Розділ «КУРС РОСІЙСЬКОГО УРЯДУ НА ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ, СТАРОЖИТНИХ ВОЛЬНОСТЕЙ І ПРАВ»

Коломацькі статті 1687 року та нове обмеження прав України. — Засилля воєвод. — Стрілецький полк при гетьмані в Батурині. — Вторгнення у володіння Запорожжя, спорудження військових городків. — Виснажливі козацькі походи на загад царя та каторжні будівельні роботи (Петербург, Канал Волго-Дон, Кавказька лінія та ін.). — Приборкання Семена Палія руками Івана Мазепи. — Придушення повстання Петрика та дезорієнтація людності запереченням утисків з боку Москви. — Глобальні антиукраїнські наміри Петра І. — Руйнування Батурина та Запорозької Січі. — Обрання гетьманом І. Скоропадського за царським вибором. — Царський резидент-наглядач при гетьмані. — Негласний нагляд за гетьманом і старшиною, — неподання царем традиційних статей при виборі гетьмана. — Новий порядок вибору полкової старшини (1715). — Настановлення на полковничі уряди росіян, — незатвердження статей, поданих І. Скоропадським (1718). — Роздача українських земель російській знаті. — Варварські витівки та самоуправства О. Меньшикова, — заснування малоросійської колегії, зневажання гетьманської влади. — Обмеження економічної самостійності України. — Короткочасне відновлення гетьманства. — Правління гетьманського уряду. — Військові реквізиції, участь козаків у загарбницьких війнах. — Останній гетьман Кирило Розумовський. — Централістська політика Катерини II. — Крах гетьманства. Ліквідація Запорозької Січі. — Запровадження в Україні російської адміністративної системи. — Закріпачення селян. — Зрівняння української знаті з російським дворянством.

22 липня 1687 року під Коломаком, де стояло козацьке військо, відбулася рада, на якій обрано гетьманом Івана Мазепу, котрий був до того генеральним осавулом. Його кандидатуру підтримав командуючий російським військом князь Василь Голіцин, а був він «їхньої царської пресвітлої величності ближній боярин і новгородський намісник, охоронник великої царської печатки і державних великих і посольських справ воєвода».

Тоді ж «Запорожському війську і всьому малоросійському народові» були дані «від великих государів та всеросійських самодержців» традиційні статті при обранні нового гетьмана, відомі в історії, як Коломацькі. Вони ще більше обмежували владу гетьмана та обтинали козацькі права і вольності.

Кількість реєстрових козаків зводилася до тридцяти тисяч чоловік, селян у козаки велено «не писати і не приймати». Всі підлягали оподаткуванню на військо, крім «митрополичих, архиєпископських, єпископських і монастирських підданих», а також були вільними від усяких військових поборів «маєтності генеральної старшини і знатних та заслужених осіб».

Гетьманові заборонялося не тільки писати до інших государів, а й читати «присильні листи» від них, про що просила генеральна старшина — на те «указано» було відмовити. Листи мали передавати в Москву, «в приказ Малої Росії».

Десята стаття настільки характерна, що її варто подати повністю:

«Коли трапиться надалі такий гетьман, який, забувши страх божий і превелику невимовну милість до себе великих государів, почне чинити в містах Малої Росії якісь заколоти, так, як чинили те Івашко Брюховецький та інші, то їм того поміж себе остерігати, і вивідувати, і писати про те до великих государів, до їхньої царської пресвітлої величності, і ніяким гетьманським заколотам не вірити».

На гетьмана і старшину накладалося, щоб вони «всілякими мірами і способами з’єднували малоросійський народ з великоросійським народом і приводили до міцної згоди через шлюби та інші дії, щоб був під одною, їхньої царської пресвітлої величності, державою спільно, як однієї християнської віри, і щоб ніхто не подавав таких голосів, що малоросійський край гетьманського рейменту, а відзивалися всі одноголосно: гетьман і старшина, народ малоросійський їхньої царської пресвітлої величності держави разом з великоросійським народом. І щоб був вільний перехід жителям із малоросійських міст у міста великоросійські».

