок України царизмові за втрати від воєн, на які вона приневолена була постачати упродовж 263 років живу силу (найбільш при самому присмерку самодержавства, в часи першої світової війни), не вичерпується мільйонами полеглих — сюди необхідно додати і мільйони ненароджених, адже за таких втрат порушувався природний цикл відтворення населення.

Сюди ж слід долучити і втрати від виснажливих, по суті каторжних робіт, на які цар немилосердно гнав козаків і селян з України, на зведення фортець (сумнозвісні лінії). Те, що Петербург постав на українських кістках, зовсім не метафора: з однієї тільки Київської губернії в 1710–1715 роках було надіслано на його будівництво 7152 чоловіка.

Після Полтавської трагедії несамовитий кат українського народу Петро І уже не просто гнав козаків на найтяжчі роботи, а поклав вигубити їх, виморити непосильною працею і злигоднями. На північ, на осушування боліт і риття каналів було вислано

12 тисяч козаків, потім 5 тисяч, у засушливі степи за Доном і в Поволжжі — 10 тисяч козаків, пізніше ще 20 тисяч козаків і десять тисяч селян, а згодом — по 10 тисяч козаків і селян для насипання валів і побудови фортець та понад ЗО тисяч козаків — на канальні роботи і спорудження гребель.

Як вважають дослідники, Петро І тільки 1720–1724 роках вислав на такі будівельні роботи 150 тисяч українців, шоста частина яких назавжди лишилася в північних болотах та в безводних степах.

Немало українського люду полягло внаслідок каральних акцій царизму. Так, уже через 10 років після Переяславської ради воєвода П. Шереметьев писав з Києва в Малоросійський приказ, що послав рейтарські і стрілецькі частини в «изменничьи городи и местечка на неприятельские люди».

Та нищення українців, розмиття їхнього етносу, провадилося й, сказати б, делікатнішими методами. Варто пригадати 19-й пункт Коломацьких статей, нав’язаних Іванові Мазепі, яким гетьман і старшина зобов’язувалися «всілякими мірами й способами з’єднувати малоросійський народ з великоросійським народом, і приводили до міцної згоди через шлюби та інші дії, щоб був під одною, їхньої царської величності, державою спільно, як однієї християнської віри, і щоб ніхто не подавав таких голосів, що малоросійський край гетьманського рейменту, а відзивалися всі одноголосно: гетьман і старшина, народ малоросійський їхньої царської пресвітлої величності держави разом з великоросійським народом. І щоб був вільний перехід жителям із малоросійських міст у міста великоросійські».

Це було возведено до рівня державної політики. Правлінню гетьманського уряду, створеного 1734 року, яке очолив князь Шаховський, було дано таємну інстукцію провадити злиття українців з росіянами шляхом мішаних подружів.

Прикметно, що в доносі генерального судці Василя Кочубея на гетьмана Івана Мазепу було зазначено, що той, усупереч ухвалі Коломацької ради, заборонив українцям одружуватися з росіянками і дружити з ними.

У своїх універсалах, розкриваючи причини, що спонукали його відступитися від царя, І. Мазепа називав і те можливе апокаліптичне для України переселення. «Мазепа писал, — читаємо у М. Костомарова, — что Москва, издавна ненавистная малороссийскому народу, постоянно замишляла приводить его к погибели, а в последнее время хотела спустошивши города, села, вигонять малороссиян на селитьбу в Московщину…»

Хоча цього, на щастя, не сталося, та наприкінці XIX століття Україна вже не являла собою монолітного етнографічного масиву — він був розмитий, від нього вже було відірвано сотні тисяч переселенців, а в нього нагніталася маса великоросійського елементу. Етнографічний склад населення (зокрема «малоросси» — «великоросси») за всеросійським переписом 1897 року визначався на підставі того, яку мову було названо рідною. Деякі українці передусім у містах, і здебільшого з чиновників, інтелігенції, в російщених родинах, в яких узвичаєно було спілкуватися по-російському, вказували цю рідну мову.

У містах краю українці становили 27 відсотків людності, росіяни — 25. Найбільше там проживало євреїв — 40 відсотків усього міського населення.

За переписом 1917 року в Києві з 467 тисяч мешканців тільки 77 тисяч, тобто 17 відсотків, були українцями, 21 відсоток їх називали себе «малоросами».

У Житомирі, Бердичеві росіян теж проживало більше, аніж українців.

Сільське населення в основній масі було українське (82 відсотки), росіян там було всього 2,1 відсотка.

Міграційна політика царизму призвела до того, що численість українців на їхній етнічній території постійно зменшувалася.