Розділ «Френсіс Фукуяма (нар. 1952)»

Відомий американський соціолог, футуролог, філософ. Широку популярність Ф. Фуку яма здобув у 1989 р., після опублікування статті "Кінець історії?". У соціально-філософському плані на особливу увагу заслуговують його ідеї стосовно ідеологічної еволюції людства, форм правління суспільства та економічного прогресу,

ДОВІРА: Соціальні добродії і шлях до розквіту

Передмова до другого видання

Розділ 1. Про ситуацію людини в кінці історії

Мірою наближення до XXI століття глобальна конвергенція політичних і економічних інститутів стає все очевиднішою. Навпаки, більша частина століття, що відходить, була часом глибокого ідеологічного розмежування суспільних систем. Монархія, фашизм, ліберальна демократія та комунізм люто билися за першість у політичній сфері, а в економіці держави вступали на шляхи протекціонізму, корпоративізму, вільного ринку та централізованого планування, що розходилися. Проте сьогодні практично всі розвинені суспільства або вже мають ліберально-демократичні інститути, або намагаються їх заснувати, а в господарському плані більшість розвертається до ринку й орієнтується на участь у глобальному капіталістичному поділі праці...

При цьому в умовах наростаючої складності та інформаційної насиченості сучасного життя будь-яке централізоване планування стає надзвичайно складним. Високий рівень добробуту, що забезпечується технологічно орієнтованим капіталізмом, у свою чергу є живильним середовищем для ліберального режиму загального рівноправ'я, у встановленні якого боротьба за людську гідність досягає своєї кульмінації...

Сучасний процес конвергенції державних інститутів до моделі демократичного капіталізму зовсім не обіцяє зникнення соціальних проблем у майбутньому. В межах цієї самої моделі можуть існувати країни більш чи менш багаті, клімат суспільного і духовного життя в них може бути більш чи менш сприятливим. Як би там не було, одним із наслідків конвергенції, що відбувається в "кінці історії", стало широке визнання того факту, що в постіндустріальному суспільстві подальше вдосконалення не може бути досягнуте шляхом втілення в життя яких-небудь амбітних соціальних "проектів" - надії на те, що нам вдасться побудувати "велике суспільство" завдяки набору урядових програм, залишилися в минулому...

В епоху, коли ніхто вже не згадує про амбітні соціальні проекти, практично всі серйозні спостерігачі розуміють, що для існування ліберальних політичних й економічних встановлень життєво важливим є громадянське суспільство, яке є здоровим та динамічно розвивається. У свою чергу, "громадянське суспільство" - складне переплетення різних інститутів "середньої ланки", до яких належать економічні підприємства, добровільні асоціації, освітні установи, клуби, спілки, ЗМІ, добродійні організації, церкви, - надбудовується над сім'єю, як над первинним інструментом соціалізації. Саме в сім'ї людина знаходить культуру та навички, які дають їй можливість нормально існувати в суспільстві та через які цінності й досвід цього суспільства передаються від покоління до покоління.

Міцні та стійкі сімейні й суспільні інститути не можуть бути засновані урядовим декретом подібно до центрального банку або армії. Громадянське суспільство, що існує в реальних умовах, завжди спирається на людські звички, традиції та моральні засади - все те, на що політичні заходи здатні вплинути лише побічно і що найчастіше вимагає старанного виплекання, з підвищеною увагою і пошаною до культури.

Але справа не тільки в тій або іншій конкретній нації. Все більше значення культура має й у світовому масштабі, а саме у світовій економіці та в системі міжнародних відносин. За іронією, одним із наслідків уніфікації державних інститутів, що намітилася після закінчення "холодної війни", стало все глибше усвідомлення людьми свого культурного розмаїття...

Важливість культурних відмінностей надалі справді буде тільки зростати, і будь-якій країні справді доведеться приділяти все більше уваги таким проблемам, причому не тільки у внутрішніх, а й у зовнішніх справах, - у цьому Гантінгтон безумовно має рацію. Проте набагато менш переконливий вигляд має його твердження, що культурні відмінності обов'язково повинні призвести до конфлікту. Навпаки, культурне суперництво цілком здатне приводити не до конфлікту, а до творчого переродження, і прикладів такої крос-культурної стимуляції не так вже мало... Незалежно від того, веде протистояння культур до конфлікту або до прогресу і подальшої адаптації, сьогодні стало життєво важливим виробити глибше розуміння стосовно того, що робить різні культури різними і що становить основу їх функціонування, - бо проблеми глобальної конкуренції, як політичної, так і економічної, все частіше формулюватимуться саме в термінах культури.

