Розділ «СПРОТИВ ІМПЕРСЬКІЙ ЕКСПАНСІЇ УКРАЇНСЬКІ КУЛЬТУРНІ СИЛИ В ОБОРОНІ ІСТОРИЧНОЇ САМОСВІДОМОСТІ Й ДУХОВНОСТІ РІДНОГО НАРОДУ»

УКРАЇНСЬКІ КУЛЬТУРНІ СИЛИ В ОБОРОНІ ІСТОРИЧНОЇ САМОСВІДОМОСТІ Й ДУХОВНОСТІ РІДНОГО НАРОДУ

Огляд видань про спротив царизмові. — Виступ П. Іваненка (Петрика). — Визвольні змагання І. Мазепи, П. Орлика. — Обстоювання автономії П. Полуботком. — Таємна місія В. Капніста в Берлін (1791). — Децентралізаційні домагання в наказах від українців катеринській комісії (7671). — Малоросійське таємне товариство В. Лукашевича. — Ігнорування національного питання декабристами. — Кирило-Мефодіївське товариство. — Українофіли 60–70 років. — Національна ідея в програмах українських революційних партій («Братство тарасівців», РУП та ін.). — Роль «Просвіт» у пробудженні національної самосвідомості. — Українська література в боротьбі за національне відродження, (І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, П. Куліш, Леся Українка, І. Нечуй-Левицький, 77. Грабовський та ін.) — публіцистичні виступи проти великодержавництва (М. Драгоманов, Б. Грінченко, Т. Зіньковский, С. Єфремов та ін. — Наукове обгрунтування українства та його захист від шовіністичних фальсифікаторів (М. Костомаров М. Максимович, В. Антонович, А. Кримський, М. Грушевський) — І. Франко про історичну місію української інтелігенції.

Тема антиімперського спротиву (особливо масштабні визвольні акції І. Мазепи та П. Орлика) дає стільки документального матеріалу, що для його осмислення створено цілий пласт літератури, як, приміром, документальна праця О. Оглоблина «Гетьман Іван Мазепа та його доба» (Нью-Йорк-Париж-Торонто, 1960), книжки І. Борщака і Р. Мартеля «Іван Мазепа. Життя й пориви великого гетьмана» А. Єнсена «Мазепа», збірник історичних розвідок і статей «Іван Мазепа і Москва» (одне з найновіших видань — Київ, «Рада», 1994), а також книжки В. Різниченка «Пилип Орлик. Гетьман-емігрант», Б. Крупницького «Гетьман Пилип Орлик», І. Кресі-ної, О. Кресіна «Гетьман Пилип Орлик і його конституція». До цього масиву літератури про визвольні змагання українського народу слід додати давню монографію Ю. Охримовича «Короткий нарис розвитку української національної думки в XIX ст.» (К., 1918) та новітній збірник «Вивід прав України» (Львів, 1991), програмові та документальні матеріали, вміщені в книзі «Українські політичні партії кінця XIX — початку XX століття» (К., 1993), монографію

А. М. Черненка «Українська національна ідея» (Дніпропетровськ 1994), праці, присвячені окремим речникам національного відродження — В. А. Довгич: «Українська ідея в політичній теорії М. Драгоманова» (К., 1991), «Він — з когорти вождів (Кращі конкурсні праці про дореволюційну діяльність Симона Петлюри)» (К., 1994). З’явилася також грунтовна документальна розвідка Я. Дашкевича «Берлін, квітень 1791 р. Місія В. В. Капніста. Її предісторія та історія» («Український археографічний щорічник», В. І., К., 1992). Чимало вдячного матеріалу про початки громадсько-політичного відродження знайдемо в книзі Т. Гунчака «Україна. Перша половина XX століття» (К., 1993), про діячів національного відродження — в книзі В. Качкана «Українське народознавство в іменах» (К., 1994), про діяльну силу цього відродження — «Просвіти» в «Нарисі історії «Просвіти» (Львів — Краків — Париж, 1993) та монографії О. Коновця «Просвітницький рух в Україні» (К., 1992). Таку яскраву сторінку з історії боротьби з самодержавством, як кирило-мефодіївці дає можливість охопити в багатьох вимірах видання документів і матеріалів «Кирило-Мефодіївське товариство» (К., 1990), тт. 1–3).

