Розділ «Глава 7 ТАЇНСТВО ЄДНОСТИ»

Тому не має тепер Церква, і православне богослов’я, більш насущного і квапного завдання, ніж прояснення досвіду і знання єдности небесної, тобто самої сутности Церкви, що відрізняє її від усього в «світі цьому», але тому і являє її як спасіння світу і людини.

V

Що вагоміше слово, то воно двозначніше, то вимогливіше потребує від християн, які вживають його, не просто найточнішого свого визначення, але й звільнення, екзорцизму, очищення від брехні, яка зсередини перекрутила його. Те розрізнення духів, до якого закликає апостол Йоан Богослов, – це і є, передусім, розрізнення слів, бо не тільки слово згрішило, а згрішив увесь світ, все творіння, але саме з упадку слова, з його перекручення й почався упадок світу, через слово увійшла в нього та брехня, батьком якої є диявол. А отрута цієї брехні полягає в тому, що слово залишилося тим самим, отож, кажучи «Бог», «єдність», «віра», «благочестя», «любов», людина переконана, що знає те, про що говорить, у той час як у тому й полягає упадок слова, що зсередини воно стало «иншим», стало брехнею зі своїм заченням. Диявол не створив нових, «злих» слів, так само, як не створив і не міг створити він иншого світу, як не створив і не може створити нічого. Уся брехня й уся сила його брехні в тому, що він ті самі слова зробив словами про инше, узурпував їх і перетворив на знаряддя зла, й отже в тому, що і він, і його слуги в «світі цім» завжди розмовляють мовою, яку вкрали в Бога.

Але тому і є марними всі спроби звести питання про слова, про їх зміст і сенс до питання про їх визначення. Адже визначення здійснюється, знову ж таки, за допомогою слів, словами, і це означає – не виходить і не може вивести з зачарованого кола, що має в собі, що поневолило все грішне творіння. Тому не визначення, а спасіння потребує грішне слово, як і весь грішний світ, і цього спасіння очікує не від самого себе й не від инших слів, а від очищаючої й відроджуючої сили й Божої благодати.

Таким спасінням слів силою Божою і повинно бути богослов’я, суть якого полягає в пошукові «богопристойних слів» (Θεοπρεπεις λόγοι). Але воно здійснює своє покликання не за допомогою визначень, не «словами про слова», а віднесенням слова до тієї реальности і до того її досвіду, які первинніші за слово і стосовно яких слово є символом: явищем, даром, причастям, володінням... Адже саме символом, тобто не визначенням реальности, яку на останній її глибині неможливо визначити, а її об’явленням і даром, причастям її і володінням нею слово було створене, ним воно перестало бути у своєму упадку, ним воно знову стає, стаючи самим собою в тій зустрічі з реальністю, в тому її прийнятті, яке ми називаємо вірою.

Вада сучасного, а також, на жаль, і православного богослов’я, а тому й така очевидна його безпорадність полягає в тому, що воно так часто перестає бути віднесеністю, стає «словами про слова» і визначенням визначень. Воно або, як на сучасному Заході, намагається перекласти християнство на «мову сучасности», якою, тому що це не тільки «грішна» мова, але й насправді мова зречення від християнства, богослов’я не має чого сказати, і, оволодівши якою, воно стає зреченням. Або ж, як ми часто помічаємо у православних, воно намагається нав’язати «сучасній людині» свою віддалену й багато в чому справді «архаїчну» мову, яка, тією мірою, якою вона для цієї «сучасної» людини не стосується жодної реальности, жодного досвіду, залишається чужою і незрозумілою, і над якою вчені богослови проводять за допомогою тих самих визначень та інтерпретацій досліди зі штучного дихання.

Але в християнстві віра як досвід зустрічі й дару, отриманого від неї, первинніша за слова, бо тільки з цього досвіду беруть вони не лише свій сенс, але й силу. «З повноти бо серця уста промовляють» (Мт. 12, 24). І тому слова, що цього досвіду не стосуються, або ж ті, що від нього відірвані, неминуче стають тільки словами – двозначними, зручними для перекручення й лукавими.

VI

Усе, що я сказав, стосується, передусім, справді ключового для християнства слова "єдність". Немає, я переконаний, у людській мові слова більш божественного, але тому – в своєму упадку, в своїй «украденості» в Бога – і більш диявольського. І так є тому, що тут як первісний сенс, так і підміна, крадіжка стосуються не чогось, що тільки пов’язане з життям, а самого життя, справжнього життя в його першосутності.

Слово "єдність" тому божественне, що в досвіді християнської віри воно стосується, передусім, Самого Бога, одкровення божественного життя як єдности і єдности як змісту й повноти божественного життя. Бог відкриває Себе у Своїй Триєдності й Триєдність як Своє життя, і це означає – як джерело й початок усього життя, як справжнє життя життя... І, можливо, ніде ліпше й повніше не виражене, не втілене знання Церквою цього, всяке розуміння, всяке визначення єдности, яка перевершує все, ніж в іконі всіх ікон, в рубльовській Трійці, чудо якої полягає в тому, що, будучи зображенням Трьох, вона є, в глибинному значенні цього слова, іконою, тобто одкровенням, явленням і баченням єдности як найбожественнішого життя, як Сущого.

І тому, що на своїй останній глибині вся християнська віра звернена до Триєдиного Бога, є знанням Бога в Його Триєдності, цим знанням знає вона й створене Ним людське життя, знає в його первозданності, знає в падінні, знає в спасінні. Це, по-перше, знання і досвід творення, тобто Богом створеного й дарованого життя як єдности з Богом і в Ньому, тільки в Ньому, зі всім творінням, усім життям. Це, по-друге, знання і досвід упадку, тобто суті зла і гріха як поділу – відокремлення від Бога й тому розпаду і розкладання самого життя, торжества в ньому смерти. І це, врешті-решт, знання і досвід спасіння як відновленої єдности з Богом і в Ньому з усім творінням, а в цій єдності – сутности нового й вічного життя, що прийде в силі, але вже дарованого, вже передбаченого Божого Царства: «Щоб вони були одно так само, як і ми одно» (Йо. 17, 22).

А це означає, що єдність стосовно християнської віри не є чимось хоча й важливим і бажаним, але все-таки «додатковим», що відрізняється від самої віри, так що може бути віра без «єдности» й може бути єдність, яка не у вірі міститься, являється і живе. В єдності – суть, зміст віри, яка і є входженням у єдність, прийняттям єдности, яку втратив світ у його упадку, і досвідом цієї єдности як спасіння і нового життя. Тому про віру мовиться, що «праведник з віри буде жити» (Рим. 1, 17), що «хто вірує в Сина – живе життям вічним» (Йо. 3, 36) і «не вмре повіки» (Йо. 11, 26). Віра є причастям єдністю згори і в ній – «иншого життя, вічного, початок»... А даром, присутністю, здійсненням цієї єдности згори, а тому – віри, в «світі цьому» є Церква. Щодо віри, то вона не є «иншим», хоча з вірою й пов’язаним, але є здійсненням самої віри, тією єдністю, прийняття якої, входження в яку, причетність до якої є вірою. У християнському переданні й досвіді, віра – це те, що приводить до Церкви і вводить у неї, що саму Церкву знає як здійснення віри, як нове творіння й нове життя. Людина, яка каже – а таких дуже багато в наш час – «я глибоко віруючий, але моя віра не потребує Церкви», можливо, й вірить, і то навіть глибоко, але її віра инша, не та, яка з першого дня християнства була спрагою хрещального вступу до Церкви і постійним утамуванням цієї спраги в «єдності віри і любови», за трапезою Христовою, в Його Царстві. Усе життя Церкви «світліє Троїчною єдністю священнотайно», і, навпаки, тільки в тому й тільки те є життям Церкви, що цією божественною єдністю світиться і до неї залучає. Цим світлом і, отже, в Церкві й Церквою може тому жити відлюдник, зовнішньо, як преп. Серафим Саровський у своїй «дальній пустелі», віддаленій від церковної «видимости», і ним може не жити людина, яка з головою поринула в цю видимість, в цю зовнішню церковну діяльність. Бо весь устрій Церкви, всі «структури», вся її «видимість» тільки тією мірою і живі, і дієві, і животворять, якою стосуються цієї божественної єдности згори, і стосуються не тільки як «засоби» для досягнення останньої мети – коли «буде Бог усім в усьому» (1 Кор. 15, 28), але й як уже тепер – образ, дар, світло й сила Царства Божого, як насправді – видимість і здійснення очікуваного...

