Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ

За схемою А. Тойнбі цивілізації поділяються на дві групи: первинні, що виникають безпосередньо з первісного стану людства, та такі, що успадковують попередні. Розвиток цивілізації, за А. Тойнбі, здійснюється за принципом «виклик — відповідь» (challenge-and-response). Для первинних цивілізацій викликом, який примушує пробудитися творче начало, були труднощі фізичного ґатунку. Що стосується цивілізацій другого типу, то виклик зазвичай іде не від природного середовища, а від людського — від більш розвинутого суспільства, з яким пов’язана молода цивілізація. За цією класифікацією сучасну Латинську Америку слід було зарахувати до цивілізацій другого типу. Тепер вона перебуває в стадії диференціації, відштовхування від західної цивілізації, пошуків власного шляху. Латинська Америка усвідомлює свою сутність, виробляє нове ставлення до життя, нові розв’язання проблем, що їх породив час, знаходить свою відповідь на виклик, кинутий їй західною цивілізацією. Саме така концепція випливала з історіософських побудувань А. Тойнбі.

Плідною тенденцією засвоєння досвіду західної культурології та розвитку власне латиноамериканських традицій стала поява після Другої світової війни так званої «філософії латиноамериканської сутності», при витоках якої стояли мексиканці Леопольдо Сеа, Абелардо Вільєгас, Раймундо Ласо, перуанець Франсіско Міро Кесада та деякі інші мислителі. Їхніми зусиллями було створено масштабні концепції латиноамериканської своєрідності; у центрі їхньої уваги перебувають проблеми самовизначення у мінливому контексті всесвітнього історичного часу, шляхів рівноправного діалогу з іншими культурами, специфіки континентального хронотопу, зв’язку особистості з етно-національними детермінантами, результатів етнокультурного синтезу, колізій універсалістських варіантів розвитку, прискореності міфологічної свідомості, катастрофічності індивідуального та колективного існування в умовах насилля та відчуження.

Особливе місце в розвитку філософії латиноамериканської сутності посідає творчість відомого мексиканського філософа Л. Сеа, яка в концентрованому вигляді представлена в праці «Філософія американської історії» (1978). Формування історіософських поглядів здійснювалось під впливом ідей Х. Ортеги-і-Гассета та його учня Х. Гаоса, який у 1940-х роках працював у Мексиці. У вищезгаданому творі Л. Сеа дає узагальнену картину еволюції латиноамериканської суспільної думки, спрямованої на виявлення специфіки історико-соціального та культурного формування шляхів звільнення від всіх форм колоніальної залежності. Він різко критикував усі концепції, які стверджували та виправдовували неминучість економічного, політичного та духовного підкорення Латинської Америки — як у минулому, так і в сучасному, наносячи чуттєвого удару по «європоцентризму» — тенденції розглядати історію народів, що розвиваються, з позицій вищості західної цивілізації.

Головний зміст історіософської концепції Л. Сеа полягає у визнанні неповторності та самоцінності різних національно-регіональних варіантів єдиної світової культури, що виключає стосунки залежності та підкорення між ними. Звідси випливає висновок про необхідність відмовитися від принципу вертикальної ієрархії в підході до них на користь горизонтальної плюралістичності рівноправних сутностей. Цей комплекс ідей утілює магістральний напрям розвитку всієї подальшої латиноамериканської культурологічно-філософської думки нашого часу.

Леопольдо Сеа був ініціатором створення та керівником Центру з координації та розповсюдження латиноамериканських досліджень, який входив до складу Національного автономного університету Мексики. Центр став координатором латиноамериканських досліджень в університетах та науково-дослідних організаціях країн Латинської Америки. Зважаючи на масштаб та значення наукової діяльності Центру та його авторитет, ЮНЕСКО надав йому статусу провідної міжнародної організації в галузі латиноамериканістики.

Загальний ґрунт та орієнтири з «філософією латиноамериканської сутності» мають деякі важливі явища сучасної літератури континенту, і передусім «новий латиноамериканський роман», який було визнано видатним явищем світової культури ХХ ст. Загалом новий латиноамериканський роман виник на перетині традиції пошуків латиноамериканської культурної сутності, з одного боку, та західноєвропейського авангарду, — з іншого, хоча висунуту останнім тезу про глибоку незворотну кризу сучасної культури не поділяли представники нового латиноамериканського роману.

Безпосередніми попередниками й водночас засновниками нової течії стали Мігель Анхель Астуріас (романи «Сеньйор Президент», 1946; «Маїсові люди», 1949) та Але-хо Карпентьєр (повість «Царство земне», 1949). Уже в цих творах спостерігається тенденція до розриву з попередньою традицією латиноамериканської прози та пануванням позитивістської естетики. У 1950-х та на початку 1960-х років новий латиноамериканський роман звертається до міської тематики («Край безхмарної ясності» Карлоса Фуентеса, 1958; «Місто і пси» Маріо Варгаса Льйоси, 1963), набуває елементів міфопоетики («Син людський» Августо Роа Бастоса та «Очі похованих» М. А. Астуріаса, 1960).

1960-ті — перша половина 1970-х років — це час появи найбільш значних зразків нового латиноамериканського роману, закріплення його основних ідейно-стилістичних характеристик. До них належать: різке неприйняття індивідуалізму і спадщини романтичного світовідчуття («Вік просвітництва» А. Карпентьєра, 1963), тяжіння до символіко-міфологічного узагальнення континентальної реальності («Зелений дім» М. Варгаса Льйоси та «Сто років самотності» Габріеля Гарсіа Маркеса, 1967), яскраво виражена тенденція до створення експериментальних структур («Гра в класики» Хуліо Кортасара, 1963). Саме в цей період формується та модель латиноамериканської самосвідомості, яка отримала назву магічний реалізм (геа^то mаgico) і почала визнаватись як найважливіша ознака сучасної латиноамериканської культури. Магічний реалізм — це естетичне освоєння способу життя та духовного надбання різних расово-етнічних, соціальних та локально специфічних маргінальних груп латиноамериканського суспільства з метою утвердження своєрідності регіональної культури. Явище магічного реалізму належить традиції, яку в попередні періоди розвивали костумбризм, індихенізм та негризм, і які сприяють поступовому усвідомленню своєрідності та самоцінності латиноамериканської культури.

Водночас новий латиноамериканський роман звертається і до критичного осмислення таких феноменів латиноамериканської дійсності, як відчуження між культурою та народними масами («Я, Верховний» А. Роа Бастоса, 1974), та міфопоетична стихія («Осінь патріарха» Г. Гарсіа Маркеса, 1975). У наступний період новий латиноамериканський роман зосереджує свою увагу на критиці забобонів масової свідомості («Капітан пантеон та Рота добрих послуг» М. Варгаса Льйоси, 1974; повість «Історія однієї смерті, про яку знали заздалегідь» Г. Гарсіа Маркеса, 1981), переглядає історичні міфи Латинської Америки («Війна кінця світу» М. Варгаса Льйоси, 1981; «Генерал у лабіринті» та «Христофор ненароджений» К. Фуентеса, 1980). Світ, створений новим латиноамериканським романом — сучасне багатомільйонне місто, наділене рисами символічного узагальнення латиноамериканської історії. Час у цих творах зазвичай циклічний, замкнутий, безпорадний; спроби вирватися за його межі в лінійно-історичний час цивілізації, які здійснюють практично всі герої творів нового латиноамериканського роману, закінчуються трагічно і відбуваються у вигаданих просторах уяви. Наприкінці 1980-х років новий латиноамериканський роман демонструє ознаки вичерпаності своїх ідейно-естетичних імпульсів. Це проявляється в самокритиці деяких його фундаментальних особливостей, насамперед міфологізму, а також у відмові від романної форми і звернення його представників до малих форм художньої прози — оповідання та повісті. Та все ж здобутки нового латиноамериканського роману залишаються найяскравішим явищем латиноамериканської культури, в якому нові народи заявили про свою неповторну та багату культуру. Загальнокультурне значення нового латиноамериканського роману було відзначено трьома Нобелевськими преміями в галузі літератури, які здобули Мігель Анхель Астуріас у 1967 р., Габріель Гарсія Маркес у 1982 р. і Маріо Варгас Льйоса у 2004 році.

1. Назвіть основні історичні, расові та культурні чинники культуротворчого процесу в Латинській Америці.

2. У чому полягає своєрідність культуротворчих процесів Латинської Америки порівняно з Північною Америкою (Сполучені Штати та Канада)?

3. У чому полягають особливості феодального та капіталістичного типу колонізації в Новому світі?

4. Назвіть основні чинники регіональної єдності культури країн Латинської Америки.

5. Охарактеризуйте ступінь освоєння території Америки до конкісти. Центри давньоамериканських цивілізацій.

6. Які культурно-історичні субрегіони Латинської Америки виділяє П. Енрікес Уренья?

7. Охарактеризуйте етнічні чинники формування латиноамериканських націй.

8. Визначте соціально-класові особливості європейських колонізаторів.

9. Назвіть основні «імміграційні хвилі» з Європи й їхній вплив на етнічний показник різних субрегіонів Латинської Америки.

10. Яким був вплив індіанської культурної спадщини на формування латиноамериканської культури?

11. Якою була політика колоніальної адміністрації щодо індіанської культурної спадщини й індіанського населення?