Розділ «ІМПЕРСЬКІ УТИСКИ ВІЛЬНОГО СЛОВА СТАВЛЕННЯ ДО УКРАЇНСТВА ПЕРЕДОВИХ ДІЯЧІВ РОСІЇ»

Офіційна Росія в поборенні українства. — П. Куліш про російську суспільну думку у ставленні до України. — Невизнання національних прав українського народу російською історіографією, її вигадки і перекручення фактів. — Теорія М. Погодіна. Поглинення спадщини Київської Русі. — Українофобство В. Бєлінського, зневажливі висловлювання про Т. Шевченка та українську літературу, імперський погляд критика на історію України. — Ставлення до українства М. Добролюбова, М. Чернишевського, О. Герцена, М. Огарьова, Д. Писарєва, М. Лескова, І. Тургенева. — Співчуття К. Рилєєва національно-визвольній боротьбі українців (поеми «Войнаровський» і «Наливайко»). — П. Пестель в обстоюванні «единой и неделимой России». — Підозріло-вороже ставлення до українства реакційної російської преси (М. Катков, М. Полевой, Ф. Булгарін). — Реакція російської преси на вихід журналів «Основа» (1861) та «Киевская старина» (1882). — Ставлення офіціозу до перекладу Євангелія українською мовою. — Українське питання в державній думі. — Шовіністичні видання С. Щеголева. — Антиукраїнські виступи П. Струве. — Чорносотенні акції Київського клубу російських націоналістів та «Союза русского народа». — Ідеолог великодержавництва професор І. Сікорський.

Деспотичний самодержавний режим упродовж століть виплекав у панівної великоросійської нації непорушні нейтралістські тенденції, про що Трохим Зіньківський у праці «Національне питання в Росії» (1889) переконливо писав: «Москалі бо наскрізь централісти — такими їх зробила історія. Нахильність щільно зливати частини, знищувати особисту волю під владою сильного виявилась у їх і в сімейному, і в громадському житті». І далі: «Ніяка конституція відразу не змінить основи громадського життя у москалів — на се треба віки».

Ставлення до українства офіційної Росії, передусім царя і вищої адміністрації, рельєфно простежується у їхніх заявах, розпорядженнях, оцінках подій.

Петро І: " Малороссийский народ и зело умен и зело лукав: он как пчела любодельна, дает российскому государству и лучший мед умственний, и лучший воск для свещи российского просвещения, но у него есть и жало».

Катерина II: «Малая Россия, Лифляндия й Финляндия — суть провинции, которые правятся конфырмованнымы им привилегиями, нарушать оние отрешением всех вдруг весьма непристойно било би, однако ж називать их чужестранными и обходится с ними на таком же оснований есть более нежели ошибка и можно с достоверностью назвать глупостью. Сие провинции надлежит легчайшим способом привести к тому, чтоб оне обрусели и перестали би глядеть, как волки в лес…»

Начальник Київського губернського жандармського управління генерал В. Новицький: "… идеи украинофилов, проводимие ими в народи, распространяемые между молодежью книжним путем и рассказами на местном наречии епизодов из народного бита, иногда и неправдоподобних, несомненно имели на практике осуществление и проведение в народную массу духа с противоправительственними началами…»

Полтавський губернатор Багговут (із його програми, поданої в Петербург 1914 року): «Вследствие того, что название «украинский» служит флагом, под которым ведется движение, следовало би безусловно воспретить все, что виступает под ним и наоборот не стеснять того, что идет под малорусским флагом. Допускать на разние должности не следует людей, которие когда-либо хотя би в отдаленнном прошлом имели соприкасательство к украинским стремлениям».

Позицію міністра внутрішніх справ П. Валуева ми вже бачили в його заборонному циркулярі від 18 липня 1863 року, який, по суті, був агресивним виявом державного антиукраїнства. Але категоричний постулат «малороссийского язика не било, нет и не может бить» — це всього-навсього ілюзія, усвідомлена й самим його сановним автором, це тільки бажане, а не дійсне, для чого було б забороняти те, чого нема і бути не може. Постулат цей проголошений для посилення нещадного вироку українства, що випливав із циркуляра.

Для офіційної Росії України не існувало — вона називалася Малоросією, а ще частіше «Юго-Западним краєм», а її південь — Новоросією. Це був один із випробуваних прийомів імперської стратегії, до речі, не тільки до України, а й до Польщі, печетворсної на Привіслянський край.

