Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ

Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів


4.1. ЛОКАЛЬНІ КУЛЬТУРИ В СВІТІ, ЩО ГЛОБАЛІЗУЄТЬСЯ


Аналіз розвитку поглядів на культурно-історичний процес у ХХ — на початку ХХІ ст. вказує на наявність у них двох альтернативних підходів щодо його розуміння. Перший з них опирається на філософське вчення видатних мислителів ХІХ ст. (Й. Г. Гердера, К. А. де Сен-Сімона, О. Канта, Г. В. Ф. Геґеля, К. Маркса). Від цих мислителів успадковане уявлення про те, що всі країни і народи рухаються однією і тією ж дорогою культурного розвитку. І хоча декотрі з них передують у цьому розвитку і досягають більш високого рівня культури, а інші — «східні», «південні», «північні», «азійські»[79] відстають, виказується переконання, що вони все ж досягнуть цього високого рівня.

Другий підхід започаткований М. Я. Данилевським у його творі «Росія й Європа» (1871 р.) відстоює ідею полілінійності культурно-історичного процесу. Згідно з такою культурологічною позицією, збагаченою в ХХ ст. розвідками О. Шпенґлера та А. Дж. Тойнбі, історія людства постає як історія окремих, більшою чи меншою мірою ізольованих одне від одного суспільств (країн, народів), що існують протягом обмеженого часу. Відповідно і культури цих суспільств народжуються, досягають вершин розквіту і вмирають разом з ними. А отже, немає підстав говорити про наявність універсального процесу розвитку культури. Компаративний аналіз у такому випадку втрачає будь-який сенс, бо культури різних суспільств не можна порівнювати, давати оцінку в залежності від їх рівня розвитку. Кожна з культур унікальна, і тому немає культур більшою мірою розвинутих (а отже, цінніших) і менш розвинутих (якими можна нехтувати чи, ще гірше — сприяти різними способами їх нищенню).

Безперечно, перший підхід приваблює тим, що він має в своїй основі гуманістичну думку про єдність людства, виказує надію на краще майбутнє, яке стане досяжним для тих, хто йтиме до нього шляхом передових країн.

На жаль, на практиці, беручи за критерій суспільного прогресу рівень культурного розвитку, часто оцінюють народи, суспільство як «культурні» і «некультурні». Наслідком цього може бути проголошення культури того чи іншого народу чи групи народів (культура арійців, культура європейських народів) зразком, прикладом для наслідування. Насправді жодна з культур (і так звана західна в тому числі) не має підстав нав’язувати свої здобутки в якості єдиного зразка для всіх інших культур.

Достоїнством другого підходу є те, що він відстоює ідею самоцінності культур і орієнтує на вивчення їх самобутніх рис. Відповідно до цього існує переконаність у тому, що кожен народ на своєму історичному шляху створює найкращу для себе, найбільш пристосовану до умов свого буття форму культури. Однак надмірне звеличення самобутності культур залишає без уваги їхні спільні риси. Уявлення про культури як про замкнуті, ізольовані в часі і просторі системи, може привести до виправдання ксенофобії, несприйняття всього «чужого». Але ж історичний досвід неодноразово засвідчував, що відмова від контактів і самоізоляція ніколи не були корисними для культури.

Обидва підходи, як бачимо, не є всеосяжними в галузі досліджень культури. Але разом з цим, кожен з них містить у собі раціональне зерно. Важко не погодитися з тим, що культура будь-якого народу, будь-якої країни чи історичної епохи є унікальною і неповторною. Але це не заважає визнати і той факт, що унікальність і неповторність культур не виключає спільного у них. Праці Данилевського, Тойн-бі, Сорокіна були спробами подолати альтернативність вказаних підходів. Розвиваючи ідею багатоманіття форм культурно-історичного процесу, вони прагнули поєднати її з уявленнями про існування універсального й єдиного у духовному вимірі соціокультурного процесу людства.

Як зазначає А. С. Кармін, альтернатива «полілінійсть— однолінійність» не є нездоланною. Справа в тому, що в глибинних підвалинах культури будь-якого народу завжди — або у крайньому разі (можливо, за поодинокими винятками) містяться схожі, більшою чи меншою мірою, однакові для всіх культур елементи. Їх називають культурними універсаліями.

До числа культурних універсалій відносять мову, виготовлення знарядь праці, спільну трудову діяльність, сексуальні заборони, танці, міфи, звичаї гостинності і т. ін. У всіх культурах, наприклад, є традиції відзначати три найважливіші події в житті людини: народження, шлюб, смерть. Звичайно, різні народи це відзначають по-різному. В культурних універсаліях закріплені загальнолюдські цінності та ідеали, найпростіші і загальновживані норми і правила поведінки людей. Ми їх знаємо як моральні цінності добра, працелюбства, піклування про дітей, поваги до материнства, любові, дружби, справедливості і т. ін. В яких би розмаїтих, а інколи і в незвичних формах вони не виявлялися, вони притаманні всім культурам.

