Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ

Латинська Америка є відносно молодим історико-куль-турним явищем. Дата її зародження — 1492 рік, коли в ході Великих географічних відкриттів на землю Америки вперше ступили європейці, поклавши початок формуванню нових етнічних груп, що виникли в результаті метисації і змішування культур. Корінними предками сучасних латиноамериканців передусім слід уважати індіанців. Окрім того, попередниками тих, хто живе там сьогодні, стали європейці й африканці. Європейці прибули як завойовники й колонізатори, африканців же завезли туди, де зазвичай не лишилось індіанців, бо вони втекли від гноблення загарбників або загинули.

Історія європейської колонізації континенту та доля Латинської Америки пов’язані із особливостями місцевих культур та процесом заселення її європейцями. Сама назва «Америка» виникла у 1507 році внаслідок випадкового збігу обставин. Її запровадив молодий учений-космограф з Лотарингії М. Вальдзеємюллер. Він був у захопленні від написаних Амеріго Веспуччі листів про подорож до Вест-Індії і запропонував назвати Новий світ на честь автора цих текстів. Космограф не підозрював, що Колумб і Вес-пуччі побували на одному і тому ж континенті. Топонім «Америка» був уперше використаний фламандським картографом Меркатором у 1538 році. Що ж до іспанців, то вони аж до ХІХ ст. називали Америку Вест-Індією.

З ім’ям Колумба традиційно пов’язують початок колонізації Нового Світу. Насправді ж Колумб був засновником першого тимчасового (Ла Навідад, 1492 р.) та першого постійного (Ізабелла, 1493 р.) поселень європейців в Америці. Проте ці поселення сам Колумб розглядав як перший крок для створення факторій з метою здійснення обміну з індіанцями або работоргівлі. Колонізація, або створення переселенських колоній, експлуатація та асиміляція аборигенного населення почала здійснюватись, скоріше проти його бажання, спочатку посланцем корони Бобадільєю, а потім, з 1502 р. — новим губернатором острова Еспань-йоли (Гаїті) Ніколасом Овандо.

Із початком завоювання Америки (конкісти) панівне становище в суспільстві посідала меншість, яка склалася виключно з європейців та їхніх нащадків, народжених в Америці. Їх називали креолами. Численні метисні варіанти європейців і креолів з індіанками та негритянками опинялись у нерівноправному, пригнобленому становищі. Нові расово-етнічні утворення — метис (нащадок європейця й індіанця), самбо (нащадок індіанця й африканця), мулат (нащадок європейця й африканця) — здобули назву «схрещених» і безліч зневажливих прізвиськ, що відображали складну етносоціальну ситуацію, яка склалася в Латинській Америці в колоніальний період.

Явище, що його сьогодні називають «зустріччю» Старого і Нового світу, спочатку являло собою жорстоке зіткнення, що закінчилося перемогою європейської цивілізації. Іспанський конкістадор утверджував свою культуру, свої цінності як переможець. Цим і визначалося спочатку те місце, яке посіли у взаємодії різних цивілізаційних шарів іспанське начало й автохтонні культури.

Характер цієї взаємодії було зумовлено гігантським розривом у рівнях розвитку між іспанським та індіанським світами. Суспільства, що ввійшли в контакт, перебували в різному історичному часі: пізнє феодальне суспільство Європи, в якому починався генезис капіталізму, і соціальні системи, котрі перебували на стадії первісності, на переході до класового суспільства або на рівні стародавніх Шумеру чи Єгипту.

Коли стикаються такі разюче відмінні одна від одної людські реальності, то їхня реакція, за загальним правилом, має характер заперечення чужого світу. Це заперечення передбачає, поряд з усуненням усього віджилого, що заважає розвиткові, відповідно, збереження позитивного. Інший вид заперечення — тотальне деструктивне заперечення, сутність якого проявляється в тенденції до повного знищення того, на що воно спрямоване. Очевидно, чим більше взаємно віддалені людські світи, тим більша й вірогідність, що їхня реакція набирає рис деструктивного заперечення.

Автохтонні індіанські культури за багатьма основними параметрами (насамперед через характер релігійних традицій) були несумісні з християнською культурою метрополії. Водночас економічні й соціально-політичні звичаї доколумбових цивілізацій Нового світу мали певні риси, які виявилися доцільними в системі панування іспанських колонізаторів. Ідеться здебільшого про інтеграцію общини в соціально-економічну систему, створену після конкісти, а також використання общинного типу соціокультурної організації під час створення соціально-політичної системи іспанського колоніального суспільства в Америці.

Після утвердження системи колоніального панування в Іспанській Америці спостерігається взаємодія культури метрополії з елементами автохтонних культур, хоч їхню цілісність було вже порушено. Реакція на спробу здійснити щодо культурної спадщини індіанських народів тотальну деструктивну руйнацію стала об’єктивною основою зародження нових, складніших форм взаємодії іспанського та індіанського етнокультурних елементів уже в епоху конкісти.

Перша стадія співіснування в Латинській Америці двох світів сформувала таку єдність, у межах якої кожний її складник зберігає по можливості себе, а нова якість не виникає. Це радше симбіоз різних культур у межах нової культурної цілісності. Він став висхідним пунктом у процесі взаємодії культур.

