Розділ «РУЙНУВАННЯ ЦАРИЗМОМ САМОБУТНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ РЕПРЕСІЇ ЩОДО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ КНИГОДРУКУВАННЯ. ЦЕНЗУРНІ УТИСКИ»

5 червня. Міністр народної освіти С. Уваров видав циркуляр, яким зобов’язував цензорів дозволити публікації на державні й політичні теми «только в пределах самой строгой умеренности».

1848 рік. За розпорядженням імператора Миколи І було засновано негласний комітет, який розглядав видання, які вже вийшли у світ, і доповідав цареві про все «противоречащее видам правительства». Цим було запроваджено, поряд з уже діючою попередньою, і каральну цензуру.

1853—54 роки. Між Київським цензурним комітетом та членами Київської Тимчасової комісії для розбору давніх актів, які готували до друку «Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки», виникла суперечка: цензура домагалася вилучення окремих місць, в яких вбачала «особое пристрастие» до української національності.

1854 рік. Після семи років цензурних поневірянь вийшов упорядкований Амвросієм Метлинським збірник «Народные южно-русские песни». Причіпки цензури були настільки неймовірні, що викреслювався навіть такий рядок як «кінь гуляв на волі», (у другому збірнику «Альманах», який цензура протримала три роки й повернула геть знівечений).

1856 рік. Синод заборонив продавати книжку Григорія Сковороди «Брань архистратига Михайла со Сатаною о сем: легко бить благим», опубліковану з цензурними купюрами ще 1837 року.

1858 рік. ІІІ відділ не дав дозволу Пантелеймонові Кулішу на видання журналу «Хата», який мав бути присвячений словесності, історії, етнографії та сільському господарству. Конфіскація «Граматики» Пантелеймона Куліша, виданої в Петербурзі 1857 року.

1860 рік. Після тривалої і складної боротьби з III відділом Петербурзьким цензурним комітетом, Головним управлінням цензури та Петербурзькою духовною цензурою вийшов «Кобзар» Тараса Шевченка. Зі свого доробку поет зміг провести через цензурні рогатки лише десяту частину — сімнадцять творів.

«Історія «Кобзаря» 1860 р. — один з найяскравіших прикладів тяжкого цензурного гніту в добу «ліберального» царювання Олександра /І», — коментує цей факт Василь Бородін, автор книжки «Т. Г. Шевченко і царська цензура».

1860—62 роки. Відхилено клопотання про видання газет «Голос» (Київ), «Десна» (Чернігів), «Нива» (Полтава).

Київському митрополиту Арсенію було передано шість тисяч примірників «Букваря южнорусского», укладеного Тарасом Шевченком. Хоча це видання було дозволено світською і духовною цензурою, митрополит звернувся до обер-прокурора синоду О. Толстого, а той до начальника III відділу В. Долгорукова з проханням вияснити «каким образом висшее правительство смотрит на распространение в народе сего букваря».

1862 рік. Припинено видання «Сільської бібліотеки», серії книжечок спеціально для народного читання, яке здійснював Пантелеймон Куліш у заснованій ним 1857 року друкарні.

На 10-й книжці, у жовтні припинено видання журналу «Основа», який у 1861—62 роках виходив у Петербурзі.

1863 рік, 18 липня. Сумнозвісний Валуєвський циркуляр (за прізвищем тодішнього міністра внутрішніх справ Павла Валуева). Подаємо витяг з цього убивчого для української культури документу:

«Давно уже идут споры в нашей печати о возможности существования самостоятельной малороссийской литературы. Поводом к этим спорам служили произведения некоторых писателей, отличавшихся более или менее замечательным талантом или своей оригинальностью. В последнее время вопрос о малороссийской литературе получил иной характер, вследствие обстоятельств чисто политических, не имеющих никакого отношения к интересам собственно литературным.

Прежние произведения на малороссийском языке имели в виду лишь образованные класы южной России, ныне же приверженцы малороссийской народности обратили свои виды на массу непросвещенную, и те из них, которые стремятся к осуществлению своих замыслов политических, принялись под предлогом распостранения грамотности и просвещения за издание книг для первоначального чтения, букварей, грамматик, географий и т. п. В числе подобных деятелей находилось множество лиц, о преступных действиях которых производилось следственное дело в особой комиссии. В С.-Петербурге собираются пожертвования для издания дешевых кних на южнорусском наречии. Многие из зі..их книг поступили уже на рассмотрение в с. —петербургский цензурный комитет. Сей последний особенно затруднялся пропуском упомянутых изданий, имея в виду следующее обстоятельство: обучение во всех без изъятия училищах производится на общерусском языке, и употребление в училищах малороссийского языка нигде не допущено; самый вопрос о пользе возбуждения этого вопроса принято было большинством малороссов с негодованием, часто высказывающимся в печати. Они весьма основательно доказывают, что никакого малороссийского языка не было, нет и не может быть и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченый влиянием в него россиян, и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссиянами в особенности поляками так называемый украинский язык. Лиц того кружка, который усиливается доказать противное, большинство малороссов упрекает в сепаратистских замыслах, враждебных к России и гибельных для Малороссии. Явление это тем более прискорбно и заслуживает внимания, что оно совпадает с политическими замыслами поляков…»

Автор дослідження «Заборона українства 1876 р.» Федір Савченко (1930) документально довів, що «причиною нагінок на український рух 1862—3 p.p. і пізніше була та небезпека, на яку звернув увагу Олександра II керівник війсковим міністерством Мілютін. Сіверс указав йому на можливість розповсюдження «хлопоманської» української пропаганди в армії через союз полковників Красовських з «хлопоманами» типу Антоновича й Чубинського. Він запевняв в реальному існуванні цього союзу, звертав увагу і скаржився на «безпечність» і «неуважність» до «хлопоманського» руху з боку місцевої адміністрації».

17 березня 1863 року Київський генерал-губернатор Антоненков, відповідаючи на запит у зв’язку з підготовкою Валуєвим циркуляра, доводив, що вживання української мови з друку «не может бить оправдано ни свойствами язика, ни потребностью народа и иметь характер исключительно политический. Сторонники малороссийской истории, достигнув знання самостоятельности малороссийского язика, конечно, на етом не останосртся, опираясь на отдельности язика, станут притязать на автономность Малороссии», «Из праха Шевченка виродилась целая шайка самих рьяних сепаратистов», — писав цей начальник краю.

Того ж, 1863 року, з наказу Міністерства внутрішніх справ закрито газету " Черниговский листок» (після 61 — го числа, що вийшло 6 серпня), яка подавала матеріали й українською мовою, а її редактора Леоніда Глібова звільнено з посади вчителя гімназії.

Заборона статті Миколи Костомарова «Прави ли наши обвинители? (По вопросу об издании книг научного содержания на южно-русском язике)», підготовленої влітку для заснованої тоді в Петербурзі літературної і політичної газети «Голос». Це була відповідь ученого на випади газети «Московские ведомости» «против мало-русского литературного движения», а також, власне, і проти Валу-євського циркуляра, який, будучи таємним, не публікувався, але одразу ж увійшов в силу і був відчутий усім українством.

Видавництво М. Костомарова випустило для популяризації знань серед народу лише дві книжечки — «Арифметику» Кониського та «Оповідання з святого письма» Опатовича. Продовжити цю серію не дала реакція.