І ось, тільки цією єдністю згори, в якій її справжнє життя, і благодать, і новизна цього життя, відділена Церква від "світу цього", тільки знанням і досвідом цієї єдности пізнає його як "грішний світ", образ якого проминає (1 Кор. 7, 31) і який приречений на смерть. Бо, якщо в своїй "видимості", в своїх членах і в усьому своєму "зовнішньому" житті Церква – плоть від плоти і кров від крови "світу цього", то в своєму справжньому житті, яке невидиме для світу, бо "поховане з Христом у Бозі" (Кол. 3, 3) і впізнається тільки через віру, вона цілковито іноприродна стосовно нього, бо що в тому й полягає його упадок, тому він і є "світом цим", що його життя відірване гріхом від єдності згори, і в цьому відриві саме стало розпадом, тлінням, безнадійним поневоленням смерти і часу, що панує на землі.

Але тому саме тут, в усвідомленні іноприродности Церкви стосовно "світу цього", сутности її як єдності згори, розкривається нам справжнє значення цієї підміни, що в ній – головна і найстрашніша спокуса, яка отруює сучасну церковну свідомість, підміни єдности згори, єдністю знизу.

VII

Щоби зрозуміти всю глибину цієї спокуси й справді вжахнутися від неї, потрібно, передусім, відчути суть того, що ми називаємо "єдністю знизу", протиставляючи її єдності згори. Це та єдність, якою, яким би грішним, смертним і "у злі сущим" він не був, живе – тією мірою, якою він живий, – "цей світ", і яка, як би її не затемнювали й не спотворювали, закладена в ньому Богом. Диявол міг відірвати людину, і в ній – світ, від Бога, міг отруїти й знесилити життя гріхом, пронизати його вмиранням і смертю. Одного він не міг, та й не може: змінити сутности життя як єдности. Не міг і не може, тому що тільки Бог є Творецем і Подателем життя, тільки від Нього життя, законом якого, відтак, як би його не перекручував гріх, залишається закон єдности. Усе, що живе в кожному пульсуванні життя, живе єдністю, її очікує і її прагне.

У тому, однак, і полягає підміна, в тому перемога «князя світу цього», що цю єдність він відірвав від Бога як її джерела, змісту й мети, відірвав тим, що зробив єдність самоціллю, й мовою віри, це означає – ідолом. Єдність, яка від Бога, перестала бути єдністю до Бога й у Богові, Котрий один здійснює її як справжню єдність і справжнє життя, вона сама зробила себе своїм змістом, своїм «богом».

І ось, з одного боку, тому що вона від Бога, єдність продовжує світити і в грішному «світі цьому» і животворити його: в сім’ї і в дружбі, в почутті належности до рідного народу й відповідальности за його долю, в любові, співчутті й милосерді, в мистецтві, його злетах і пориваннях до вічного, небесного й прекрасного, у високих пошуках ума, в божественній красі добра і покори, иншими словами, в усьому, що є в людині і світі від образу й подоби Божої, затемненого, але незнищенного. А з другого боку, тією мірою, якою перестала вона бути єдністю до Бога і в Богові й перетворилася на самоціль та ідола, вона стала не тільки «зручною для перекручень», нестійкою, такою, що легко розпадається, але й самоджерелом нових і нових поділів, зла, насильства й ненависти. Сама себе повернувши додолу – до земного й природного, яке внизу – в плоті й крові – бере своє начало і своє джерело, ця земна єдність тією ж мірою почала розділяти, якою і з’єднувати. Любов до свого, єдність у своєму обертається ворожнечою до «чужого», не свого, і відділенням від нього, так що сама єдність виявляється від’єднанням, самоутвердженням і самозахистом проти... Усе на світі живе єдністю, і все на світі цією ж єдністю розчавлене й весь час ділиться внаслідок зіткнення й боротьби «єдностей», що стали ідолами. Й ніде так очевидно не проявляється справжня диявольська сутність цієї підміни, як у тих утопіях єдности, що є змістом і внутрішнім рушієм усіх без винятку сучасних ідеологій – як «лівих», так і «правих» – в яких диявольська брехня договорює себе як остаточне розвінчання людини, принесення людини в жертву «єдності», що стала ідолом до кінця...

