Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ

Відомо, що в культуру Північної Америки, яка включає Сполучені Штати й Канаду, не входить складник, який зазвичай називають латиноамериканським. Проте в обох країнах латинське населення представлено досить повно. Окрім того, кордон між двома Америками не є ані расовим, ані лінгвістичним, ані релігійним. Його ознакою не може бути й політичний устрій. Не збігається він і з кордонами, що встановилися в процесі зіткнення між європейськими колонізаторами й конкістадорами нового типу — янкі — у Мексиці, Пуерто-Рико, Канаді й США. Кордон цей проходить по контуру, що проведений економічними відмінностями, викликаними конкістою та європейською колонізацією. Саме вони й визначили наступний розвиток нових американських суспільств. «Північна Америка почалася з плуга, а іспанська — з мисливського пса», — влучно вказав на цю різницю видатний громадський діяч Латинської Америки Хосе Марті на Панамериканській конференції 1889—1890 рр. Він зумів точно охарактеризувати сутність європейського суспільства ХУІ—ХУІІ ст., у результаті якого на півночі Америки сформувалися британські колонії, а на півдні — португальсько-іспанські.

На північ прибув фермер-буржуа і протестант. Це був представник Європи, що вже стала на шлях капіталістичного розвитку. А на півдні з’явився авантюрист, який вийшов із лицарських романів, захоплений нескінченними міжусобними війнами — характерний представник Європи, зануреної в минуле й зайнятої інквізиційними переслідуваннями. Плуг і мисливський пес — два різні шляхи колонізації. Вони й визначили вихідні точки, з яких і бере свій початок кордон між Північною Америкою й Південною.

Романська Європа в особі Іспанії та Португалії, а пізніше й Франції зусиллями своїх посланців сприяла культурному об’єднанню та європеїзації Нового Світу. Спочатку цей процес мав поверховий характер: пригноблена маса індіанців, метисів і найбідніших креолів, а пізніше й не-грів-рабів, завезених з Африки, була фактично відлучена від культури колонізаторів. Це дало їй можливість зберегти у своїх надрах народні форми суспільної та естетичної свідомості, багатий фольклор. Цей фольклор — словесно-міфологічний, пісенно-танцювальний, скульптурно-живописний, ритуальний — виявився таким життєздатним, що й за умов колоніального режиму почав проникати в романську культуру, своїм світовідчуттям, своєю естетикою створюючи нові культурні цінності. Навіть католицька церква, пристосовуючись до місцевих умов, не уникла певних індіанських впливів не лише в декоративному оформленні храмів, а й у самій літургії.

Завоювання незалежності, що знаменувало перехід Латинської Америки на шлях капіталістичного розвитку, і пов’язане із цим поступове, але неминуче залучення до суспільного життя народних мас, сприяло формуванню самобутньої національної й континентальної самосвідомості латиноамериканців. У наш час поняття Латинська Америка, що його застосували французькі географи й політичні діячі в середині XIX ст., символізує не лише територіально-географічну сукупність, а й певну єдність у суспільно-історичному й культурному плані.

Латинська Америка з моменту свого виникнення мала культурні та інші зв’язки з Європою, Африкою, а пізніше з англосаксонською Америкою. У ході історичного розвитку ці контакти сприяли збагаченню місцевої культури, додаючи до неї все нові й нові елементи. Таким чином, латиноамериканська культура поступово здобувала особисте обличчя. Процес цей посилювався у зв’язку з розвитком засобів масової інформації й залученням до суспільного життя найширших верств населення, яке репрезентує весь расово-етнічний спектр континенту. Зберігаючи свою власну неповторність, ця культура водночас має риси численних народів і племен, які жили і творили на землях Латинської Америки. Саме тому, говорячи про єдність Латинської Америки, ми не повинні забувати про її багатоманітність, строкатість конкретних форм суспільної та етнічної свідомості. Не можна забувати також, що йдеться про далеко не завершений процес становлення цієї культури. Колись Латинська Америка та її культурні прояви взагалі розглядались як провінційні, а точніше, колоніальні, які відтворювали лише культурні досягнення метрополій — Іспанії, Португалії, а також Франції.

Європа протягом тривалого періоду розглядала заокеанські країни, виходячи лише з власних інтересів. Це зверхнє ставлення до Латинської Америки відображало культурний європоцентризм. Його багато в чому підтримували й самі латиноамериканці: більшість письменників, музикантів, артистів, особливо зорієнтованих на привілейовані верстви, вважали своєю аіта mаtег Іспанію, а духовною Меккою — Париж; їхніми вчителями, справді, були здебільшого європейці. І в наші дні поряд із дуже поширеною тезою про цілком автономний характер духовних проявів у Латинській Америці багато хто вважає, що «Америка — це Європа».

Не погоджуючись із цим твердженням, слід, проте, уважніше подивитися на проблему з іншого боку: існує латиноамериканська культура взагалі чи національні культури країн регіону?

