Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ

XVII ст. на територіях сучасної Мексики й андських держав існувала розвинена культура феодалізму із сильним, впливовим дворянством і католицькою церквою, то на території сучасних країн Ла-Плати (Аргентина, Уругвай, Парагвай) і Бразилії не було нічого, крім невеличких військових поселень і патріархальних єзуїтських місій.

Що ж до соціального складу іспанців і португальців, які вирушили до Америки після її відкриття, то й тут є суттєві розбіжності між півднем і північчю. Вважається, що колонізація відбувалася двома хвилями, різними за часом, соціальним станом і метою. Перша хвиля припадає на

XVI ст. й охоплює територію сучасних антильських країн, Мексики, Центральної Америки, Колумбії, андських держав; до складу завойовників належали здебільшого збіднілі дворяни-ідальго, різні декласовані елементи, безліч священиків і ченців, яких вабило тільки прагнення наживи. Дуже влучно охарактеризував представників цієї хвилі X. К. Маріатегі: «Іспанський колонізатор попрямував не на поля, а в копальню. Тому його психологія є типовою психологією золотошукача. Він, таким чином, не був творцем багатства».

Друга хвиля колонізації була пізнішою за часом. Вона припадає на XVII ст. і охоплює переважно південь континенту — сучасні Уругвай, Аргентину, Чилі, Бразилію. Тут переважає вже інший тип колоніста, котрий належав до більш демократичних, трудових верств, які склалися в результаті розкладу феодалізму й шукали в Америці не легкої наживи, а землі, можливості застосувати свою працю і комерційні здібності.

Етнічний фактор складніший. Слід ураховувати різні для окремих регіонів етнічні, а отже, і культурні субстрати й суперстрати. Якщо в Мексиці, Центральній Америці, андських країнах, деякою мірою в Колумбії іспанська культура в ході колонізації накладалася на значне надбання високорозвинених індіанських цивілізацій, взаємодіючи з ними і створюючи синтетичні форми, навіть сплави, то на півдні, у країнах Ла-Плати, у центральних районах Чилі й у Бразилії культурний процес відбувався в умовах практичної відсутності субстрату й значно більшої віддаленості від метрополії (не забуваймо, що прямі контакти навіть із метрополією здійснювалися через колоніальні центри, розташовані в Карибському басейні).

Так тривало досить довго. Надалі (кінець XIX ст.) в епоху «імміграційної хвилі», в Аргентині та Уругваї виник значний європейський (переважно італійський) суперстрат — явище, яке не спостерігалося на півночі, зате наклало відбиток на характер культурного розвитку цього району. Іншим прикладом суперстратних етнічних впливів може бути африканський (негритянський) внесок у культуру антильських країн, передусім Куби й Гаїті, а також Бразилії.

Якщо говорити загалом про роль етнічного фактора у формуванні латиноамериканських націй і їхніх культур, то всі країни Латинської Америки можна поділити на три великі групи. По-перше, нації, де досить сильні автохтонні, тобто місцеві індіанські елементи в царині культури: Мексика, Центральна Америка (крім Коста-Рики) і особливо андські країни. Це так звана Індоамерика. По-друге, нації, де у сфері культури різною мірою проявляються африканські впливи, що створюють афроамериканську культуру: Гаїті, Куба, Пуерто-Рико та інші острови Карибського моря, Бразилія, частково Венесуела й Колумбія (у двох останніх афроамериканський і мулатський етнічні елементи представлені менше). І, нарешті, нації, де переважає населення європейського походження: Аргентина, Уругвай, Коста-Рика, Чилі; ці країни створюють свого роду Євроамерику. Що стосується етнічних вкраплень азійського походження, то вони порівняно невеликі, розсіяні по багатьох країнах, але особливо помітні в так званій Карибській Америці — регіоні, географічне положення якого між двома Америками, Європою й Африкою зробило його місцем зустрічі різних рас, цивілізацій, інтересів і прагнень.

