Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ

У процесі етнічної історії змінювалося значення кожної з цих груп, не залишалося сталим і їхнє співвідношення. У районі Ла-Плати індіанців знищували військові експедиції. В андських країнах вони поступово закріпачувалися, відчуваючи на собі культурний вплив панівної іспансько-креольської групи, таким чином, уже наприкінці колоніального періоду кечуанська культура була досить відмінною від тієї, з якою зіткнулися конкістадори. У північно-східній Бразилії й на Карибському узбережжі Венесуели й Нової Гренади — в районі найбільшої інтенсивності економічних та етнічних процесів у цих колоніях — чисельно дедалі збільшувалася негритянська група.

Кордонів між трьома контрастними групами в чистому вигляді, з яскраво вираженими расовими й культурними ознаками їхніх представників, повинні були дотримуватися згідно з колоніальним законодавством. Однак усупереч закону в результаті співіснування цих етнорасових груп з’явилися метиси й мулати.

Етнічні й расові показники в колоніальній Америці стали — як найбільш явні — визначеннями групової належності, але динаміку нових змішаних підгруп неможливо було стримати законодавчим шляхом хоча б і через те, що перехід із однієї підгрупи до іншої здійснювався за одне-два покоління. Урегулювання відносин між групами часто відбувалося не за законом, а за звичаєм. Було вироблено місцеву номенклатуру для змішаних підгруп — «кольорових каст», причому в різних районах одні й ті самі «кольорові касти» мали різні назви (що свідчить про їхнє локальне походження) й права. Проте хоча вони й називалися кастами, для кожної з них характерна відсутність основної ознаки касти — стабільності. Більше того, істотною їхньою ознакою був підвищений динамізм, тенденція до порушення соматичних і культурних кордонів між підгрупами в расовозмішаному середовищі, а також між змішаною й креоло-іспанською групою.

На противагу цьому натискові саме креоли намагалися замкнутися за кастовим принципом, запровадивши законодавчо необхідність певних культурних показників для кожної з етнокультурних груп. Метисам та індіанцям, мулатам і неграм заборонялося носити такий одяг, як у креолів, ходити зі зброєю, їздити верхи тощо. Водночас характерною рисою креолів лишається подвійне ставлення до материнської іспанської культури: тяжіння й відштовхування. Меншою мірою та ж сама риса проявляється в бразильських креолів щодо португальської культури.

Індіанську групу можна виокремити як етнорасову з певними застереженнями, тому що для кожного з конкретних суспільств більшу, ніж у креольській групі, роль відігравали етнічні відмінності між окремими індіанськими племенами. Однак у разі збереження корінних етнічних самоназв і самосвідомості індіанці хоча б на регіональному рівні почали усвідомлювати себе як єдину расову макро-одиницю, що протистоїть креолам і метисам, а в районах із негритянським населенням — також неграм і мулатам. Принесений європейцями термін «індіо» індіанці прийняли; він набув великого поширення в колоніальний період. Причому в протиставленні «свій — чужий» у колоніях на перший план висунулися расово-соматичні показники, а за ними йшли етнічні. Метисна група виникла як проміжна, перехідна між креольською та індіанською. Проте на рубежі ХУШ—ХІХ ст. вона достатньо сформувалася соціально й культурно, аби стати для багатьох індіанців (а також для певної кількості креолів з нижчих верств) кінцевою, а не перехідною. Зрозуміло, що вона певною мірою продовжувала виконувати й попередню функцію перехідної — від індіанців і нижчих «кольорових каст» до креолів (в ідеалі), але це характерно для будь-якої, окрім вищої, групи в ієрархічно організованому суспільстві. У районах із переважно негритянським населенням аналогом метисних «кольорових каст» слугували мулатські змішані групи (Карибське узбережжя, гвіанські колонії, північно-східна Бразилія).

Негри в цих районах не лише створили локальні ет-норасові групи, подібні до індіанських. Суттєвим фактором, що визначив їхнє місце в етнічних процесах, був соціальний стан. В Америку вони прибули як раби, і навіть стосовно їхніх звільнених нащадків відчувається незмінний стереотип, згідно з яким темна шкіра асоціювалася з низьким соціальним статусом. А втім, на півночі Південної Америки, де вільне негритянське населення під кінець колоніального періоду було численним, руйнування расової ієрархії під натиском буржуазних відносин проявилося досить яскраво. У Новій Гренаді й Венесуелі наприкінці XVIII ст. розбагатілі мулати практикували купівлю в короля особливих грамот, так званих cedulas de gracias al sacar, які давали їм формальне право вважатися «білими».

Мова завойовників стала в Латинській Америці панівною. Індіанські мови було витіснено у вузьку сферу побутового спілкування, і вони втратили свій національний статус. Проте через постійні контакти з місцевим населенням іспанська мова почала збагачуватися новими словами й зворотами, які поступово ставали звичними в іспаномовному середовищі й увійшли в повсякденний ужиток. Наприклад, індіанськими словами, збереженими на сторінках «Щоденника» Колумба, який він вів під час своєї першої подорожі, були сапоа (каное) і maiz (маїс, або кукурудза). У першій частині «Історії Індій», опублікованій у 1535 р., налічується 70 різних індіанських слів, а в кінцевому варіанті їхня кількість досягає 500.

Уряд та іспанська адміністрація в Латинській Америці відразу почали запозичувати до своєї лексики індіанські слова, літературна ж мова досить обережно ставилася до такого екзотизму. Проте вже Сервантес і Лопе де Вега сміливо вживали у своїх творах такі слова-індихенізми, як сасао, саітап, bеjосо, ^гасап, сагіЬе, tabaœ, Æocolate, tiburon, j^ra, tоmаtе, рatatа.

Офіційне визнання впливу субстрату на лексику іспанської мови підтверджується в першому виданні «Словника Авторитетів», шість томів якого вийшли протягом 1726—1739 рр. У них зареєстровано 150 індихенізмів. А в «Словнику Альседо», виданому кількома роками пізніше, їх уже налічується 400. Ці видання досить вірогідно відображають процес проникнення індіанських слів в іспанську мову Латинської Америки до середини XVIII ст.

У здійсненні колоніальної політики метрополія спиралася на католицьку церкву. Виключне право патронату над церквою в Новому світі, дароване папою Римським, розглядалось іспанською короною як один із найважливіших її економічних і політичних привілеїв у Західній півкулі. Воно було дароване Ватиканом іспанським королям за участь у вигнанні маврів із піренейських земель у процесі Реконкісти. Королівський патронат володів правом призначати представників вищої й середньої церковної ієрархії, здійснювати контроль за їхньою діяльністю, засновувати церкви й монастирі, відраховувати на свою користь одну дев’яту від усієї суми церковної десятини.

Активну діяльність у колоніях розгорнули й чернечі ордени. На початку XVII ст. у Новій Іспанії релігійним орденам належала третина всіх громадських і приватних споруд, земельних угідь та іншого нерухомого майна; тут було 400 монастирів і понад 5 тис. ченців. Через півтора століття францисканці (найчисленніший місіонерський авангард католицької церкви) мали в 1789 р. під своїм керівництвом в Іспанській Америці й на Філіппінах 241 монастир, 139 парафій і 163 місії. Разом на початку XIX ст. в колоніях налічувалося від 30 до 40 тис. церковнослужителів і близько 4 тис. монастирів.

У 1568 р. в Перу, а в 1572 р. у Новій Іспанії з’явилися перші представники найбільш войовничого католицького ордену — Громади Ісуса. У 1586 р. єзуїти досягли Парагваю, у 1590 р. проникли в Нову Гренаду, у 1592 р. — у Чилі. Наприкінці XVII ст. вони створили на півдні Парагваю 30 місій, які простягнулися на 200 тис. км, об’єднавши понад 150 тис. індіанців гуарані. Орден єзуїтів сконцентрував у своїх руках величезні багатства, кинувши виклик колоніальній владі й самій іспанській короні. Наприклад, у 1767 р. під опікою єзуїтів перебували понад 700 тис. індіанців, а рухоме й нерухоме майно ордену оцінювалося більш як у 70 млн песо сріблом.

Завоювання й колонізація Нового світу, що здійснювалися об’єднаними зусиллями іспанської корони, загонів завойовників і католицького духовенства, супроводжувалися глибокими соціально-економічними та ідеологічними протиріччями як між цими силами, так і всередині кожної з них. Не виступала єдиним фронтом і католицька церква, її релігійно-гуманістичне крило кинуло виклик теорії і практиці колоніальної експансії. Іспанських гуманістів представляли Альфонсо де Вальдес (секретар Карла I), відомі теологи та юристи Франсіско де Віторіа, Хуан Луїс Вівес. Найяскравіше вираження нові гуманістичні ідеї знайшли в діяльності й творчості Бартоломе де Лас Касаса. Наприкінці життя Б. де Лас Касас піднявся до радикальної ідеї рівності всіх рас і народів, засудив рабство негрів, виступив із вимогою, щоб іспанські колонізатори залишили Америку, а незалежність індіанських народів було відновлено.