Про національну культуру можна говорити там, де є нація, на латиноамериканському континенті ж нерівномірність формування націй очевидна. Вона проявляється й у нерівномірності розвитку культури окремих країн Латинської Америки. Одні держави значно просунулися шляхом створення національних культур (Мексика, Бразилія, Аргентина); інші, маючи спільність мови, території, економіки, у культурному аспекті тяжіють до більш розвинутих сусідів (Уругвай); треті, хоч і розділені кордонами та економічними бар’єрами, проте об’єднані спільними рисами у сфері культури (країни Центральної Америки). Є й іще цікавіші випадки — наявність у межах однієї або кількох країн двох різних культурних традицій, які ще не встигли остаточно переплавитися в ході національного формування (Перу, Болівія, Еквадор). Інакше кажучи, сучасна політична карта Латинської Америки зовсім не збігається з її культурною географією, що відображає, з одного боку, більш сталу зумовленість окремих культурних зон, з іншого — суперечливість і незавершеність суспільних процесів на континенті. Майже всі південноамериканські нації мають політичні кордони, які не узгоджуються з їхньою етнічною конфігурацією.

Які ж фактори сприяють у своїй основі латиноамериканській єдності й є загальними для всього регіону? До тих, що об’єднують, слід віднести спільність території, мови й релігії, а також колоніальне минуле та економічну відсталість. Природно, що ці фактори діють у різні періоди неоднаково: вони можуть слабшати й навіть перетворюватися на свою протилежність. Наприклад, нерівномірність економічного розвитку може призвести й призводить до поступового відставання менш розвинутих країн від більш розвинутих, навіть у мові відбуваються зміни, виявляючи певну тенденцію до дезінтеграції, незважаючи на те, що вона виступає одним із головних факторів єдності.

Спільна історія, спільні вороги в минулому й загрози в сучасності були й лишаються потужними стимуляторами єдності латиноамериканських народів. У період війни за незалежність (1800—1826 рр.) спільним ворогом сепаратистів, хоч би в якому районі колоніальної імперії вони жили, була іспанська корона, іспанський абсолютизм не лише як військово-адміністративна сила, а й як носій чужих Новому Світові ідеології та культури. Тому-то панівною течією суспільної думки був антиіспанізм. Ідеї антиіс-панізму, загальноконтинентальної єдності були не просто виражені у творчості багатьох діячів культури Латинської Америки, але й стали тією плідною основою, яка уможливила їхню появу. Хоча багато із цих діячів через різні обставини виявилися причетними до культури не однієї, а кількох країн регіону: автор першої іспаноамерикансь-кої граматики А. Бельйо (1781—1865) був венесуельцем і чилійцем, видатний поет X. X. Ольмедо (1780—1847) — перуанцем і еквадорцем, другий видатний поет В. Ідальго (1788—1822) — аргентинцем та уругвайцем, а визначний художник X. Хіль де Кастро (1790—1850) належить Чилі та Перу.

Серед факторів, котрі об’єднують Латинську Америку, ми згадували мову як основу єдності латиноамериканського регіону. Та обставина, що поряд з найбільш поширеною іспанською мовою Латинська Америка говорить португальською (Бразилія) і французькою (Гаїті, Гваделупа, Мартініка, Французька Гвіана), не порушує її загальнороманської єдності. А оскільки мова — один із найважливіших інструментів передавання й поширення культури, то всі її прояви, що пройшли через однорідний мовний «трансформатор», набувають споріднених рис.

Мовна єдність Латинської Америки проявляється не завжди рівномірно на території регіону: є значні зони зіткнення і взаємної дифузії романомовної та англомовної Америки. Найважливіша з них — басейн Карибського моря, де поряд із романомовними країнами розташовані й англомовні держави, і залежні території (Барбадос, Гренада, Сент-Люсія, Тринідад і Тобаго, Ямайка тощо).

Із численними індіанськими мовами Латинської Америки, котрих, за деякими даними, налічується понад 1500, і якими володіють 28 млн осіб, справи ще складніші. Життєва сила цих мов, що змогли вистояти в процесі багатовікової європеїзації Америки, зумовила формування самобутніх рис у національних культурах латиноамериканських країн. На відміну від англійської мови (і культури), іспанська, португальська та французька мови (і культури) виявилися в Америці більш «вразливими» і сприйнятливими до засвоєння найкращої частини духовної, у тому числі мовної спадщини Нового Світу. Саме тому індіанський елемент у Латинській Америці, органічно переплітаючись з романським і взаємодіючи з ним, у остаточному кінцевому підсумку не привів до культурної дезінтеграції регіону.

Поряд з єдністю території, історичної долі й мови, об’єднувальним фактором у культурному розвиткові Латинської Америки є релігія. Більшість населення континенту (90 %) сповідує католицизм. Із часів завоювання Америки й у колоніальну епоху, коли католицизм насаджувався «вогнем і мечем» серед місцевого населення й негрів-рабів, культура, що народжувалася, була тісно пов’язана із церквою. По суті, культура колонізаторів, яка існувала в певній відособленості від експлуатованої маси, мала релігійний і напіврелігійний характер (література, переважно у вигляді хронік, живопис, музика, архітектура, різьба по дереву тощо) і певною мірою зазнавала впливу місцевих умов. Саме до цього періоду належить поява багатьох талановитих самоуків із народу — креолів, індіанців, метисів, мулатів, — творчість яких підтримували і використовували релігійні конгрегації.

І нині роль церкви, особливо ж католицьких навчальних і культурних закладів у формуванні суспільної свідомості народних мас, залишається дуже значною. Новим самобутнім явищем латиноамериканського католицизму слід уважати зародження в ньому помітних антиімперіалістичних і патріотичних тенденцій, які зачепили не лише низові ланцюги церковної ієрархії, а й окремих представників єпископату. Відомі випадки, коли священнослужителі вступали в лави партизанів або підтримували їх. У сфері ідеології також відбулися суттєві зміни, на що вказує виникнення «теології визволення». Іншими словами, релігійний фактор в умовах сучасної Латинської Америки слід розглядати як чинник, що забезпечує єдність регіону.

Однак у регіоні діють фактори, які сприяють появі локальних особливостей у культурі кожної окремої країни. Саме тому погляд на культуру Латинської Америки як на єдине ціле зовсім не знімає питання про її різноманітність. По-перше, це проявляється в природних умовах: переважно степові Аргентина та Уругвай з їхньою безкрайньою пампою; тропічний гігант Бразилія зі значними неосвоєними територіями; оточені Андськими хребтами Перу, Болівія та Еквадор; Чилі, що простяглась уздовж тихоокеанського узбережжя; держави-перлини Карибського моря; сувора, обпалена сонцем Мексика. Континентальна єдність у природному аспекті обертається великою різноманітністю. Побут, фольклор, архітектура, музика, живопис, література не можуть так або інакше не відображати цю різноманітність. Строката мозаїка етнічних і психологічних особливостей, багатство і різноманітність Латинської Америки повсюдно впадають в очі.

Політична карта регіону також не збігається з його культурною картою: остання менш подрібнена. Таким чином, культурно-історичні зони, або субрегіони, ширші й більш сталі в часі. Зональний принцип у вивченні культури так само властивий Латинській Америці, як і Європі, де ми виокремлюємо слов’янський, романський, германський, скандинавський регіони. Щоправда, в Європі один із головних диференційних принципів — мова, тоді як у Латинській Америці особливого значення набувають етнічний (індіанський, європейський, негритянський) склад тієї або іншої національної спільноти й природні умови її існування, хоч і мова також відіграє свою роль.

Існують кілька схем загального членування Латинської Америки відповідно до різних ознак, що лежать в основі такого членування. Одну з них запропонував відомий домініканський філолог П. Енрікес Уренья. У своїй праці «Шість есе в пошуках нашого самовираження» (1928 р.) він запропонував згрупувати країни тільки «іспанської» Америки у вісім зон, або субрегіонів. Деякі з них збігаються з кордонами держав, інші об’єднують кілька країн: 1) Мексика; 2) держави Центральної Америки (Гондурас, Нікарагуа, Коста-Рика, Панама, Сальвадор, Гватемала); 3) антильські країни (Куба, Домініканська Республіка, Пу-ерто-Рико); 4) Венесуела; 5) Колумбія; 6) андські держави (Перу, Болівія, Еквадор); 7) Чилі; 8) країни Ла-Плати (Аргентина, Уругвай, Парагвай).

Зональний поділ, що його запропонував П. Енрікес Уренья більш як піввіку тому, вимагає доповнень і уточнень. По-перше, виникла потреба виокремити як субре-гіон Бразилію, яка має свою специфіку, в тому числі і за рахунок португальської мови, а до антильського регіону долучити франкомовні країни — Гаїті, Гваделупу, Мартініку, Французьку Гвіану, Венесуелу і Колумбію — можна їх за деякими ознаками об’єднати в цілісну зону. Проте за всієї умовності зонального поділу він усе ж таки дає змогу підходити до питань культури більш вибірково, відкидати несуттєве, виділяти головне, обґрунтовувати загальне.

Культурно-історичні субрегіони Латинської Америки є продуктом тривалої взаємодії цілої низки об’єктивних факторів: історико-економічного, етнічного, географічного, політичного. Історико-економічний чинник пов’язаний передусім із характером колонізації. Різні райони Нового світу іспанці та португальці освоювали в різні періоди й ставили різні економічні цілі. Це залежало й від рівня розвитку країни. Наприклад, якщо на початку