Індоамерика досі зберігає генетичний зв’язок із доко-лумбовими американськими цивілізаціями, з яких головними вважаються цивілізації майя-кіче, інків, ацтеків, чибча-муїсків. Матеріальну культуру американських індіанців було значною мірою насильницьки зруйновано, релігію витіснено католицизмом шляхом євангелізації, а духовну культуру ізольовано у вузькій сфері побуту й родинного життя. Проте аборигенна культура не щезла, а той факт, що її носієм була значна частина корінного населення, зумовив вражаючу життєздатність індіанської традиції щодо культури завойовників. Окрім того, існувало взаємне проникнення цих культур. У п’яти основних країнах Індо-америки — Гватемалі, Мексиці, Еквадорі, Перу й Болівії, узятих разом — індіанці й метиси, за деякими даними, становлять 87 % населення. Цей численний етнос, особливо ті його прошарки, які не зазнали впливу сучасної технічної цивілізації, зберігає особливе світовідчуття й етнічну психологію; їхнім матеріальним вираженням стає громадська думка, твори літератури й мистецтва, об’єднані під назвою «індіанізм». Ця течія проявляється не лише в економіці, де виражається в збереженні та ідеалізації індіанської общини як основи сільського господарства, а й також у внутрішній політиці, у літературі й мистецтві країн, де переважають індіанське й метисне населення.

Індіанська література Латинської Америки напрочуд багата і, звичайно, пов’язана з прогресивною революційною ідеологією. Одним із видатних ідейних провідників індіанізму був перуанський громадський діяч, письменник і публіцист Мануель Гонсалес Прада (1848—1918). Індіанська тематика й елементи художньої практики, що дійшли до наших часів у залишках матеріальної культури доколумбових цивілізацій і у виробах народних майстрів, мали широкий відбиток в образотворчому мистецтві, особливо в монументальному живописі, оформленні інтер’єрів, архітектурі. Особливо яскравий вплив індіанських мотивів та індіанської техніки дає себе знати у всесвітньовідомому монументальному живописі видатних представників латиноамериканського образотворчого мистецтва Дієго Рівери (1886—1957) і Давида Альваро Сікейроса (1893—1974), які зробили елементи художньої спадщини індіанців надбанням всесвітньої культури. Індіанські музичні форми також збереглися, і сьогодні професійні композитори звертаються до музичного фольклору, що не зазнав європейського впливу, намагаючись створити національну музику, засновану переважно на індіанських першоджерелах.

Поняття «Євроамерика» зазвичай пов’язують із країнами, що мають найбільший відсоток населення, яке прибуло в різні часи з Європи. До них належать Аргентина, Уругвай, Чилі і Коста-Рика, де нащадки вихідців з Європи й білі іммігранти становлять 80—90 % населення. Слід, проте, зауважити, що ці дані досить умовні. В епоху колоній і боротьби за незалежність усе біле населення поділялося на дві нерівноправні групи: правляча колоніальна еліта з метрополії і креоли-європейці, що народилися на землях Америки. Проте поняття «креол» передбачає певну частку метисації, культура ж креолів не може вважатися суто європейською.

Так званий «креолізм» можна порівняти з індіаніз-мом, але останній є значно ширшою течією. Креолізм також має загальнонаціональний характер, проте він зачіпає лише інтелектуальні прошарки білого населення, зосереджуючись насамперед у сфері мистецтва й літератури країн із переважно європейським населенням. На початковому етапі креолізм живився антиіспанськими настроями білої частини населення колоній. Пізніше під креолізмом почали розуміти художні явища («креольська література», «креольський живопис», «креольська музика» тощо), які намагалися вловити й відобразити «чисту» своєрідність латиноамериканського менталітету. Характерною рисою цієї етнічної течії був підвищений інтерес до місцевого пейзажу, людських типів, побуту й традицій рідної землі.

Музика Латинської Америки також виявляє особливі креольські форми, як у фольклорі, так і в царині професійної творчості. Ці форми є найпоширенішими майже по всьому континентові (але «найчистіші» у країнах традиційного креолізму) і ведуть свій початок від європейської, здебільшого іспанської та португальської музики, яку занесли конкістадори й перші переселенці. Креольська фольклорна музика, зберігаючи єдність художніх ознак у масштабі всього регіону, характеризується великою різноманітністю місцевих форм. Складнішим є становище з креольським живописом, біля витоків якого стояли не іспанські, а іноземні майстри, насамперед французи та італійці.