Тенденція до синтезу культур, без сумніву, існувала, але не переважала. Вона лише поступово прокладала собі дорогу в боротьбі з могутніми контртенденціями. Досить указати на прагнення конкістадорів дощенту стерти з лиця землі індіанський світ, прагнення колоніальної адміністрації поставити бар’єр між цим світом та іншими етнічними групами, які населяли іспанську Америку. З іншого боку, намагання самих індіанців відгородитися від світу завойовників, що вилилося в пасивну самоізоляцію значної частини індіанських общин у колоніальний період, і, нарешті, чітко сформульована в програмних цілях лідерів повстань корінного населення в XVI—XVIII ст. настанова на повне викорінення всього, що принесла із собою конкіста, чи так або інакше пов’язаного з європейською цивілізацією.

Однак тенденція до культурного синтезу виявилася в підсумку найбільш динамічною. Вона визначила магістральний шлях соціокультурної еволюції латиноамериканських суспільств: від прямого зіткнення до поступового переходу до симбіозу як основної форми взаємовідносин, у межах якої намітилась тенденція до культурного синтезу, котрий остаточно не завершився й сьогодні.

Колоніальний період, який охоплює для іспаномовних країн Південної Америки й Бразилії три століття, а для Гайани, Французької Гвіани й Суринаму навіть п’ять століть, посідає особливе місце в етнічній історії латиноамериканських країн. У цей час у Новому світі склалися три основні расові й культурні групи, з яких утворилися пізніше нації цього регіону. Саме тоді була закладена основа расових і етнічних компонентів майбутніх націй і визначився тип їхніх взаємовідносин.

Іспанці й португальці заселяли в Південній Америці місцевості з найбільшою щільністю індіанського населення. Остання, у свою чергу, залежала від ступеня соціально-економічного розвитку аборигенних суспільств. Імперія інків Тауантисуйу, наприклад, досягла найвищого на континенті рівня розвитку, що зумовило концентрацію іспанських колонізаторів у Центральних Андах і на узбережжі Перу; тут було землеробське населення, яке іспанці ефективно експлуатували. Східні схили Анд, чилійські гори й пустельні узбережжя не давали такої можливості: місцеві жителі в найкращому разі перебували на стадії примітивного землеробства. Ці райони утворили периферію іспанської колонізації з перуанського центру; відповідно, етнічні процеси деякою мірою регулювалися з цього центру й відбувалися тут із меншою інтенсивністю.

Індіанці гуарані в Парагваї й тупінамба в Бразилії не досягли рівня соціальної й господарської організації перуанських кечуа та інших, об’єднаних під владою інків, етносів. Проте землеробство в них було вже досить розвинутим, аби задовольнити початкові економічні потреби колонізаторів, а соціальні зв’язки — досить міцними, щоб вистояти перед нав’язаною реорганізацією. Решта ж племен не була готова до контакту з європейцями й або була знищена, або пішла у важкодоступні райони. Таким чином, саме північно-східна Бразилія й басейн річки Парани надовго стали центрами португальської та іспанської колонізації.

Свою роль у створенні поліетнічних колоніальних суспільств відіграла й та обставина, що панівна культура завойовників була міською, тоді як індіанські локальні культури утримувалися в сільських формах. Урбанізація на віки вперед почала означати для індивідуума відмову від індіанської культури й прилучення до креольської або метисної групи.

Тип етносоціальної структури колоніальних суспільств утвердився в результаті конкісти відразу ж; європейська, а потім європейсько-креольська група отримала панівне становище, індіанська — підкорене. Уже в XVI ст. до експлуатованої групи ввійшли й негри. Однак форма, в якій реалізовувалися ці стосунки, із часом змінювалася. У перші століття іспанська адміністрація запроваджувала непряму форму експлуатації індіанської праці у вигляді енком’єнди, коли колоніст (енкомендеро) виступав як посередник між дорученими його опіці індіанцями й державою. Для останньої він повинен був збирати з індіанців додатковий продукт, утримуючи на свою користь певний відсоток, підопічних же зобов’язувався знайомити у визначених адміністрацією межах з іспанськими культурними нормами. Головний засіб виробництва — земля — при цьому залишався у власності індіанської общини.

Одночасно із цією формою експлуатації існувала й інша — у вигляді естансії, де «білий» колоніст володів землею, яку обробляли індіанці або негри, що перебували в кріпосній або рабській залежності. Із естансій виникли асьєнди — володіння феодального типу.

Три основні расові компоненти майбутніх латиноамериканських націй — європейці, індіанці й негри — довгий час існували як контрастні расово-етнічні групи (з численними підрозділами). Про єдиний етнос на території будь-якого віце-королівства, або капітанії не можна говорити не лише в колоніальний період, а й у перші десятиліття

XIX ст. Проте вже в колонії на основі трьох контрастних груп виникають нові носії рис культури, загальних для всіх трьох (або для двох — там, де були відсутні негри чи індіанці). Зазвичай це були метисні (мулатні) групи. Вони й стали основою майбутньої загальнонаціональної культури у відповідних регіонах. Креольсько-іспанська, а пізніше креольсько-метисна група при цьому постійно відігравала найактивнішу соціальну роль, претендуючи на представництво всього населення того або іншого району.