Існування культурних універсалій зумовлено тим, що будь-які культури — суть різні втілення «людськості», тобто того, що складає «природу» людини. Адже культура є саме тим, що робить людину — людиною, а групу людей — суспільством. Зафіксовані в культурних універсаліях загальнолюдські цінності та ідеали забезпечують (як і на зорі виникнення суспільства) виживання і вдосконалення людства.

Саме наявність культурних універсалій є умовою поєднання самобутності культур з їх рухом у загальному потоці людської історії.

Звичайно, тривалий час внаслідок ізольованого існування стародавніх суспільств культурні універсалії сприймалися як лише їх власне надбання, дія якого обмежена етнічним простором і часом. Але поступово, з подоланням етнічної, а потім і національної замкнутості, виявляються в різних культурах, хоча і в різних формах, але одні і ті ж самі універсалії. Вони усвідомлюються як необхідні норми співжиття людей незалежно від їх місця проживання, національності, статі і віросповідання.

На думку німецького філософа Карла Ясперса процес руйнування замкнутості культур розпочався в IV тисячолітті до н. е. Це був час виникнення стародавніх цивілізацій (шумеро-вавилонська, єгипетська, егейська, потім давньоіндійська та давньокитайська). І хоча інтенсивність і наслідки процесу були різними, ці цивілізації, подолавши межі племінних культур, сприяли усвідомленню наявності у них спільних рис.

Наступний, ще більш значущий для майбутнього, етап — УІІІ—ІІІ ст. до. н. е. — Ясперс назвав «осьовим часом». На цьому етапі в різних країнах стародавнього світу жили великі пророки і мудреці: Конфуцій і Лао-цзи в Китаї, Будда в Індії, Зороастр у Персії, старозавітні пророки Ісайя, Ілія, Ієремія в Палестині, Гомер, а трохи пізніше Фалес, Геракліт та інші знамениті мудреці Еллади. В «осьовий час» зародились світові релігії, виникла філософія, почали формуватися уявлення про людство в цілому, про зміст загальнолюдських цінностей та ідеалів. На думку Ясперса, з «осьового часу» розпочинається становлення єдиного всеохоплюючого культурно-історичного процесу. Народи, що залишаються осторонь духовних змін тієї епохи, все одно раніше чи пізніше приєднуються до них і стають активними учасниками всесвітньої історії.

У сучасну епоху майже всі народи і держави залучені в систему культурних контактів. Так виникає, хоча і сповнений суперечностей, але єдиний людський світ. Локальні культурно-історичні процеси зливаються в цілісний світовий процес. Антропологічна єдність людства як біологічного виду доповнюється в наш час його культурною єдністю. Свідченням цього є те, що різноманітні культури розвиваються у все тіснішій взаємодії одна з одною. Наслідками взаємодії є зростання рівня ознайомлення людей зі здобутками культур інших народів, поглиблюється розуміння самобутності інших культур, даються узагальнюючі оцінки культурних досягнень незалежно від того, якій культурі вони належать.

Цілком можливо, що час, в якому ми живемо, є ще більш важливим етапом історії людства, ніж «осьовий час» К. Ясперса. Культурна єдність людства, що вперше в історії зримо постає в наш час, принципово змінює механізми, які визначали досі долі окремих культур і цивілізацій. Російський філософ, культуролог М. Каган влучно охарактеризував нову еру як таку, де на авансцену всесвітньої історії виходить «багатовимірний діалог» культур. Участь у цьому діалозі (назвемо його глобалізацією чи інакше) об’єктивно стає найважливішою умовою розвитку будь-якої культури.

Ступінь засвоєння тією чи іншою національною культурою світових досягнень і її здатність збагатити світову культуру своїми здобутками можна запропонувати в якості критерію її рівня розвитку. Загальновизнаним є вирівнювання ступенів розвитку культур — одна з характерних рис сучасної доби.

Як далі зазначає А. С. Кармін, єдність світової культури створює підґрунтя для узгодження й уніфікації різноманітних форм, за посередництва яких виявляються і виражаються в різних культурах універсалії, загальнолюдські норми, цінності та ідеали. Безперечно, деякі специфічні риси національних культур за цієї обставини будуть втрачатись. Але так було у всі часи. Втім, чим культура самобутніша, тим більший внесок вона здатна зробити в світову культуру і, у такий спосіб, зберегти своє унікальне «обличчя». Якими б інтенсивними не були глобалізаційні процеси, навряд чи у зримому майбутньому можна очікувати зникнення розбіжностей між культурами. Перспективи подальшого розвитку світової культури значною мірою залежать від того, як буде складатися взаємодія двох наведених протилежних тенденцій — до збереження самобутності культур і до їх уніфікації.


4.2. ЛАТИНОАМЕРИКАНСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ РЕГІОН


Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів» автора Конверський Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи