Розділ «Глава 7 ТАЇНСТВО ЄДНОСТИ»

Ось чому єдність згори, в якій спасіння світу, входить у світ через Хрест і нам дарується як Хрест, яким, за словами апостола Павла, «для мене світ розп’ятий, а я – світові» (Гал. 6, 14), як постійна боротьба зі спокусою «єдности знизу", що пронизує все життя – і найпотаємніше, найбільш «особисте», і найбільш «зовнішнє». Але, як смерть, якої Бог не створив, і про яку сказав апостол, що вона – «останній ворог» (1 Кор. 15, 26), у вільній, тільки любов’ю, тільки самопожертвою наповненій смерті Христовій, руйнується в самій своїй «смертності» і гріб робить живоносним, так і поділ, який вніс у світ Христос, щоби викрити диявола – брехуна і роз’єднувача, руйнує його справу, бо цим поділом, входить у світ, і в кожному, хто його приймає і ним живе, запанує та єдина справжня, тому що божественна, єдність, якою долається і буде до кінця переможено всякий поділ, так що буде Бог – усім в усьому...

Та не вміють втримати християни цього дару, не вміють втримати свого високого і спасенного в «світі цьому» покликання. Тільки єдности згори потребує, сам про це не знаючи, світ, тільки її жадає і прагне від Церкви. А саму Церкву всі хочуть – сторіччями! – змусити служити всіляким «єдностям знизу", благословляти, освячувати, «релігійно» санкціонувати їх, бути їхнім вираженням і виправданням. Саме ці «єдності знизу" – природні, національні, ідеологічні, політичні – стали скарбом серця, хоча підміна й прихована часто навіть від тих, хто її здійснює, бо одягнений цей скарб у церковні ризи і говорить так часто традиційною, «православною» мовою. Та ось, дарма що зачароване церковністю, древністю й усією їхньою красою, не скаже серце, що віддало себе тому скарбові, слів, які так радісно і, головне, так самоочевидно звучать, наприклад, у ранньохристиянському Посланні до Діогнета: «Усяка вітчизна нам чужина, і всяка чужина – вітчизна...», не назве християн «третім родом», мандрівниками і прибульцями на землі, бо вони вже пізнали, вже побачили всю радість жаданої вітчизни, не відчує цієї свободи у Христі, яка одна несе в собі Преображення світу, повернення до Бога всіх «єдностей», всіх «цінностей», які від Нього відірвав диявол...

VIII

Тільки тепер, сказавши це, ми можемо повернутися до того ісповідання віри, яке з першого ж дня Церкви було й залишається умовою хрещального вступу в церковне життя і яке в теперішньому чині Літургії неначе розпочинає євхаристійний канон, саме таїнство вдячности і піднесення.

"Серцем вірується на оправдання, а устами визнається на спасіння» (Рим. 10, 10). Ми вже згадували про вирішальне – в християнській вірі – значення слова. Християнство є, передусім, благовістю, сповіщенням Божого Слова, а тому – спасінням і відродженням слова, перетворенням його на те, чим його створив Бог: не лише на слово про реальність, а на слово-реальність, слово-життя, слово як явище, дар і «велику силу». Визнання віри в слові й через слово тому є таким основоположним у християнстві, що єдність згори, яка є суттю самої Церкви як «єдности віри і любови», здійснюється, дарується і приймається, передусім, через її іменування, справжнє виявлення і втілення її в слові. Якщо все життя Церкви й усе життя кожного її члена покликані бути ісповіданням, то початок, джерело цього ісповідання завжди в слові, бо в ньому й через нього впізнається, іменується і здійснюється і дар Божий нам, і прийняття нами цього дару, те спілкування, та єдність, яка є суттю і життям віри. Як євангельське слово про Христа являє і дарує нам Самого Христа, воплочене Слово Боже, так само і сповідування віри в слові, іменування тієї божественної істини, до якої звернена віра, знанням про яку вона є, – це дар істини і причастя їй. Тому Церква ніколи не перестає, ніколи не втомлюється знову й знову, і щоразу як уперше, «єдиними устами і єдиним серцем», вимовляти це найдивовижніше, найбільш невичерпне серед усіх людських слів: «Вірую!». Й іменувати, називати ту божественну істину, знанням і світлом якої вона живе. Тому, будучи здійсненням «єдносги віри», визнання віри в самому собі містить і дарує радість цієї єдности, є радісним священнодійством Церкви. І тому, нарешті, саме воно, іменуючи єдність згори, вводить нас у Таїнство цієї єдности, розпочинає євхаристійне сходження до трапези Христової в Його Царстві...

Але ісповідання віри – це також і суд Церкви, і суд кожного з нас, членів Церкви, над собою. «Бо за словами твоїми будеш виправданий, і за словами твоїми будеш засуджений» (Мт. 12, 37). У ньому мірило і в ньому викриття всіх наших підмін і зрад, у ньому непідкупна перевірка того, де і в чому скарб нашого серця, перевірка самої нашої віри.

Усе в Церкві, усі її форми і структури, і навіть богослуження і благочестя, можна «переіначити», бо немає меж хитрість і лукавство князя світу цього, все в цьому світі – навіть релігія, навіть «духовність», навіть видима краса – може стати ідолом та ідолопоклонством. Але поки Церква і кожен з нас з нею і в ній повторює визнання віри й ним судить себе і знову й знову просвітлює істиною, не здолають її ворота пекла й не вичерпається сила її життя, яка завжди відроджується, завжди зцілює, «світліє Троїчною єдністю священнотайно».