Розділ «Глава 7 ТАЇНСТВО ЄДНОСТИ»

ТАЇНСТВО ЄДНОСТИ

Вітайте одне одного святим поцілунком.

1 Кор. 16, 20

І

У сучасному чині Літургії виголос «Возлюбім друг друга!" займає так мало часу, що ми майже не маємо можливости по-справжньому почути його, почути не лише зовнішнім, а й внутрішнім слухом. Тепер для нас це лише один із виголосів, які передують Символові віри. Однак раніше було не так. Із літургійних пам’яток древньої Церкви ми дізнаємося, що після цього виголосу справді здійснювався поцілунок миру, в якому брала участь уся Церква, весь збір. «Коли настає час виявити одне одному взаємний знак миру, – говорить св. Йоан Золотустий, – ми всі одне одного цілуємо». Й «вітають клирики єпископа, миряни-чоловіки – чоловіків, жінки – жінок...». Цей обряд аж до нині зберігся в літургійній практиці несторіян, коптів, вірмен, практиці, яка не зазнала пізньовізантійських впливів і тому часто відображає більш ранню форму євхаристійного священнодіяння. Й не лише – євхаристійного, оскільки поцілунок миру був важливою і невід’ємною частиною всього християнського богослуження. Так, наприклад, цей обряд здійснювали після хрещення: єпископ цілував того, кого миропомазав зі словами «Господь з тобою». Під час висвячення нового єпископа усе зібрання, як клир, так і миряни, також вітало його «святим поцілунком», після чого він уперше очолював євхаристійне приношення.

З історії цього моменту Літургії ми, відповідно, бачимо, що він зазнав значних змін, як ото: з дії, і до того ж дії спільної, він перетворився у виголос. А в зв’язку з цією зміною змінився почасти й зміст заклику. Сучасний виголос «возлюбім друг друга..." – це заклик до якогось стану, а в його найдревніших формах він закликає до певної дії: «вітайте одне одного...». І, як свідчать деякі пам’ятки, дія ця здійснювалася навіть без будь-якого виголосу: там, за поданням знаку миру, йде вказівка на поцілунок, який здійснювався в цей момент. Отже, зрозуміло, що, як це не раз траплялося в історії богослуження, виголос, який сам виріс із дії, згодом поступово витіснив її, або ж, точніше, звузив її до одного вівтаря, де її й донині здійснюють між собою священики й диякони, які служать разом.

З першого погляду ця поступова заміна спільної дії виголосом і всі ті технічні деталі не є чимось особливо цікавим. Не потребує начебто пояснення і сам виголос, оскільки всі знають, що любов – це найголовніша християнська заповідь, а тому і нагадування про неї також доречне перед найважливішим із усіх церковних священнодіянь. Оскільки так, то чи не все одно – в заклику до любови чи в символі любови (а в поцілунку миру коментатори вбачають, звичайно, ще один «символ») виражатиметься це нагадування? До того ж, можна припустити, що зникнення дії було пов’язане з ростом церкви, появою багатолюдних зібрань у величезних храмах, де ніхто одне одного не знав і де цей обряд, був би простою формальністю.

Однак все це так є тільки «на перший погляд», до тих пір, поки ми не вдумаємося в справжній і власне літургійний зміст тих слів і дій. І, передусім, у зміст самого словосполучення «християнська любов».

Справді, ми так звикли до цього словосполучення, ми стільки разів чули проповіді про любов і заклики до неї, що нам важко буває осягнути вічну новизну тих слів. Однак на новизну вказує сам Христос: «Заповідь нову даю вам, щоб ви любили одне одного» (Йо. 13, 34). Але ж про любов, про цінність і висоту любови світ знав і до Христа, й хіба не в Старому Завіті знаходимо ми ті дві заповіді – про любов до Бога (Втор. 6, 5) і любов до ближнього (Лев. 19, 18), про які Христос сказав, що в них увесь закон і пророки (Мт. 22, 40)? У чому ж тоді новизна цієї заповіді, до того ж, новизна не лише в момент виголосу тих слів Спасителем, але й для всіх людей, новизна, яка ніколи не перестане бути новизною?

Щоби відповісти на це запитання, досить згадати про одну із основних ознак християнської любови, як вона вказана в Євангелії: «Любіть ворогів ваших». Слова ті містять у собі не що инше, як нечувану вимогу любови якраз до тих, кого ми не любимо. Саме тому вони не перестають вражати, лякати і, головне, судити нас, поки ми остаточно не оглухли до Євангелія. Щоправда, якраз тому, що заповідь ця нечувано нова, ми здебільшого підміняємо її нашим лукавим, людським тлумаченням. І от уже віками, і, очевидно, з чистою совістю не лише окремі християни, але й цілі Церкви твердять, що насправді християнська любов має бути спрямованою на своє, на те, що любити – природно й зрозуміло: на близьких і рідних, на свій народ, на свою країну, на всіх тих і на все те, що зазвичай любимо й без Євангелія. Ми вже не зауважуємо, що в православ’ї, наприклад, релігійно оправданий і релігійно забарвлений націоналізм давно вже став справжньою єрессю, яка калічить церковну свідомість, яка безнадійно поділила православний Схід і робить всі наші просторікування про вселенську істину православ’я лицемірною брехнею. Ми забули, що про цю, тільки «природну» любов в Євангелії сказані инші, не менш дивні й страшні слова: «Хто любить батька або матір більше, ніж Мене, той недостойний мене. І хто любить сина або дочку більше, ніж мене, той недостойний мене» (Мт. 10, 37), і «Коли хтось приходить до Мене й не зненавидить свого батька й матір, жінку, дітей, братів, сестер та ще й своє життя, той не може бути Моїм учнем» (Лк. 14, 26). Якщо ж прийти до Христа й означає виконання Його заповідей, то, очевидно, християнська любов не тільки не є простим зусиллям, «вінцем» і релігійною санкцією любови природної, але й суттєво від неї відрізняється й навіть протистоїть їй. Вона справді є новою любов’ю, на яку наша, зіпсована гріхом, природа і світ не здатні й саме тому вона в ньому є неможливою.

Як же ж тоді виконати цю заповідь? Як полюбити тих, кого не любиш? Хіба не в тім тайна будь-якої любови, що вона ніколи не може стати плодом однієї тільки волі, самовиховання, вправ, навіть аскези? Тренуванням волі й самовихованням можна досягнути «доброзичливости», терпеливости, рівности в стосунках з людьми, але не любови, про яку преп. Ісаак Сирин сказав, що вона навіть «бісів милує». То що ж тоді може означати ця неможлива заповідь любови?

Відповісти на це можна тільки одне: так, заповідь ця була би справді неможливою й, відповідно, жахливою, якби суть християнства полягала б тільки в заповіді про любов. Але християнство – це не лише заповідь, а одкровення й дар любови. Заповідь любови тільки тому й дана нам, що сама любов – до заповіді – була для нас відкрита й дарована.

Тільки «Бог є Любов». Тільки Бог любить тією любов’ю, про яку говориться в Євангелії. І лише в Боговоплоченні, в з’єднанні Бога й людини, тобто в Ісусі Христі, Сині Божому і Сині Людському, Любов самого Бога, а краще сказати – сам Бог Любов явлені й даровані людям. У цьому захоплива новизна християнської любови, – що в Новому Завіті людина покликана любити Божественною любов’ю, яка стала любов’ю Боголюдською, любов’ю Христовою. Не в заповіді новизна християнства, а в тому, що можливим стало виконання заповіді. В єднанні з Христом ми отримуємо Його любов і можемо нею любити і в ній зростати. «Любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рим. 5, 5), і Христос заповів нам перебувати в Ньому і в Його любові: «У Мені перебувайте – а Я у вас! Як неспроможна гілка сама з себе плоду принести, якщо не перебуватиме вона на виноградині, ось так і ви, якщо не перебуватимете в Мені... Хто перебуває в Мені, а Я в ньому, – той плід приносить щедро. Без Мене ж ви нічого чинити не можете... Перебувайте в Моїй любові» (Йо. 15, 4-5-9).

