РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ НЕЩАСЛИВИЙ ВИПАДОК

НЕЩАСЛИВИЙ ВИПАДОК

Чай міс Марпл принесли о сьомій тридцять, щоб їй вистачило часу підвестися з ліжка й спакуватися в дорогу. Вона вже закривала свою невеличку валізу, коли у двері якось поквапно постукали й увійшла Клотільда зі схвильованим обличчям.

— Міс Марпл, унизу на вас чекає молодик, який прийшов сюди, щоб зустріти вас. Емлін Прайс. Він бере участь в одній екскурсії з вами, і вони прислали його сюди.

— Атож, я його пам’ятаю. Такий зовсім юний?

— Так. Дуже сучасний на вигляд, із копицею розкуйовдженого волосся й усім таким, але, на жаль, він сюди прийшов, щоб повідомити вам погану новину. Мені прикро про це вам казати, але в них стався нещасливий випадок.

— Нещасливий випадок? — Міс Марпл подивилася на неї з приголомшеним подивом. — Ви хочете сказати, нещасливий випадок із автобусом? Дорожня катастрофа? Хтось постраждав?

— Ні, не з автобусом. З автобусом усе гаразд. Це сталося під час учорашньої пообідньої прогулянки. Тоді знявся великий вітер, ви, певно, пам’ятаєте, хоч вітер, я думаю, був ні до чого. Схоже, люди трохи розбрелися. Там є гарна стежка, що веде на вершину гори Бонавентура, до старовинної Башти, але там також можна видертися прямо нагору, долаючи всі підвищення та западини. Люди розділилися, і я думаю, що там не було нікого, хто наглядав би за ними, хоча хтось неодмінно мав би бути. Адже не всі однаково добре тримаються на ногах, а схил там дуже крутий. Одне слово, зірвався камінь — а може, і ціла лавина — і збив одного з тих, хто підіймався вгору стежкою.

— О Боже, — сказала міс Марпл, — який жах! Мені страшенно шкода ту людину. Кого ж там поранило?

— Міс Темпл чи міс Тендердон, якщо я правильно розчула прізвище.

— Елізабет Темпл, — сказала міс Марпл. — О, як мені її шкода! Ми з нею багато розмовляли. Я сиділа поруч із нею в автобусі. Вона, наскільки мені відомо, шкільна вчителька на пенсії, і то дуже відома.

— Атож, — сказала Клотільда. — Я її добре знаю. Вона була директоркою у Фелоуфілді, у знаменитій школі. Я й не знала, що вона бере участь у цій екскурсії. Вона вийшла на пенсію як директорка школи, здається, рік чи два тому, і тепер там нова, молода директорка, яка намагається втілювати в життя дуже сучасні й прогресивні ідеї. Але міс Темпл ще не дуже стара, їй близько шістдесяти, я думаю, і вона дуже діяльна, любить подорожувати та лазити по скелях і все таке. Боже, яке нещастя! Сподіваюся, її не дуже поранило. Я ще не знаю подробиць.

— Я вже зібралася, — сказала міс Марпл, закриваючи валізу. — Зараз спущуся до містера Прайса.

Клотільда схопила валізу.

— Дозвольте мені. Я вам допоможу. Спускайтеся за мною й будьте обережні на сходах.

Міс Марпл зійшла вниз. Емлін Прайс чекав на неї. Його чуприна стриміла в усі боки ще більше, ніж звичайно, і на ньому була якась дивовижна суміш вбрання: чудернацькі черевики, шкіряна куртка і штани блискучого смарагдового кольору.

— Таке нещастя, — сказав він, потиснувши руку міс Марпл. — Я подумав, що ліпше виїхати вам назустріч і повідомити вас про те, що сталося. Певно, міс Бредбері-Скот уже все вам розповіла. Лихо трапилося з міс Темпл. Ви її знаєте. Зі шкільною вчителькою. Я не знаю точно, що вона там робила і як усе сталося, але кілька каменів, і досить великих, упали згори. Схил там вельми крутий, і камінь збив її з ніг. Учора ввечері її відвезли до лікарні зі струсом мозку. Схоже, вона в тяжкому стані. Хай там як, а сьогоднішню екскурсію скасовано, і наступну ніч ми ще ночуємо тут.

— Ой лишенько, — сказала міс Марпл. — Яка біда, яке горе!

— Я думаю, вони вирішили сьогодні не їхати далі, бо їм треба дочекатися остаточного медичного висновку, і тому нам доведеться перебути ще одну ніч у «Золотому кабані» і, гадаю, вони трохи змінять програму екскурсії, отже, ми, мабуть, зовсім не поїдемо до Ґренґмеринґа, куди мали б поїхати завтра й де не так уже й цікаво, чи, принаймні, вони так кажуть. Місіс Сендбурн поїхала вранці до лікарні довідатися, як там справи. Вона має повернутися до «Золотого кабана» на одинадцяту годину, коли ми зберемося на каву. Я подумав, що ви, певно, захочете прийти й почути останні новини.

— Звичайно, я піду з вами, — сказала міс Марпл. — Зараз же й підемо.