Замолоду Іван Мазепа був на службі при польському королі як джура, а потім як урядовець для особливих доручень. Брав участь у дипломатичних місіях до гетьманів Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетері. Служив у гетьмана Петра Дорошенка. Будучи генеральним осавулом при Іванові Самойловичу, користувався його довір’ям, залучався до найважливіших дипломатичних заходів. Донос на гетьмана Іван Мазепа не підписував, залишаючись у тіні.

За перші дванадцять літ гетьманування Іван Мазепа, сповнюючи волю царя, здійснив 11 літніх і 10 зимових походів. Дбаючи про військову потугу України і маючи спеціальний вишкіл, він заклав у Батурині ливарню для виготовлення гармат.

Щедро опікувався Іван Мазепа розбудовою духовності України-тут він був незрівнянним за видатками й осягами меценатом. Ось тільки вибірковий перелік об’єктів його доброчинства: великий дзвін і дзвіниця Печерського монастиря, мур довкола нього, позолочення бані Печерської церкви, золоті чаша, митра і оправа Євангелії для цієї церкви, великий срібний підсвічник для неї ж, позолочення бані митрополичого собору в Києві та золота чаша для нього, церква Київської колегії з гімназіями, церква св. Миколая Київського та інші церкви у Києві, Чернігові, Батурині, Глухові, Переяславі, пожертви на монастирі, на київських бурсаків та ін. Сам Мазепа блискуче володів пером, був поетом, знав вісім мов, виплекав знамениту книгозбірню, про яку Пилип Орлик уже на чужині писав:

«Незабутня для мене й досі велична бібліотека небіжчика Мазепи. Дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі й латинські інкунабули, багато-багато ілюстровані стародавні рукописи! Не без зітхання згадую в теперішній моїй мізерії всі ці книжкові багатства, рівних яким не було на Україні».

«Що найбільше вражає дослідника в Мазепі, це гармонійний розподіл у його натурі розуму, волі й почуття, розподіл надзвичайно рідкий», — зазначає глибокий знавець тієї епохи Ілько Борщак. Завдяки цьому гетьман зумів увійти в довір’я жорстокого й суперечливого своєю вдачею Петра І.

Маючи «тонкий та ніжний» розум (за означенням одного з перших його біографів Жана Руссе), Іван Мазепа наскрізь бачив і розгнуздану натуру Петра І, який цивілізував Росію варварськими методами, ціною великої крові, і захланність його придворної знаті, яку всіляко мусив задобрювати щедрими гостинцями, примовляючи у вузькому товаристві: «Москва гроші любить».

«Це був ураган, порівнюючи з легким вітром його попередників, який нісся на Україну», — так характеризує епоху царювання Петра І та його методи Ілько Борщак.

Цей ураган мав змести і козацький устрій, і всю автономію України. Ще 1703 року грізний самодержець розробив проект, за яким хотів раз і назавжди знищити вогнище свободи. Він замислив після смерті Мазепи або навіть усунувши його, ліквідувати козаччину, виселивши українську людність на східні кордони Великоросії, або чи не всуціль колонізувати край росіянами і німцями. Тож у квітні 1707 року недвозначно заявив, що має намір реорганізувати козацьку армію, себто перетворити її на регулярні російські полки.

Упродовж десятиліть нищив козаччину, поступово і невідступно. Тільки за останні п’ять років свого царювання він погнав на виснажливі будівельні роботи 150 тисяч українців, кожен шостий із яких був до смерті заморений каторжною працею і знущаннями російських наглядачів. Ось яку моторошну картину змальовує генеральний писар Пилип Орлик при спорудженні Печерської фортеці у Києві — це 1706–1707 роки:

«…Полковники з старшиною часто приходячи до гетьмана з жалями оповідали, що пристави коло тої фортифікаційної роботи козаків палицями по голові б’ють, вуха шаблями обтинають і всяку наругу чинять. Козаки, покинувши доми свої, косовицю і жнива, зносять тяготу і спеку на службі царського величества, а там великоросійські люди дома їх грабують, розбирають, палять, жінкам і донькам чинять насильства, коней, худобу і всяке майно забирають, старшину б’ють смертним боєм».

А те, що Петербург зведений на козацьких кістках, — доказаний і незаперечний історичний факт. Полковник Іван Черняк залишив таке свідчення про «канальні» роботи на Ладозі, до яких були приневолені 10 тисяч синів України: