РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ ТРИ СЕСТРИ

ТРИ СЕСТРИ

Міс Марпл стояла, визираючи з вікна. Позад неї на ліжку лежала її валіза. Вона дивилася в сад, але нічого не бачила. З нею рідко траплялося, щоб вона не бачила саду, на який дивилася чи то задоволеним поглядом, чи критичним. Тепер вона, напевне, дивилася б на цей сад критичним поглядом. Він був занедбаний, мабуть, за кілька останніх років на нього було витрачено дуже мало грошей, і в ньому майже нічого не робилося. Дім також був занедбаний. Він мав добрі пропорції, меблі в ньому колись були дуже гарними, але в останні роки його, либонь, ніхто не доглядав і не приділяв йому належної уваги. Це був не той дім, подумала вона, який хтось любить, принаймні, його вже досить давно ніхто не любив. Він цілком відповідав своїй назві — Старий Маєток. Він був збудований привабливим і гарним, колись у ньому жили люди, які любили його й доглядали. Але дочки та сини поодружувалися й покинули його, і тепер у ньому жила місіс Ґлін, яка розповіла міс Марпл, коли провела її до призначеної для неї спальні, що вона та її сестри успадкували його від дядька, і вона жила тут разом із ними, переселившись сюди після того, як помер її чоловік. Із кожним роком вони ставали старшими, їхні прибутки зменшувалися, а наймати садівників і служниць ставало дедалі дорожче.

Інші сестри так і залишилися незаміжніми, одна старша, а друга молодша, ніж місіс Ґлін, обидві мали прізвище Бредбері-Скот.

У домі не було жодної речі, яка могла б належати дитині. Жодного роздавленого м’яча, жодного старого дитячого візка, жодного маленького стільчика або столу. Це був дім, у якому мешкали лише три сестри.

— Звучить дуже по-російському, — пробурмотіла міс Марпл до самої себе. Вона, звичайно, мала на увазі п’єсу «Три сестри». Хто її написав? Чехов? Чи Достоєвський? Вона не могла згадати. Три сестри. Але тут напевне жили не ті три сестри, які мріяли поїхати до Москви. Вона не сумнівалася в тому, що цих трьох сестер цілком влаштовувало залишатися там, де вони були. Місіс Ґлін відрекомендувала її двом іншим, які прийшли — одна з кухні, а друга згори сходами — привітатися з нею. Їхні манери були вишуканими та делікатними й свідчили про добре виховання. Вони були жінками того різновиду, яких міс Марпл у своїй юності назвала б уже застарілим терміном «леді» і яких одного разу вона назвала «занепалими леді». А її батько тоді сказав:

— Ні, люба Джейн, це не занепалі леді, а занехаяні дочки джентльменів.

Дочки джентльменів сьогодні не були занехаяні. Їм допомагав або уряд, або різні доброчинні товариства, або багаті родичі. Або хтось такий, як містер Рейфаєл. Бо, зрештою, саме в цьому була вся суть, уся причина її перебування тут, хіба не так? Містер Рейфаєл усе це організував. Він узяв на себе досить великий клопіт, подумала міс Марпл. Схоже, він знав уже за чотири чи п’ять тижнів до своєї смерті, коли саме вона його забере, узявши до уваги навіть можливу помилку в прогнозах лікарів, адже лікарі були зазвичай помірковано оптимістичні, знаючи з досвіду, що пацієнти, які мусять померти в межах певного періоду, нерідко примудрялися трохи подовжити собі життя й уперто за нього чіплялися, як і раніше, приречені, але вперто не бажаючи зробити останній крок. Натомість медсестри в лікарнях, яким доручалося доглядати того або того безнадійного хворого, — міс Марпл це знала з власного досвіду, — завжди були переконані, що їхній підопічний помре наступного дня, і дуже дивувалися, коли їхній прогноз не справджувався. Та коли приходив лікар і вони висловлювали йому своє похмуре передбачення, то часто чули від того ж таки лікаря, коли він виходив із палати, слова: «Я не здивуюся, якщо він протягне ще кілька тижнів». Це дуже добре, що лікар дивиться на речі так оптимістично, думала медсестра, але він, звичайно ж, помиляється. Але лікар нерідко не помилявся. Він знав, що люди, яких мучив біль, які були безпорадними, калічними, навіть нещасними, усе ж таки любили життя й хотіли жити. Вони просили лікаря дати їм пігулку, що допомогла б їм перебути ніч, але не хотіли приймати більше, ніж треба, таких пігулок, щоб нарешті переступити через поріг і потрапити до світу, про який вони нічого не знали!

