Розділ «ПІДПОРЯДКУВАННЯ І ЗРОСІЙЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ»

Національні окремішності української церкви — спротив вищого духовенства підданню Б. Хмельницького Москві. — Спроба самовладного неканонічного поширення влади Московського патріарха на українську церкву (жалувана грамота царя у березні 1654 року). — Неприйняття українським духовенством такої опіки і благословенства. — Втручання російських військових властей у вибори ієрархів української церкви. — Узурпація прав української церкви, підступно легітимована на Переяславській раді 1659року при настав — ленні на гетьманство Ю. Хмельницького. — Втручання Москви у внутрішній устрій ще не підлеглої їй церкви. Улещування ієрархів. — Купівля за соболі та золото у Константинопольського патріарха «разрешающей грамоти» напідлеглість Української Церкви Московському патріархові. — Підпорядкування Чернігівської архієпископії та Києво-Межигірського монастиря безпосередньо патріархові. — Цезарепанізм Російської церкви — прислужниці самодержавства. Скасування Петром І патріархату. — Знищення собороправності Української Церкви і виборності духовних посад — репресії проти отців Української Церкви. Переведення в російські єпархії національносвідомих українських священиків. — Поліційний нагляд за духовенством. Узаконене порушення тайни сповіді, доносительства священиків.

Українська православна церква була центром національної культури, осереддям національної окремішності. З XVI століття вона вже мала переклади Святого Письма живою українською мовою — Пересопницьке євангеліє 1556 року, Новий заповіт Негалевського 1581 року, Крехівський апостол 1560-х років, чимало Учительських євангелій, які читали разом з проповідями також живою мовою. 1581 року в Україні з’явилася друкована Острозька Біблія. «Усе це, а особливо Св. Письмо живою мовою, сильно християнізувало народ, — зазначає автор дослідження «Українська церква» Іван Огієнко, — робило його боголюбним і вже тим самим сильно зміцнювало основи національної культури».

Богослужби в Українській Церкві були засновані на місцевих звичаях і відрізнялися від інших, в тім числі і від російських. У Служебниках XIV–XVIII століть зафіксовано старі українські чини богослужб, за якими, наприклад, Євангеліє читалося тільки обличчям до народу, проповідь виголошувалася після цього читання і т. ін. У Требнику митрополита Київського Петра Могили (1646 рік) вміщено 126 чинів, з яких 37 місцеві. Під час хрещення, скажімо, заведено було не обов’язково погружати, допускалося обливання. При вінчанні молоді мали неодмінно присягати, без чого шлюб вважався недійсним. Було своє трактування чину і схода душі від тіла. Церква взяла й чимало місцевих звичаїв (освячення квіток на Маковея і плодів на Спаса).

Українська Церква послугувалася власним Місяцесловом (замінений російським 1784 року). А в цьому останньому, наприклад, день Полтавської битви 27 червня, трагічний для України своїми наслідками, подано червоним і возведено в національне свято: «Праздник о победе, Богом дарованной, всеросийскому самодержцу Петру Великому над шведским королем Карлом вторим на десять под Полтавою от воплощения Господня 1709-го».

Знала наша Церква і свої свята, возведені нею до великих (на відміну від інших церков), виробила високе мистецтво проповіді живою народною мовою, що було зовсім неприйнятливе для Церкви Російської, мала навіть спеціального проповідника — казнодія. Відзначався своєю самобутністю і неповторністю церковний спів в Україні.

Здавна богослужбовою мовою України була старослов’янська, яка зазнавала відчутних впливів живої народної мови. З тих записів богослужб, які здійснені в XVI–XVIII століттях латиною, видно, що старослов’янські слова вимовлялися по-українському: ять — як і (а не є), е — як е (а не є), и — як и (а не і), г — як г (а не ґ) і т. ін.

Українське духовенство онароднювало церковну мову. 1627 року в Києві видано «Тріодь Пісну», в якій читання перекладено українською мовою. Требник Петра Могили (1646 рік) Чин ісхода душі від тіла здебільше подає українською мовою.