Ось чому таке страшне все більш очевидне проникнення спокуси цією «єдністю знизу" в Церкву, повільне отруєння ним церковної свідомости. Йдеться не про зовнішні зміни, не про якийсь перегляд догматів або канонів, не про «переоцінку» передання. Навпаки, на відміну від західних християн, які стихійно «капітулюють» перед духом «нашого часу», православ’я залишається глибоко консервативним, прихильним до всього, що овіяне ореолом древнос ти. Що більше, в наш час глибокої духовної кризи, спричиненої торжеством секуляризму, безликої й нелюдської технології, ідеологічного утопізму тощо, це ностальгійне тяжіння до «древности» посилюється в православному «релігійному почутті», саме стає своєрідним утопізмом минулого.

Йдеться про внутрішню спрямованість церковної свідомости, про той скарб, про який сказано в Євангелії, що там, де він є, там і буде серце людини (Мт. 6, 21), і який є внутрішнім двигуном, внутрішнім натхненням церковного життя. Для Церкви Христової таким скарбом завжди було і завжди буде, й не може не бути, Царство Боже, тобто єдність згори, єдність із Богом у Христі Духом Святим. Тільки для того, щоби являти її в «світі цьому», і таким чином спасати світ, існує й «мандрує» землею Церква. Тільки про єдність її свідчення і благовість, тільки в єдності її життя. Можна сказати більше: пришестя у світ Христа і в Ньому – єдности згори, Його заповідь апостолам, і це означає – Церкві, проповідувати Євангеліє всім народам, хрестячи їх «в ім’я Отця і Сина і Святого Духа», і це означає – вводити в Церкву й творити її, внести у "світ цей» останній і остаточний поділ – «не мир, а меч» (Мт. 10, 34). «Я прийшов порізнити чоловіка з його батьком, дочку з її матір’ю і невістку з її свекрухою. І ворогами чоловіка будуть його домашні...» (Мт. 10, 35-36). Але значення цього насправді спасенного поділу, вся абсолютна, докорінна відмінність його від згубного поділу, який приніс у світ диявол, і який є самою суттю гріха й упадку, що він є викриттям, тобто виявленням, розкриттям, виведенням «на чисту воду» – диявольської підміни, брехні, яка перетворила «єдність знизу" на ідола, а служіння йому – на ідолопоклонство, на відокремлення від Бога, на розділення життя, на загибель і смерть. Тільки тому, що прийшла у світ, явилася і дарувалася і перебуває в ньому божественна єдність згори, людина може нарешті повірити в неї, тобто побачити, прийняти всім своїм єством, полюбити, усвідомити її як скарб серця і єдине, чого вона потребує. А також побачити й усвідомити всю глибину, весь жах, усю безвихідь упадку, яку досі приховував від неї диявол під лукавим і спокусливим гримом «єдности знизу". Те навернення, що неодмінно лежить в основі християнської віри, – це, передусім, навернення від «єдности знизу" до «єдности згори", зречення першої задля прийняття другої, бо без зречення неможливе прийняття, без «заперечення диявола і всіх ангелів його і служіння його» неможливе хрещальне поєднання з Христом. «І ворогами чоловіка будуть його домашні». Про що ці слова, як не про «єдність знизу", про всяку «єдність знизу", тобто про єдність, що стала ідолом й ідолопоклонством, самістю, самоціллю і розділенням життя? «Не любіть світу, ні того, що у світі. Коли хтось любить світ, у того немає любови Отця; бо все, що у світі, – пожадливість тіла, пожадливість очей і гординя життя, – не від Отця, а від світу» (1 Йо. 2, 15-17). Про що ця заповідь апостола любови, як не про зречення «єдности знизу" задля «єдності згори", зречення «світу цього», що став ідолом, задля світу як причастя божественної єдности згори, як життя в Богові?