Містер Рейфаєл. Саме про нього думала міс Марпл, коли дивилася в сад і нічого перед собою не бачила. Містер Рейфаєл? Вона тепер відчувала, що підійшла ближче до розуміння дорученої їй місії, того проекту, здійснити який він їй запропонував. Містер Рейфаєл належав до тих людей, які складають плани. Вони роблять це в той самий спосіб, у який укладають свої фінансові оборудки і грають на біржі. Її компаньйонка Черрі сказала б, що він мав проблему. Коли Черрі мала проблему, вона нерідко приходила до міс Марпл порадитися, як їй бути.

Перед містером Рейфаєлом теж постала проблема, якої він не міг розв’язати сам-один, і, певно, це дуже його дратувало, подумала міс Марпл, бо він звик самостійно давати раду своїм проблемам і нічиєї допомоги ніколи не просив. Але він був прикутий до ліжка й помирав. Він міг упорядкувати свої фінансові справи, сконтактуватися зі своїми повіреними, зі своїми підлеглими, з тими друзями та родичами, яких він мав, але була в нього справа, якої він не міг уладнати сам. Була в нього проблема, якої він не розв’язав, але неодмінно хотів розв’язати, проект, який йому конче треба було здійснити. І, безперечно, це був не такий проект, який можна здійснити через фінансові або ділові оборудки, за допомогою повіреного чи адвоката.

«Тож він подумав про мене», — сказала собі міс Марпл.

Вона досі була дуже здивована. Справді, дуже здивована. Проте в тому плані, у якому вона тепер намагалася обміркувати цю справу, його лист видався їй цілком зрозумілим. Він вважав, що вона має здібності та практичний досвід для того, щоб виконати певну роботу. Ця робота, подумала вона знову, якимсь чином пов’язана з природою або наслідками злочину. Бо, крім цього, він знав про міс Марпл тільки те, що вона любила садівництво. Та навряд, щоб те завдання, яке він вирішив їй доручити, було пов’язане із садівництвом. Але він міг подумати про неї у зв’язку з якоюсь кримінальною історією. Адже йому було відомо, що вона мала справу зі злочинами й у Вест-Індії, де вони відпочивали, і вдома, у своєму близькому оточенні.

Отже, він думав про злочин, але який саме і де його скоєно?

Містер Рейфаєл добре підготувався. Насамперед він дав доручення своїм повіреним. І вони зробили те, що від них вимагалося. Через певний період часу вони надіслали їй його листа. То був, подумала міс Марпл, добре обміркований і добре зважений лист. Було б, звичайно, набагато простіше повідомити їй точно, чого він хотів від неї і чому він цього хотів. Вона була трохи здивована, чому перед смертю він не послав по неї і, лежачи на смертному ложі, не виклав їй своє доручення й не примусив пообіцяти, що вона неодмінно виконає його. Але це було б не схоже на містера Рейфаєла, подумала вона. Він міг примушувати людей, але це була не та ситуація, коли когось можна до чогось примусити, а він також не хотів — і в цьому вона була впевнена — благати її чи просити, щоб вона зробила йому послугу, не хотів закликати її виправити заподіяну кривду. Ні. Це також було б не схоже на містера Рейфаєла. Він хотів, подумала вона, як і впродовж усього свого життя, заплатити за ту роботу, яку доручав їй виконати. Він хотів заплатити їй, а тому хотів також зацікавити її, щоб їй було приємно виконати певну роботу. Плату він запропонував для того, щоб заінтригувати її, а не спокусити. Він хотів розбудити її інтерес. Вона не думала, що він сказав собі так: «Пообіцяю їй добре заплатити, і вона вхопиться за цю нагоду», — бо хоч заробити добрі гроші й було для неї спокусливо, але вона не мала такої вже нагальної потреби в грошах. Адже вона мала свого любого небожа, який дуже її шанував, і якби їй раптом знадобилися гроші на ремонт будинку або на візит до лікаря та на якесь особливе лікування, любий Реймонд завжди дав би їх їй. Тож містер Рейфаєл умисне запропонував їй таку велику суму, яка могла б її схвилювати, як хвилює нас квиток на Ірландське Дербі. Це була така велика сума грошей, заробити яку неможливо, її можна тільки виграти — і то, якщо вам дуже пощастить.

Проте, подумала міс Марпл, якраз у цьому випадку їй не тільки доведеться важко попрацювати та добре покрутити мозком, а й знадобиться певне щастя, і, цілком можливо, те, що вона робитиме, накличе на неї певну небезпеку. А крім того, їй також доведеться самій з’ясовувати, у чому суть її завдання, адже він нічого їй не сказав і почасти, можливо, учинив так тому, що не хотів на неї впливати? Адже дуже важко щось комусь повідомити, не висловивши власного погляду на проблему. Імовірно, містер Рейфаєл подумав, що його власний погляд може бути хибним. На нього не було схоже, щоб він так подумав, але все могло статися. Він міг запідозрити, що його здатність міркувати тверезо, ушкоджена хворобою, вже не була такою бездоганною, як раніше. Тому вона, міс Марпл, людина, яку він найняв для виконання цієї роботи, мала застосувати власний розум, прийти до власних висновків. І їй уже час прийти до якихось висновків. Інакше кажучи, їй треба знайти відповідь на головне запитання: про що, власне, йдеться?

