Розділ «РУЙНУВАННЯ ЦАРИЗМОМ САМОБУТНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ РЕПРЕСІЇ ЩОДО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ КНИГОДРУКУВАННЯ. ЦЕНЗУРНІ УТИСКИ»

Заборонено ввіз і поширення в імперії львівського часопису «Мета».

1864 рік. У Петербурзі вийшов збірник М. Носима (Матвія Симонова) «Українські приказки, прислів’я і таке інше», з якого цензура зняла понад 200 одиниць зібраного матеріалу.

М. Симонов у листі до О. Кониського, який перебував тоді на засланні в Тотьмі Вологодської губернії, 14 березня повідомляв: «Тепер так більше пімплюсь з приказками — цензура дає гарту доброго. З місяць тупав, поки дозволили контетувать її гаспидську виправдницькими листами, а тепер дає роботи, черкаючи усе і вздовж, і поперек, і задержуючи листи неділь на три».

З поміж «почерканих> були і такі: «Що Бог в нас народе, а люд наробе — москаль же теє у невіч зведе», «Убрав у шори, як Виговський Москву», «Московська правда», «І царя за очі лають», «Москва люта», " І єму тільки віри, як у москалеві правди».

1866 рік. Видано інструкцію на потвердження заборони популярної літератури українською мовою.

Газетам «Губернские новости», які виходили в центрах губерній, заборонено друкувати українські етнографічні матеріали.

Упродовж року в імперії не вийшло жодної української книжки (1865 року — три).

1876 рік. Емський указ, його причини та наслідки.

«Як довго живе народна мова в устах народу, так довго живе і народ. І нема більш нестерпного насильства, ніж те, що хоче відібрати від народу ту спадщину, яку створили безчисленні генерації предків, що відійшли… Коли здригнеться душа людська перед убивством одної, недовговічної людини, то що ж мала б вона відчувати, коли посягають на життя багатовікової індивідуальності народу, — того найвеличнішого з усіх створень Божих на землі?» — ці слова К. Ушинського були широко оприлюднені в зібранні творів видатного педагога 1875 року, саме в той час, коли царські сатрапи виношували план заборони української мови.

Цей удар став особливо нищівним, бо унеможливив подальшу розбудову і зміцнення нації.

На початку 70-х років центр українського руху вже назавжди перенісся до Києва. Національне життя набуло певного пожвавлення. Ожила діяльність Старої Громади. Увінчалася успіхом справа з відкриттям у Києві Південно-Західного Відділу Російського Географічного Товариства.

Офіційно на Відділ покладалося етнографічно-статистичне вивчення краю, а також «трьох етнографічних типів в їх економічних умовах: українського, польского і єврейського». Ентузіасти національного відродження одержали легальну можливість «відтверто займатись науковою діяльністю про Україну і для України» (Ф. Вовк). Відділ об’єднував усі українські сили, його провідниками стали Г. Галаган, В. Антонович, П. Чубинський.

Заходами Відділу було порушено клопотання про заснування премії імені М. Максимовича за найкращі праці з історії, географії, етнографії і філології і вже зібрано чималу суму, але на це не дали офіційного дозволу. Водночас Відділ опікувався виданням творів цього видатного вченого.

На III Археологічному з’їзді, що відбувся 1874 року в Києві, члени Відділу виступили з рефератами, які дали цьому міжнародному форумові багату і насичену інформацію про Україну та продемонстрували її потужні наукові можливості.

Упродовж семи місяців з початку 1875 року газета «Киевский Телеграф» стала фактично українською трибуною Відділу, незважаючи на прискіпний цензурний нагляд. Бо ще 16 січня 1875 року з Головного Управління у справах друку надійшла вказівка Київському окремому цензорові ставитися до цієї газети «с особенной осмотрительностью и между прочим не допускать в ней никаких статей, проводящих украинофильские тенденции».

Із 16 співробітників редакції 14 були свідомими українцями, членами Відділу, найактивніші з них Ф. Вовк, М. Драгоманов, П. Житецький, М. Зібер, П. Чубинський.

Було встановлено контакти з науковими центрами слов’янських країн Європи.

На Міжнародному Географічному конгресі в Парижі (1875) «Труды этнографическо-статистической експедиции» П. Чубинского здобули медаль II класу, а Російським Географічним товариством були відзначені золотою медаллю.

За два роки Відділ попри обмежені матеріальні засоби зібрав 1000 друкованих видань, цінну колекцію з географії та етнографії, плекав надію на відкриття бібліотеки й музею.

Члени Відділу і його фундатори М. Юзефович, помічник куратора Київської навчальної округи, та В. Шульгин, редактор «Киевлянина», запеклі великодержавники за переконаннями, повели боротьбу проти Відділу, в якому взяла гору «українофільська партія».