Гуманістична й просвітянська діяльність частини місіонерів поступово почала давати свої плоди, адже ченці-місіонери були на той час єдиною силою, спроможною стримати жорстокість і зажерливість конкістадорів. При монастирях будувалися школи для навчання індіанських дітей. Випускники цих шкіл могли здійснювати елементарний правовий захист інтересів своїх поселень від утисків іспанців.

Місіонери усвідомлювали поверховість християнізації індіанців, знали про збереження язичницьких культів, про жертвопринесення й таке інше, проте хроніки свідчать, що їхня діяльність, як і раніше, мала роз’яснювальний і проповідницький характер. Осягнення індіанського світу й поступове навернення індіанців до християнства на прикладі власних чеснот — такої політики дотримувалися місіонери-гуманісти. Слід зазначити, що найскладнішим завданням для них було довести індіанцям, буцімто «іспанці — теж християни», настільки разюче суперечила поведінка конкістадорів основним заповідям Євангелія.

Водночас місіонери виявилися першими зацікавленими дослідниками аборигенної культури, значною мірою її знання забезпечувало успіх місіонерської діяльності. Такі місіонери-францисканці, як Луїс Вільяльпандо та Дієго де Ланда, не лише вивчили мову майя, а й склали її алфавіт, залишили неоціненні спостереження й записи про звичаї, культуру й науку індіанців цієї гілки, допомогли зберегти їхні оригінальні рукописи та книги.

Водночас прищеплення християнства на індіанський ґрунт, на міфологічну свідомість, обтяжену ще й внутрішнім опором насильницькій християнізації, створювало підґрунтя для суттєвої трансформації ортодоксального католицизму й формування так званого народного католицизму в його різних зонально-регіональних і національних варіантах по всьому континенту. Він був і лишається генератором типово латиноамериканських релігійно-політичних, міфологічних форм і породжених ними естетичних стереотипів, що використовувались як топіка національної і загальноконтинентальної ідеології. Ідеться про формування й функціонування в народному католицизмі міфу про Кецалькоатля — святого Фому, метисованого міфу про інків; про Діву Гваделупську, пов’язану з ацтекською міфологією; андського міфу про Діву Копакабанську, опертого на інксько-кечуанську традицію; кубинського міфу про Міднолику Діву.

Видатний керівник боротьби за незалежність іспанських колоній Південної Америки Симон Болівар таким чином охарактеризував складність культурно-етнічної са-моідентифікації нової людини, яка сформувалася в колоніях Іспанії і Португалії: «Неможливо з точністю визначити, до якої сім’ї людської ми належимо. Більша частина індіанського населення знищена, європейці змішалися з американцями і африканцями, а останні — з індіанцями та європейцями. Народжені в лоні однієї матері, але різні за кров’ю й за походженням, наші батьки — іноземці, люди з різним кольором шкіри... Наші проблеми, таким чином, надзвичайно заплутані й виняткові».

У XIX і XX ст. ці проблеми стали ще складнішими. Це значною мірою було зумовлено прибуттям до Латинської Америки «нових європейців», а також іммігрантів із Близького Сходу — арабів, євреїв, індійців, китайців і японців. Їхні нащадки стали «латиноамериканцями», так само як нащадки індіанців, «старих європейців» і негрів. Жодна з колишніх і нових американських колоній не лишилася без поповнення. Чисельність іспанців, португальців, італійців, німців, англійців, французів, євреїв постійно збільшувалася. Імміграція 1850—1930 рр. досягла 15 млн осіб. Далеко не всі знають про драму італійських іммігрантів, які замінили на кавових плантаціях Бразилії чорних рабів. Такою ж стала доля 80 тис. китайців, що їх було вивезено в Перу, де їх використовували на збиранні цукрової тростини.

Можна сказати, що жодна частина світу не бачила такого гігантського змішування рас, як Латинська Америка й Карибський регіон після 1492 р. Тут прямим шляхом або через посередництво проміжних носіїв змішалися всі раси й чимало етносів людства.