В архіві Пушкінського Дому в Петербурзі зберігається витяг з перлюстрованого листа П. Куліша до С. Аксакова з поміткою: «О малорусском сепаратизме». 28 жовтня 1858 року він писав: «…что свободи слова ми, малоросияне, лишены более, нежели какая-либо народность в Русской Империи; ми поем свою песню ня земле чуждей. Для нас не наступила еще терпимость мнения, которою пользуетесь ви — великороссияне. Ми имеем против себя не одно Правительство, но и ваше общественное мнение. Ми имеем против себя даже собственних земляков-недоумков. Нас горсточка, хранящих веру в свою будущность, которая, по нашему глубокому убеждению, не может бить одинакова с будущностью великорусского народа. Между нами лежит такая бездна, как между драмой и епосом: и то и другое великие создания божественного гения — но странно желать, чтоби они слились в один род. А ваше общество етого желает и в ето верует слепо. Ваше общество думает, что для нас клином сошлась в Московском Царстве, что ми создани для Московского Царства».

У цих рядках з болем висвічено ту історичну реальність, коли громадська думка Росії змикалася з офіційною політикою потопту, окрадення цієї компрометації українства, одним із найбільших речників якого був автор згаданого листа.

В усіх підручниках російської історії, за якими навчалася у школі майбутня російська інтелігенція, Україна з’являлася на кін несподівано, як Венера із піни морської, в той момент, коли їй треба повстати проти поляків, з’єднатися з Москвою. Де була раніше ця «восстающая и еднающаяся» Україна, доскіпливо допитувався журнал «Украинская жизнь», невідомо.

Російська офіційна історіографія (В. Ключевський та ін.) не визнавала національних прав українського народу, а сам акт 1654 року зводила до простого приєднання «исконных русских земель», тобто до узвичаєного процесу «собираныя русских земель».

Щоб відмовити українцям («малоросам») у майбутньому, російська наука доклала багато зусиль, аби позбавити їх минулого, зробити з них народ без закорінення в свою органічну історію, тобто виставити таким собі перекотиполем, яке повіви часу приб’ють хто зн® до якого берега.

1856 року Микола Погодін у статті «Записка о древнем языке», полемізуючи з Михайлом Максимовичем, висунув теорію, що зводилася ось до чого: «До татарского нашествия в Киеве малороссов не было; они жили где-то вдали, за Карпатамы, а в Южная Русь пришли они уже в XIII веке после разорения Киевской земли татарами и бегства ее коренного населення на север. Для того времени в Киеве жили великоросси, и не только в Киеве, но и южнее: близ берегов Черного моря и в окрестностях Солуня; великороссийское наречие било тождественно с церковно-славянским язиком».

Так постала недолуга «галицька» теорія виникнення українців. Імперській науці це було вкрай вигідно, бо йшлося про спадщину Київської Русі, поглинутої російською державою разом із її назвою. Оскільки українців з етнографічної карти світу стерти було аж ніяк неможливо, то цією псевдотеорією вони виштовхувалися зі своїх правічних теренів у Карпати.

Говорячи про спір українських і російських істориків за київську спадщину, Петро Голубенко, автор дослідження «Україна і Росія у світлі культурних взаємин», зауважує, що в цій суперечці «відіграє велику роль політичний момент, а не науковий, — це психологічний спротив росіян проти українського культурного сепаратизму і свідоме чи підсвідоме бажання зберегти єдність і неподільність Росії».

Цей спротив особливо агресивно виявився в неприйнятті концепції львівського професора Омеляна Огоновського, який в «Історії літератури руської» розглядав «літературу малоруську або русько-українську» окремо від літератури російської і обстоював її витоки з епохи Київської Русі. Довкола цього розгорілася бурхлива дискусія, в якій переконливе слово сказав Іван Нечуй-Левицький, виступивши під іменем Івана Баштового в газеті «Діло» (1891) з трактатом «Українство в літературних позвах з Московщиною».

Інша кардинальна тема, яка не знаходила належного осмислення в працях російських учених, більше того, висвітлювалася у кривому дзеркалі — не історія козацтва, героїчна і драматична сторінка українського життя. Провідний дослідник цієї теми академік Дмитро Яворницький у статті «Україно-руське козацтво перед судом історії» спожалів з приводу того, що три університети на території України не дали важливих праць про козацтво. А що вже казати про російських офіційних істориків.