РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ НЕЩАСЛИВИЙ ВИПАДОК

Вона обернулася, щоб попрощатися з Клотільдою та місіс Ґлін, які підійшли до неї.

— Я повинна дуже вам подякувати, — сказала вона. — Ви були такі добрі, і для мене було справжньою радістю прожити два дні у вашому гостинному домі. Я так добре тут відпочила. Яке горе, що сталося це нещастя.

— Якщо ви захочете переспати в нас іще одну ніч, — сказала місіс Ґлін, — то я певна…

Вона подивилася на Клотільду.

Міс Марпл, що мала надзвичайно гострий зір і вміла непомітно дивитися вбік, зауважила, що на обличчі Клотільди промайнув вираз несхвалення. Вона майже похитала головою, хоч той рух був дуже легенький і зовсім непомітний. Але міс Марпл зрозуміла, що вона не підтримує пропозицію, яку хотіла була зробити місіс Ґлін.

— … але, звичайно ж, ви захочете тепер бути разом із іншими й…

— О, звичайно, це буде для мене краще, — сказала міс Марпл. — Я знатиму, як змінилися плани, що треба робити й, імовірно, зможу чимось допомогти. Людина ніколи не знає, знадобиться комусь її допомога чи ні. Тож іще раз вам дуже дякую. Думаю, для мене знайдеться кімната в «Золотому кабані».

Вона подивилася на Емліна, і той підтвердив її оптимістичне припущення:

— О, звісно, усе буде гаразд. Кілька кімнат звільнилися сьогодні. Гадаю, місіс Сендбурн домовилася про те, що вся екскурсія залишиться там на сьогоднішню ніч, а завтра видно буде — усе залежить від того, як обернуться події.

Знову пролунали слова прощання та подяки. Емлін Прайс узяв речі міс Марпл і швидко рушив геть.

— Ми звернемо тут за ріг, а потім у першу вулицю ліворуч, — сказав він.

— Я проходила тут учора, здається. Бідолашна міс Темпл. Сподіваюся, її не тяжко поранило.

— Думаю, досить тяжко, — не підтвердив її припущення Емлін Прайс. — Звичайно, ви знаєте цих лікарів. Вони завжди торочать одне й те саме: «Будемо сподіватися на краще». Тут лікарні немає — їм довелося повезти її до Керистауна, за вісім миль звідси. Хай там як, а місіс Сендбурн прибуде з новинами на той час, коли ми з вами прийдемо до готелю.

Коли вони прийшли, то знайшли всю екскурсію в кімнаті, де пили каву й де вже розносили вранішні булочки та печиво. Містер і місіс Батлер саме розмовляли між собою.

— Яка трагічна подія, — сказала місіс Батлер. — І яка це прикрість для всіх нас. Коли всім уже було так весело й коли ми так щиро розважалися. Бідолашна міс Темпл. А мені завжди здавалося, вона так міцно стоїть на ногах. Але ми ніколи не знаємо, що станеться з нами завтра, хіба не так, Генрі?

— Звісно, не знаємо, — погодився Генрі. — Та й звідки нам знати? Я навіть думаю… ви ж бо знаєте, попереду в нас не так багато часу… думаю, чи не варто нам на цьому й закінчити нашу екскурсію. Не їхати більше нікуди. Адже у зв’язку з тим, що сталося, у нас можуть виникнути неабиякі труднощі та ускладнення. Якщо поранення міс Темпл виявиться справді серйозним, якщо, не доведи Господи, воно призведе до фатальних наслідків, то все може закінчитися розслідуванням, у якому нам доведеться брати участь.

— О, Генрі, не кажи такого жахіття!

— Я певна, ви дивитеся на речі надто песимістично, містере Батлер, — сказала міс Кук. — Я переконана, справи не настільки серйозні, як вам здається.

Своїм чужоземним голосом містер Каспар промовив:

— На жаль, вони таки справді дуже й дуже серйозні. Я вчора підслухав, як місіс Сендбурн розмовляла по телефону з лікарем. Вони кажуть, у неї струс мозку — і то у важкій формі. Вони викликали спеціального лікаря, який приїде, щоб оглянути її й вирішити, можна їй зробити операцію чи ні. Атож, справи дуже й дуже кепські.