РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ «ПРИГАДУЮТЬСЯ МЕНІ ДАЛЕКІ Й ЧУДОВІ ДНІ!»

«ПРИГАДУЮТЬСЯ МЕНІ ДАЛЕКІ Й ЧУДОВІ ДНІ!»

О пів на дев’яту наступного ранку в двері делікатно постукали, і коли міс Марпл сказала: «Прошу, увійдіть!», — двері відчинилися й увійшла літня жінка, несучи тацю з чайником, невеличким глеком молока й тарілкою, на якій лежали хліб і масло.

— Ранковий чай, мем, — весело повідомила вона. — Чудовий сьогодні день, чи не так? Я бачу, ви вже підняли штори. Вам добре спалося?

— Дуже добре, — сказала міс Марпл, відклавши вбік невеличкого молитовника, який читала.

— Погода — кращої й уявити собі не можна. Певно, одна втіха — поїхати сьогодні на прогулянку до скель Бонавентюр-Рокс. Але, мабуть, добре, що ви туди не поїхали. Це дуже стомливо для ніг.

— Я дуже рада, що я тут, — сказала міс Марпл. — І дуже вдячна міс Бредбері-Скот та місіс Ґлін за те, що вони запросили мене сюди.

— Для них це теж велика радість. Так добре, коли в домі є якесь товариство. Бо сьогодні тут дуже сумно.

Вона ще вище підтягла на вікні штори, пересунула стілець і поставила на порцелянову зливальницю глек із теплою водою.

— Нагорі є ванна, — сказала вона, — але ми вважаємо, що для людини старшого віку ліпше мати теплу воду тут, щоб не дертися сходами нагору.

— Я вам дуже вдячна, повірте. А ви давно служите в цьому домі?

— Ще з молодих років — я тоді була тут покоївкою. Вони мали трьох служниць — двох покоївок і кухарку, а був час, коли й помічницю для кухарки наймали. Тоді старий полковник був ще живий. Той тримав також коней, а тому наймав і конюха. О, то були славні дні. Але дружина полковника померла молодою, син загинув на війні, а дочка поїхала жити на самий край світу. Вийшла заміж за хлопця з Нової Зеландії. Померла, коли народжувала дитину, і дитина померла теж. Полковник залишився сам-один, він дуже сумував, і будинок було занедбано, за ним не доглядали, як слід. Коли старий полковник помер, він заповів маєток своїй небозі міс Клотільді та її двом сестрам, і вона та міс Антея оселилися тут. А коли міс Лавінія втратила чоловіка, то й вона приєдналася до них. — Жінка зітхнула й похитала головою. — Вони ніколи не робили чогось особливого для будинку — не мали коштів — і сад теж занедбали…

— Дуже шкода, — сказала міс Марпл.

— А вони ж усі троє — справжні леді, міс Антея, звісно, трохи навіжена, але міс Клотільда навчалася в університеті, і вона дуже розумна й освічена — знає три мови; та й місіс Ґлін — надзвичайно приємна леді. Коли вона стала жити з ними, то я думала, справи тут бодай трохи налагодяться. Але хіба людина може знати, що їй готує майбутнє? Мене іноді змагає відчуття, що вирок долі витає над цим домом.

Міс Марпл насторожилася.

— Спочатку одне, потім інше. Жахлива авіаційна катастрофа, — це було в Іспанії, — у якій усі загинули. Ці літаки — то справжній жах, я ніколи б не сіла в жоден. Загинули там і друзі міс Клотільди, чоловік та дружина, їхня мала донька, на щастя, була на той час у школі й залишилася жива. Міс Клотільда привезла її жити сюди й робила для неї все, що могла. Возила її за кордон, в Італію і Францію, ставилася до неї, як до рідної доньки. То була така мила дівчинка — і з чудовим характером. Ніхто не міг сподіватися, що станеться таке страшне лихо.

— Таке страшне лихо? Яке лихо? Воно сталося тут?

— Ні не тут, Богу дякувати. Хоч, у якомусь розумінні, можна сказати, що й тут. Бо саме тут вона зустрілася з ним. Він жив поблизу, і наші дами знали його батька, то був багатий чоловік, тож хлопець став сюди приходити — і так усе почалося…

— Вони покохали одне одного?

— Атож, вона закохалася в нього відразу. Він був такий привабливий молодик, він розмовляв так мило й так делікатно поводився, що ви б ніколи не подумали…. — І вона раптово замовкла.