Тож зупинимся лише на вузлових епізодах і найхарактерніших виявах цього спротиву. " Крім згаданих представників українського самостійництва (Б. Хмельницький, І. Виговський, П. Дорошенко, І. Мазепа), майже всі гетьмани були в меншій, або більшій степені поборниками українського автономізму, не виключаючи навіть таких хитких і безхарактерних як Юрась Хмельниченко, Брюховецький, Самойлович, Многогрішний, Скоропадський і Кирило Розумовський, — писав Ю. Охримович у названій монографії. — Але не лише гетьмани, але також старшина, полковники і запорозькі отамани леліяли ідеал своїх зверхників, а деякі з них, як ось Богун, Летрик, Гордієнко і Орлик, перевисшають безперечно своїм послідовним і глибоким самостійництвом навіть великих гетьманів».

Іван Богун, полковник кальницький (вінницький), один із найближчих сподвижників Богдана Хмельницького, був проти союзу гетьмана з Москвою, а пізніше, коли Москва пішла на зухвалу фальсифікацію й підсунула Юрієві Хмельницькому в Переяславі 1659 року вигідні для неї статті, Богун застерігав молодого гетьмана від цієї пастки. Трагічна смерть славного полководця (страта поляками) була непоправною втратою для України.

Непримиримим борцем проти царського поневолення став колишній старший канцелярист Івана Мазепи Петро Іваненко (Петрик), який 1691 року втік на Запорожжя, посів місце січового писаря, а наступного року у фортеці Казикермен підписав з кримськими татарами статті вічного миру, за якими видільне князівство Київське та Чернігівське хан мав обороняти «від поляків, від Москви, і від усіх ворогів», а Україна — взаємно Крим, від тих же посягачів. Поки «малоруська Україна» не звільниться від «московської влади», Крим обіцявся давати на підмогу орду. З татарського боку статті підписав Казикерменський бей Келинмурза.

Петрик, який за допомогою татар у липні 1662 року був проголошений гетьманом, висунув досить широку програму визволення — національного (з-під «московського ярма») та соціального (з-під своєї власної старшини). Задля такої справи цей «козацький ханський гетьман» мав підняти Запорозьку Січ, яка угоду з Кримом схвалила, а проте до повстання не приставала, окрім 500 «охотників» з голоти.

29 липня 1692 року «Петро Іванович, з божої ласки гетьман Запорозького війська», прибувши з Калгою-солтаном до Самари, розіслав звідти в довколишні орільські міста універсали, в яких прояснював: «…Вже вашим милостям має бути відомо, що я, знаючи, що Запорозьке військо живе ущемлено, і бачачи невиносні кривди й ущемлення ваші, які діються від Москви та наших немилостливих панів, і бажаючи звільнити вас от підданства, удався до Кримської держави і в цій справі до Крима їздив…»

Далі йшлося про те, щоб козаки «вислали назустріч його милості солтану і на зустріч нам свою, Запорозького війська, старшину, а самі наготувалися з ними з усім належним у ту воєнну дорогу на свого ворога москаля, щоб, більше не носячи невільничого ярма на своїх вільних козацьких шиях, з божою поміччю змогли його скинути. І те знайте, що ця війна на москаля почалася не через що інше, тільки задля ваших вольностей і для загального посполитого добра. Про це не треба нам багато писати; що вам діють москалі та й свої драпіжні пани/… /Отож візьміться всією щирою правдою, без жодної обмовки за свої вольності разом з нами, Запорозьким військом, бо коли тепер, дасть нам всемогутній Бог, виб’єтеся з-під московського ярма, то учините поміж себе такий порядок, як самі схочете, щоб заживати собі вольностей, яких заживали предки ваші за Хмельницького /…/ А коли б тепер не повстали за свої вольності, то знайте самі, що втратите собі, оскільки залишитесь уже вічними московськими невільниками і ніхто за вас не заступиться ніколи».