Перебувати у Христі – це означає перебувати й жити в Церкві, яка є Христовим Життям, провіщена й дарована людям і яка тому й живе любов’ю Христовою, перебуває в Його любові. Христова любов – початок, зміст і мета життя Церкви, і любов, по суті, є єдиною – бо охоплює всі инші – ознакою Церкви: «З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати" (Йо. 13, 35). Любов є суттю святости Церкви, бо вона «влилась у серця наші Духом Святим»; суттю єдности Церкви, яка «будує себе в любові» (Еф. 4, 16); суттю, врешті, апостольства й соборности, бо Церква завжди й усюди є тією самою і єдиною апостольською спільнотою – «зв’язком любови скріплена». Тому, «якби я говорив мовами людськими й ангельськими, якби я мав дар пророцтва і відав усі тайни й усе знання, і якби я мав усю віру, щоб і гори переставляти, але не мав любови, я був би ніщо. І якби я роздав бідним усе, що маю, та якби віддав моє тіло на спалення, але не мав любови, то я не мав би жадної користи.» (1 Кор. 13, 1-3). Адже тільки любов усім «ознакам» Церкви – єдности, святости, апостольству й соборности – надає всю їх значущість і дієвість.

Але Церква – це спільнота любови, або, за висловом Хом’якова, – «любов як організм», не тільки в тому значенні, що її члени з’єднані любов’ю, а, передусім, у тому, що через цю любов усіх одне до одного, любов як саме життя, вона являє світові Христа і Його любов, свідчить про Нього, любить і спасає світ любов’ю Христовою. Покликання Церкви – у грішному світі показувати, як його спасіння, світ, відроджений Христом. Значення грішного світу в тому, що в ньому запанував поділ, відокремлення усіх від усіх, якого не може здолати «природна» любов декого до декого, і яке торжествує і здійснюється в останньому «відокремленні» – в смерті... А суть Церкви – являти і представляти в світі любов як життя і життя як любов. Сама реалізовуючись у любові, вона про цю любов свідчить у світі і її несе у світ, і нею «зцілює творіння», що підпорядкувалося законові поділу й смерти. У ній кожен таїнственно отримує силу «любити любов’ю Ісуса Христа» (Фил. 1, 8) і бути свідком і носієм цієї любови у світі.

Але тоді зібрання в Церкву є, передусім, таїнством любови. До церкви ми йдемо по любов, по ту нову любов Самого Христа, яка дарується нам у нашій єдності. До церкви ми йдемо, щоби та Божественна любов знову й знову «влилась у наші серця», щоби знову й знову «бути в любові» (Кол. 3, 14), щоби, творячи Тіло Христове, ми могли перебувати в Христовій любові і її являти у світі. Але тому викликає жаль, тому так суперечить споконвічному досвідові Церкви наше теперішнє, вкрай індивідуалізоване, благочестя, яким ми егоїстично відділяємо себе від зібрання, так що навіть стоячи в церкві, надалі відчуваємо одних «близькими», а инших – «далекими», безликою масою, «яка не стосується» нас і нашої молитви і заважає нам «духовно зосередитися». Як часто начебто «духовно» й «молитовно» налаштовані люди відверто кажуть про свою нелюбов до велелюдних зібрань, які заважають їм молитися, і шукають порожніх і темних храмів, усамітнених кутків, відокремлення від «натовпу»... А й справді, таке індивідуальне «самозаглиблення» навряд чи можливе в зібранні церкви. У тому, однак, і вся річ, що воно не є метою зібрання і нашої участи в ньому. Хіба ж не про таку індивідуальну молитву сказано в Євангелії: «Ти ж, коли молишся, увійди в свою кімнату, зачини за собою двері й молись...» (Мт. 6, 6)? Хіба це не означає, що зібрання в церкву має иншу мету, яка міститься вже в самому слові «зібрання»? Через нього здійснюється Церква, ми долучаємося до Христа і Його любови так, що, беручи в ньому участь, творимо «нас багато – одне тіло...»

А тоді й поцілунок миру розкривається нам у всьому своєму значенні. Він був невід’ємною частиною церковного зібрання з перших днів існування Церкви. І так було тому, що для древніх християн він був не просто символом любови і не тільки нагадуванням про неї, а священнодійством любови – тим видимим знаком і обрядом, у якому й через який, невидимо, але дієво вливається Божественна любов у серця вірних, зодягаються – кожен зокрема і всі разом – у Христову Любов. У нашому теперішньому, вкрай індивідуалізованому й егоцентричному підході до Церкви, цей обряд неодмінно сприйняли б як порожню «форму». Я ж бо не знаю людини, яка стоїть поряд зі мною в церкві, я не можу ні любити, ні не любити її, адже вона «чужа» для мене, а тому – ніхто. А ми так боїмося порожньої форми, ми такі вкрай «щирі» у своєму індивідуалізмі й егоцентризмі, й ось забуваємо про головне. Забуваємо, що в заклику «вітати одне одного святим поцілунком», ідеться не про нашу природну, людську любов, якою ми й справді не можемо любити «чужого», аж поки він не стане для нас «чимсь» або «кимсь», а про любов Христову, вічне диво якої полягає в тому, що вона саме чужого (а кожен чужий, в глибині, ворог) перетворює на брата, незалежно від того, чи він має стосунок до мене і мого життя; що саме призначення Церкви – в подоланні страшного відчуження, яке приніс диявол у світ і занапастив його. І що до церкви ми й приходимо по цю любов, яку нам завжди дають у зібранні братів.

Ось чому в давнину зібраних вірних закликали не до словесної відповіді, а саме до дії. Адже ми знаємо, що самі по собі ми не можемо досягти цієї любови, так само, як не можемо отримати Христового миру, «що перевершує всяке розуміння», прощення гріхів, вічного життя і з’єднання з Богом. Усе це подається, дарується нам у Церкві священнотайно, і вся Церква є одним великим таїнством, священнодійством Христа. У наших жестах, діях, обрядах діє Христос, усе видиме стало «видимістю невидимого», кожен символ здійснився в таїнстві. Так, у «святому поцілунку» ми виражаємо не свою любов, а сповнюємося новою Христовою любов’ю. І хіба ж не в тому полягає радість цього спілкування, що цю Христову любов я отримую від «чужого», котрий стоїть поряд, а він – від мене? І в ній ми обидвоє «розкриваємося» одне одному як причасники Христової любови, а значить – брати у Христі?

Ми можемо тільки захотіти цієї любови і приготувати себе до її прийняття. У давнину ті, що посварилися, мусіли помиритися і пробачити одне одному перед участю в зібранні Церкви. Усе людське мало бути завершене, щоби Бог міг запанувати в душі. А приготувати себе – це й означає спитати себе – чи йдемо ми на Літургію по цю Христову любов, чи ми йдемо, як голодні й спраглі – не тільки допомоги й утіхи – а вогню, що спалює всі наші слабкості, всю нашу обмеженість і осяває нас новою Христовою любов’ю? А, може, ми боїмося, що ця любов послабить нашу ненависть до ворогів, усі наші «принципові» осудження, розбіжності й поділи? Хіба ж ми не хочемо надто часто від Церкви миру лише з тими, з ким ми вже перебуваємо в мирі, любові до тих, кого ми вже любимо, самоутвердження і самовиправдання? А якщо так, то ми й не отримуємо цього дару, який дає змогу справді обновити й вічно обновляти наше життя, ми не виходимо за межі власного «відчуження» й не беремо участи в Церкві...