Їй було вказано напрямок. Вона має взяти до уваги насамперед це. Їй показав напрямок чоловік, який уже помер. Він показав їй напрямок, ідучи яким, вона мусила покинути своє село, Сент-Мері-Мід. Отже, своє завдання, хоч би яким воно було, вона не могла виконати, залишаючись там. Ця проблема не була пов’язана з її безпосереднім оточенням, це була не та проблема, яку ви можете розв’язати, переглядаючи вирізки з газет або просто когось розпитуючи, не з’ясувавши спочатку, про що саме треба розпитувати. Містер Рейфаєл скерував її спочатку до контори своїх повірених, потім вона одержала листа — два листи — у себе вдома, потім вирушила в приємну й добре організовану подорож до знаменитих будівель і парків Великої Британії. А тепер вона зробила ще один крок і вийшла на наступний етап свого пошуку. Цим наступним етапом став дім, у якому вона тепер перебуває. Старий сільський будинок у Джоселін-Сент-Мері, де жили міс Клотільда Бредбері-Скот, місіс Ґлін та міс Антея Бредбері-Скот. Містер Рейфаєл улаштував усе це, улаштував наперед. За кілька тижнів до того, як помер. Мабуть, він зробив це відразу по тому, як дав настанови своїм повіреним і замовив на її ім’я місце в екскурсії. Таким чином, вона потрапила в цей дім не випадково. Може, їй доведеться перебути тут дві ночі, а може, й більше. Можливо, усе було влаштовано так, що їй доведеться залишитися тут надовше або її попросять залишитися надовше. Ця думка повернула її туди, де вона тепер була.

Місіс Ґлін та дві її сестри. Певно, вони втягнуті в цю справу, якимсь чином причетні до неї, хоч би про що йшлося. Її завдання — з’ясувати, про що ж ідеться. Часу в неї небагато. Проблема лише в цьому. Міс Марпл ані на мить не засумнівалася в тому, що спроможна з’ясувати, у чому ж суть дорученої їй місії. Адже вона була однією з тих балакучих, зовні несерйозних старих дам, від яких люди чекають, що вони багато базікатимуть і ставитимуть запитання, які на поверхні здаються пустопорожніми запитаннями особи, схильної до пліток. Вона почне розмову про власне дитинство, і це спонукає одну із сестер розповісти про своє. Вони говоритимуть також про їжу, про слуг, про дочок, про кузин і кузенів, про інших родичів, про подорожі, шлюби, народження і — звичайно ж — про смерті. Їй не слід виявляти особливого зацікавлення в погляді, коли почує про чиюсь смерть. У жодному разі. Вона була певна, що майже автоматично знайде правильну відповідь, таку як: «О Господи, яке лихо!» їй треба буде розпитати цих жінок про їхні родинні зв’язки, про різні історії та випадки з їхнього життя, з’ясувати, чи серед тих подій не було таких, що можуть її зацікавити. Це могли бути якісь події або випадки по сусідству, не пов’язані безпосередньо з цими трьома людьми. Щось таке, про що вони знають і про що неодмінно захочуть поговорити. Хай там як, а вона обов’язково тут щось знайде — якийсь ключ, підказку. Через два дні вона знову приєднається до екскурсії, якщо на той час їй не надійде сигнал, що вона не повинна приєднуватися до екскурсії. Її думки полинули від цього дому до автобуса й до тих людей, які в ньому сиділи. Можливо, той, кого вона шукає, перебуває саме в автобусі і буде там, коли вона повернеться. Одна людина чи кілька людей, хтось із них невинні, а інші не такі вже й невинні. А може, саме там вона знайде сліди якоїсь давньої події. Міс Марпл трохи насупилася, намагаючись щось пригадати. Щось таке, що промайнуло в її свідомості, і вона подумала: я певна — але в чому вона була така певна?

її думки повернулися до трьох сестер. Їй не слід затримуватися тут надовго. Вона лише розпакує кілька речей, необхідних їй на дві ночі, якусь одіж, щоб перевдягтися ввечері, нічну сорочку, несесер, а потім зійде вниз, приєднається до своїх трьох господинь і з приємністю побазікає з ними. Насамперед вона повинна з’ясувати головне. Хто вони, ці три сестри — її союзники чи вороги? Вони можуть потрапити до обох категорій. Їй треба це ретельно обміркувати.

У двері постукали, й увійшла місіс Ґлін.

— Сподіваюся, вам тут буде зручно. Може, допомогти вам розпакувати речі? Ми маємо дуже приємну служницю, щоправда, вона приходить лише вранці. Проте вона зробить для вас усе, що ви скажете.