Одначе татари, чужі українцям своєю вірою, велися підступно, по-зрадницькому, через те й на Петрика народ дивився з підозрою. Тим паче, що виступ проти «драпіжництва» своїх панів був чужий Мазепі.

То була трагічна сторінка української історії, коли гетьман І. Мазепа, майбутній бунтар проти сваволі Петра І, з широко афішованою відданістю царю ганьбив і знищував волелюбця, якому судилося стати його попередником у визвольній боротьбі років за п’ятнадцять.

Можливо в цьому фатальна помилка І. Мазепи: будучи понад двадцять літ вірним цареві, він не тільки виховував і тримав силою в цій вірності народ, а й придушував будь-який спалах незадоволення російською політикою в Україні. Хоча, звичайно, причини його поразки значно глибші й осяжніші.

Певна річ, підстав покладатися на підтримку таких шляхетних союзників, яким був Карл XII, було багато, але вислід тієї боротьби залежав передусім від готовності свого, українського люду. Збереглася маса скарг, викликаних «процесом дальшого збільшення «підданських» повинностей і загального зубожіння». (О. Оглоблин). Сам І. Мазепа був одним із найбагатших поміщиків тодішньої Росії. Між ним і голотою та навіть і рядовим козацтвом за два десятиліття пролягла така вирва, що його найпапкіші і найпереконливіші поклики до здобуття волі й незалежності не знайшли очікуваного резонансу в серцях упосліджуваної ним маси.

Пилип Орлик у листі до Стефана Яворського («Основа», 1862, листопад) розповідає, як визрівав задум гетьмана відійти від царя, та які причини його до того спонукали. Це, предусім, агресивні наміри царя і Меншикова щодо України. Якось у старого гетьмана в присутності Орлика вихопилося зітхання: «Звільни мене, Господи, від їхнього панування». 1706 року Меншиков на обіді у Мазепи у Києві, в присутності царя, кинув таку грозьбу: «Пора нине за тех врагов приниматца» (тобто за козацьку старшину). Йшлося про ліквідацію решток автономії України.

17 вересня 1707 року Іван Мазепа відкрив визрілий у нього потаємний намір своєму довірникові генеральному писареві Пилипові Орлику, відкрив, присягнувши на животворящому хресті, і довірника попрохав звершити те ж. У тому одкровенні Орликові Мазепа заявив: «…Я призиваю Всемогущего Бога у свідки і присягаю тобі, що не для своєї користі, не для вищої почесті, не для якої іншої гадки, а тільки ради всіх вас, що під властею моєю й під регі-ментом стоять, ради жінок і дітей ваших, ради загального добра матері нашої бідної України, для користі усього Війська Запорозького і народу українського, для возвиїиення й розширення військових прав, вільностей хочу я при помочі Божій так робити, щоб ви з жінкам і дітьми вашими і рідний край з Військом Запорозьким не погибли як з московського, так і з шведського боку. Коли ж би я ради своєї вигоди так мав робити, то нехай поб’є мене на душі й на тілі Бог в Трійці Святій Єдиній і невинні страсті Христові».

Мазепа виголосив промову, що в українській історіографії здобула назву Декларації прав української нації. Ось її основні постулати:

«Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, що зблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірного, а ми між ними є точка, або ціль всього нещастя…

… Отже, зостається нам, братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили. Я нащадків не маю і мати, звичайно, не можу, отже, непричетний єсьм в інтересах насліддя, і нічого не шукаю, окрім щастя тому народові, який ушанував мене гетьманською гідністю і з нею довірив мені долю свою. Проклятий був би я і зовсім безсовісний, якби віддав вам зле за добре і зрадив його за свої інтереси!