Наше духовенство, як зауважує Іван Огієнко, міцно пам’ятало тоді наказ Св. Письма про те, що кожен чоловік був паном у домі своєму й говорив мовою свого народу.

Говорячи про національні окремішності Української Церкви, він нагадує, що українські храми мають свою самобутню форму (іншу, зокрема, ніж російські), що у нас своя манера іконописання, навіть одяг духовенства відмінний, що видно на старовинних малюнках.

Українська церква була повноправною, самостійною, відрізнялася від усіх інших православних церков. Духовенство наше було високоосвічене, не підлягало світському судові і, що вельми важливо, було виборним. Зв’язане таким чином з волею народу, воно виступало його оборонцем. Українське духовенство непорушно берегло таємницю сповіді.

Саме оборона православної віри покликала під корогви Богдана Хмельницького широкі народні маси. І єдиновірність з ними російського царя, під захист якого пішла Україна, бачилася їм запорукою одвічних прав своєї церкви. Але вище українське духовенство, знаючи звичаї Російської Церкви, її нетерпимість до культур західних, невігластво і догматизм її служителів, знаючи внутрішні її порядки, за яких духовенство було безправне в цій країні «холопов», сприйняло поєднання Хмельницького з Москвою з осторогою.

«Я сам несчастными своими очами видел, — писав Чорнобильський протопоп 22 січня 1654 року, — как московитяне въезжали в Киев… В Золотих воротах встретил послов отец митрополит и все духовенство от слез не видели света Божия, а его милость о. митрополит обмирал от печали…»

Ні митрополит Сильвестр Коссів, ні духовенство цареві не присягали. 16 січня 1654 року, коли російський посол Бутурлін приїхав до Киева, Коссів правив у Софійському соборі і виголосив таку промову, яка викликала сльози в духовенства. Бутурлін незадоволено перепитав, чого митрополит «Его царскому величеству челом николи не бивал, и не писивал, и Его царской милости к себе не поискал». Той дипломатично відповів, що про зносини гетьмана з царем нічого не знав. Він рішуче виступив проти спроби російських воєвод збудувати на монастирській землі біля св. Софії фортецю, заявивши, що, коли вони хочуть оборонити українців, то нехай це роблять верст за двадцять від Києва і далі.

З доручення митрополита та архімандрита Києво-Печерської Лаври Тризни чернець Криницький вписав до Луцьких книг протест проти приєднання України до Росії.

В Москві розуміли, що без приборкання Української Церкви це приєднання буде нетривким. У Березневих статтях 1654 року про її підлеглість Московському патріархові не було ні слова, але тоді ж, у березні, в жалуваній грамоті царя Київському митрополитові було записано: «А митрополиту Киевскому, так и иним духовним малые России, бить под благословением святейшего патриарха Московского и всея великие и малие и белия России».

Українське духовенство вважало підлеглість Константинопольському патріархові основою всіх своїх вольностей і прав. І боролося за це, як могло за тодішніх обставин, — просьбами, листуванням, дипломатичними перемовами і т. ін. В липні 1654 року воно спорядило посольство до царя на чолі з ігуменом Киє-во-Микільського монастиря Інокентієм Гізелем. Основне прохання зводилося до того, щоби «духовество не било отдалено от послушания Святейшему патриарху Константинопольскому, которому подлежит по правам Божий и по правилам святих отцев». Також просили «чтобы никоторого духовних наших насилием до Великая Россия не затягали», а «духовних московских на всякие начальства до Малие России чтоби ето Царское Величество не присылал».

У військовому таборі під Смоленськом Олексій Михайлович прийняв це посольство, другорядні прохання вволив, але свого березневого узурпаторського рішення не відмінив.

Офіційно Російська Церква не приховувала свого домагання підпорядкувати Українську Церкву.

Цього особливо настирно почали домагатися після смерті непоступливого митрополита Київського Сильвестра, що сталася 13 квітня 1667 року. Але в цей час Богдан Хмельницький уже зневірився в союзницьких зобов’язаннях Росії і вважав вибори нового митрополита суто українською справою.