Якщо стосовно іспансько-португальської спадщини стародавні культури Америки можна вважати субстратом, то африканський внесок хронологічно пізніший і є культурним суперстратом. Його вплив у сучасному духовному й культурному житті багатьох країн Латинської Америки досить вагомий. Нині найзначнішими країнами з великою часткою негритянсько-мулатського населення є Бразилія, Куба, Домініканська Республіка, Пуерто-Рико, Ямайка. Цілком негритянською стала франкомовна Республіка Гаїті.

Через багатовікове рабство зв’язок африканців Америки з прабатьківщиною зовсім урвався. Водночас в Америці, особливо на Антилах, культурні цінності в літературі, музиці, образотворчому мистецтві створювалися немов заново, що стало результатом злиття, а не перенесення старих культурних традицій Африки на новий грунт.

Іншою особливістю історичної долі африканської культури в Латинській Америці було досить пізнє визнання її ролі в латиноамериканському культурному процесі. Тривалий час після завоювання незалежності в очах креольської верхівки більшості країн континенту (за винятком Гаїті, де із самого початку давав про себе знати негритянський націоналізм) усі культурні прояви афроамериканського населення вважалися відлуннями дикості й не заслуговували на увагу, хоча й були повсякденною реальністю значної частини негрів і мулатів. І афроамериканська культура, головним чином у вигляді фольклору й релігійних вірувань, жила лише на плантаціях і в міських нетрях.

У латиноамериканських французьких колоніях напередодні й після Другої світової війни сформувалася філософська та політична доктрина, вироблена дрібнобуржуазною негритянською інтелігенцією — «негритюд». Вона склалася в результаті поєднання зростаючої самосвідомості африканців з ірраціональними філософськими концепціями кінця минулого століття. Негритюд поєднував у собі протест проти білого расизму й колоніалізму з ідеєю реабілітації чорної раси. Започаткована як прогресивна й революційна течія, доктрина негритюду виродилася в концепцію культурного націоналізму, що допускає можливість расистського тлумачення.

Основні постулати негритюду про необхідність реабілітації культурних цінностей негритянських народів, самобутність їхньої культури ще раніше мали поширення в антильських країнах і Бразилії, на Гаїті вони офіційно пропагувалися. Проте не слід змішувати ідеологію негритюду з тим реальним внеском, який зробили негри в культуру регіону. Великий вклад народів Африки в латиноамериканську культуру сьогодні є загальновизнаним фактом. Африканська спадщина проявляється у фольклорі — музично-танцювальному, поетичному й релігійному, дедалі більше проникає в професійне мистецтво більшості країн Карибської Америки й Бразилії.

У латиноамериканській поезії XX ст. одним із найбільш самобутніх явищ став негризм — поетична школа, розквіт якої припадає на кінець 20-х — початок 40-х років. Поети-негристи використовували у своїй творчості як специфічну негритянську тематику, включаючи тему давньої прабатьківщини — Африки, так і багато формальних елементів народної афроамериканської поезії. Негритянська тематика та фольклор певною мірою віддзеркалились і в латиноамериканській прозі, хоч і не знайшли в ній такого яскравого вираження, як у поезії.

Попри всю масштабність расово-етнічного та культурного змішування в історії Латинської Америки, тут усе ж таки не відбувся «синтез» культур, у результаті якого з’явилась би певна нова культура, яка не зводилась би до жодного з компонентів, які ввійшли до її складу. На думку вчених, поки що немає суттєвих підстав для висновку про наявність тенденції, що вела б до виникнення подібного синтетичного утворення в майбутньому. І це, незважаючи на неодноразові та досить авторитетні спроби уявити хід культурно-історичної еволюції в цій частині світу саме таким чином. Реально на території сучасної Латинської Америки поки що існують дві культури (без поділу за національно-мовною ознакою): індіанська, яка значною мірою затрималась в своєму розвитку внаслідок конкісти та політики войовничого культурно-релігійного прозелітизму, але яка водночас зберегла свої духовно-естетичні засади, що можуть бути основою майбутнього відродження, та культура західного типу (власне латиноамериканська, креольська), яка на сьогодні є домінуючою, панівною.

Африканська культура, носіями якої були ввезені в Латинську Америку в епоху работоргівлі негри, ніколи не існувала тут у вигляді цілісного, багатофункціонального організму та початково була представлена окремими фрагментами; в цій якості вона зберігається переважно у сфері музичного фольклору або у формі різноманітних релігійних ритуалів і культів, іноді значно трансформованих під впливом західної традиції.