З усіх сфер сучасного життя економіка є, мабуть, тією, де найпомітніший прямий вплив культури на добробут окремих країн і на міжнародний порядок у цілому. Хоча господарська діяльність нерозривно пов'язана із соціальними і політичними процесами, існує помилкова тенденція, що заохочується сучасною економічною думкою, розглядати економіку як самостійну сферу, керовану своїми особливими законами і відокремлену від решти життя соціуму. У такому світлі економіка постає якимось ізольованим простором, в якому люди збираються разом лише для того, щоб задовольнити егоїстичні потреби і бажання, а вже потім повернутися до свого "справжнього" життя в суспільстві. Але насправді це хибна думка, оскільки в будь-якому сучасному суспільстві економіка є однією з найбільш базових і постійно мінливих сфер людського спілкування. З усіх форм економічної діяльності - від управління звичайною хімчисткою до виготовлення складних мікросхем - навряд чи існує така, в якій можна було б обійтися без соціальної взаємодії. Хоча, влаштовуючись на роботу на підприємства та в організації, люди бачать у цьому засіб задоволення власних потреб, сама діяльність неминуче виводить їх із замкнутого приватного простору і різними способами пов'язує їх із суспільством. Такий зв'язок із зовнішнім світом - вже не просто засіб (у цьому випадку - забезпечити своє існування), а й важлива життєва мета. Бо наскільки людській особі властивий егоїзм, настільки їй властива і потреба бути частиною того або іншого суспільного цілого. За відсутності норм і правил, що пов'язують людину із собі подібними, вона зазнає гострого неспокою - стану, який Еміль Дюркгейм називав "робота" в нинішньому розумінні слова є тим місцем, де людина, частково або повністю, здатна цього неспокою позбутися.

Відчуття повноцінності, яке вселяє в нас свідомість причетності до трудового колективу, має своє джерело в нашому базовому прагненні до здобуття визнання. Нагальність і фундаментальність цієї потреби роблять її, по суті справи, одним із головних рушіїв усього історичного процесу. На ранніх стадіях історії вона реалізувалась на полях битв, де королі та принци вели свою битву за першість, не жаліючи ні свого, ні чужого життя. У сучасну епоху боротьба за визнання перемістилася в економічну сферу, від чого суспільство в цілому тільки виграло: тепер ця боротьба сприяє вже не знищенню, а творенню матеріальних благ. Річ у тому, що заняття економічною діяльністю, якщо мова перестає йти про забезпечення прожиткового мінімуму, найчастіше має на меті не задоволення матеріальних потреб, а саме визнання. Матеріальних потреб, як зазначав Адам Сміт, не так уже багато, і задовольняються вони порівняно легко. Робота і гроші набагато більш значущі з погляду самоствердження і статусу, причому це стосується досягнень будь-якого рангу: від організації міжнародної медіа-імперії до отримання місця цехового майстра. У свою чергу, ці досягнення ніколи не є плодом зусиль однієї людини, вони існують тільки в контексті соціуму.

Отже, економічна діяльність є найважливішою частиною соціального життя, і в ній принциповим чином задіяні різні норми, правила, моральні зобов'язання та інші суспільні навики людської істоти, з яких це життя складається.

***

З погляду навику в створенні добровільних об'єднань Сполучені Штати виявляють явну спорідненість з Японією і Німеччиною. Ці три держави в цьому аспекті набагато ближчі одна до одної, ніж, з одного боку, до китайських суспільств Гонконгу і Тайваню, а з іншого - до Італії і Франції. Хоч американці і вважають себе "закоренілими" індивідуалістами, США, подібно до Японії і Німеччини, завжди були суспільством з високим рівнем довіри, суспільством, орієнтованим колективістськи.

Проте впродовж життя останніх двох поколінь американське мистецтво об'єднання зазнало досить радикальних трансформацій. Багато в чому США стають тепер тією країною індивідуалізму, якою американці її завжди і вважали: ліберальний режим вищості прав особи у своєму розширенні та примноженні самого числа таких прав наближається до своєї логічної межі, і в Америці практично не залишилося жодного співтовариства, чий авторитет не був би поставлений цим розширенням під питання. Падіння рівня довіри та міри соціалізованості в США простежується майже в будь-якій зміні, яка трапилася з країною за останній час: у зростанні числа насильницьких злочинів і цивільних тяжб, у руйнуванні традиційної структури сім'ї, в занепаді безлічі співтовариств "середньої ланки" (місцевих, церковних, професійних, клубних, добродійних), нарешті, у відчутті, яке значно поширилося серед американців, що жодний духовний інтерес більше не пов'язує їх між собою.

...США розтрачують не тільки фізичний, а й суспільний капітал. Якщо приріст валютних резервів, що зменшується, не дає можливості оновлювати промислові потужності й інфраструктуру, то і природне відтворення соціального капіталу останніми роками також йде на спад. Його нагромадження - складний і багато в чому незрозумілий культурний процес. Наскільки легко для урядових заходів сприяти його виснаженню, настільки важко, майже неможливо зробити щось, щоб його заповнити.

...Для ефективного функціонування інститутів демократії і капіталізму потрібно, щоб вони могли співіснувати з різноманітними "до-сучасними" культурними навиками суспільства. Закон, договір, економічна доцільність є необхідним, але зовсім не достатнім базисом стабільності й добробуту в постіндустріальне століття - вони повинні спиратися на такі речі, як взаємодію, моральні зобов'язання, відповідальність перед суспільством і довіру, які, у свою чергу, живуть традицією, а не раціональним розрахунком. У сучасному суспільстві всі речі не стають анахронізмом, навпаки, вони суть запорука його успішного розвитку.