РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ НЕЩАСЛИВИЙ ВИПАДОК

— Звісно, ні. Адже вас не було на сцені подій. Ви були — чи можу я так висловитися — ви були на варті в якомусь іншому місці?

Міс Марпл якусь хвилину мовчала. Вона подивилася на професора Вонстеда раз чи двічі, а тоді сказала:

— Не думаю, що я добре вас зрозуміла.

— Ви дуже обережна. І маєте всі підстави поводитись обережно.

— Я взяла собі це за звичку, — сказала міс Марпл.

— Бути обережною?

— Я сформулювала б це трохи інакше. Я взяла собі за принцип завжди бути готовою як не повірити, так і повірити тому, що мені розповідають.

— Атож, і ви маєте цілковиту слушність. Вам нічого не відомо про мене. Ви знаєте моє прізвище зі списку пасажирів автобуса, які беруть участь у дуже приємній екскурсії з відвідин замків, будівель історичного значення та чудово спланованих парків. Можливо, саме парки й цікавлять вас найбільше.

— Можливо.

— Тут є й інші люди, які цікавляться парками.

— Або вдають, ніби вони ними цікавляться.

— Он як, — сказав професор Вонстед. — То й ви це помітили.

Він провадив:

— Тож моя роль, принаймні на початку, була в тому, щоб наглядати за вами, стежити за тим, що ви робите, бути напохваті у випадку, якщо виникне потреба — я можу сказати це напрямки — в брудній роботі будь-якого різновиду. Але нині обставини трохи змінилися. Ви повинні вирішити, чи я ваш ворог, чи ваш союзник.

— Можливо, ви маєте слушність, — сказала міс Марпл. — Ви висловилися дуже ясно, але не дали мені жодної інформації про себе, на підставі якої я могла б робити висновки. Припускаю, ви були другом покійного містера Рейфаєла.

— Ні, — сказав професор Вонстед, — я не був другом містера Рейфаєла. Я зустрічався з ним лише один раз або двічі. Одного разу це трапилося в комітеті нагляду за якоюсь лікарнею, а другого — на якихось інших зборах громадського характеру. Я знав, хто він такий. Гадаю, що й він мав певні відомості про мене. Якби я вам сказав, міс Марпл, що я особа, досить відома в галузі свого фаху, то ви, певно, оцінили б мене як людину самозакохану й пихату.

— Ви помиляєтеся, — відповіла міс Марпл. — Якби ви так сказали про себе, я повірила б вам. Схоже, ви працюєте в галузі медицини.

— Справді так. Ви спостережливі, міс Марпл. Атож, ви дуже спостережливі. Я маю науковий ступінь у галузі медицини, але в мене також є і фах вужчого характеру. Я судово-медичний експерт і психолог. Не маю при собі свого диплома, і вам, певно, доведеться повірити мені на слово, хоч я міг би показати адресовані мені листи й навіть офіційні документи, які могли б вас переконати. Моя фахова діяльність здебільшого пов’язана з медичним судочинством. Якщо висловити це простою, буденною мовою, то я досліджую різні аспекти кримінального мозку. Цим дослідженням я присвятив чимало років. Я написав кілька книжок на цю тему; одні з них спричинили бурхливі дискусії, інші здобули чимало прихильників для моїх ідей. Сьогодні я вже не працюю з такою активністю в галузі практичних досліджень, переважно пишу, розвиваючи свої колишні думки, але вряди-годи мені щастить натрапити на щось, дуже для мене цікаве.

На речі, які мені хочеться дослідити дуже ретельно. Але, боюся, вам нудно мене слухати.

— Аж ніяк, — сказала міс Марпл. — У мене навіть виникла надія, коли я почула те, що ви мені розповіли, чи не зможете ви пояснити мені деякі речі, що їх містер Рейфаєл не визнав за потрібне мені розтлумачити. Він доручив мені одну справу, але не надав жодної корисної інформації про те, над чим я маю працювати. Він лише наполягав, щоб я прийняла його пропозицію, проте залишив мене в абсолютній темряві. Мені здалося, він учинив украй по-дурному, поставивши мене в такі умови.