РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ МІС МАРПЛ РОЗПОВІДАЄ

МІС МАРПЛ РОЗПОВІДАЄ

— Коли ви зрозуміли, — запитав професор Вонстед, — що ті дві жінки були приватними детективами, яким було доручено охороняти вас?

Він нахилився вперед на своєму стільці, замислено дивлячись на стару жінку із сивим волоссям, яка сиділа, випростана на стільці, що стояв перед ним. Вони були в одному з урядових будинків у Лондоні, і крім них, у кімнаті були присутні ще чотири особи.

Представник із прокуратури. Один із заступників комісара Скотленд-Ярду, сер Джеймс Ллойд. Начальник Менстонської в’язниці, сер Ендрю Мак-Нейл. Четвертою особою був міністр внутрішніх справ.

— Я про це не знала до останнього вечора, — сказала міс Марпл. — Раніше мене брали сумніви. Міс Кук навідала мене ще в Сент-Мері-Мід, і я тоді дуже швидко зрозуміла, що вона не та, за кого себе видає, бо вона розповіла мені, ніби добре обізнана в садівництві й приїхала туди допомогти подрузі доглядати сад. Тож мені лишилося тільки здогадуватися, якою була її справжня мета й навіщо їй треба було подивитися на мене, бо я не мала сумніву, що приїхала вона в моє село лише задля цього. Коли я впізнала її в автобусі, мені треба було вирішити, чи вона супроводжує мене як охоронець, а чи ті дві жінки перебували на службі моїх імовірних ворогів, виконуючи якесь їхнє завдання.

Я остаточно зрозуміла, ким вони були, лише в останній вечір, коли міс Кук застерегла мене, щоб я не пила каву, яку поставила переді мною Клотільда Бредбері-Скот. Вона побудувала свою фразу дуже майстерно, але натяк на те, що мені загрожує небезпека, був очевидним. Згодом, коли я прощалася з двома гостями сестер, одна з них узяла мою руку в обидві свої долоні й потиснула її особливо дружнім і приязним потиском. При цьому вона щось поклала мені в долоню, і коли я подивилася на ту річ згодом, вона виявилася потужним поліційним свистком. Я взяла його із собою до ліжка, взяла також склянку молока, випити яке перед сном наполегливо радила мені моя добра господиня, і сказала їй «на добраніч», докладаючи всіх зусиль, щоб зберегти свою просту й приязну поведінку.

— Але ви не випили молоко?

— Звісно, ні, — сказала міс Марпл. — За кого ви мене маєте?

— Пробачте, — сказав професор Вонстед. — Але мене дивує, чому ви не замкнули двері до спальні.

— Це було б помилкою, — сказала міс Марпл. — Я хотіла, щоб міс Бредбері-Скот увійшла до мене. Я хотіла з’ясувати, що вона скаже і що вона зробить. Я майже не сумнівалася в тому, що вона прийде, коли мине досить часу, аби переконатися, що я випила молоко й заснула міцним сном, із якого, мабуть, уже ніколи не прокинулася б.

— Ви допомагали міс Кук заховатися в гардеробі?

— Ні. Для мене було цілковитою несподіванкою, коли вона звідти вийшла. Я думаю, — сказала міс Марпл замислено, — вона прослизнула туди, коли я пішла вниз коридором… гм… до туалету.

— Ви знали, що ці дві жінки заховалися в домі?

— Я припускала, що вони десь поблизу, адже недарма вони дали мені свисток. Не думаю, що в той дім було важко проникнути, адже там немає ні віконниць на вікнах, ані якихось сигнальних пристосувань проти злодіїв чи чогось подібного. Коли одна з них повернулася ніби по забуту сумочку та шарф, друга, певно, відкрила шпінгалети на якомусь вікні, і вони, либонь, проникли в дім майже відразу по тому, як його покинули, поки мешканці дому вкладалися спати.

— Ви пішли на великий ризик, міс Марпл.

— Я сподівалася на краще. Людина не може прожити життя, не наражаючи себе на певні ризики, якщо вони необхідні.

— Ваш здогад про посилку, надіслану до тієї доброчинної ліги, виявився цілком слушним. У посилці був новісінький чоловічий джемпер із високим відкладним коміром у яскраво-червону й чорну клітинку. Такий, що не може не впасти відразу в око. Що вас наштовхнуло на цю думку?

— Тут усе було дуже просто, — сказала міс Марпл. — Коли Емлін та Джоана детально розповіли про те, що вони бачили, у мене майже не залишилося сумніву, що такий помітний пуловер був одягнений умисне, щоб він дуже впадав в око, і тому злочинець не міг заховати його десь поблизу або тримати серед своїх речей. Він мусив позбутися його — і то якомога швидше. А реально існує лише один спосіб чогось успішно позбутися. Відіслати його кудись поштою. Будь-який одяг найпростіше надіслати в одне з доброчинних товариств. Ви тільки уявіть собі, як будуть задоволені люди, що збирають зимовий одяг для безробітних матерів або ще якихось убогих людей, коли їм надійде новісінький вовняний пуловер або джемпер. Тож мені залишалося тільки з’ясувати, на яку адресу було надіслано посилку.

— І ви запитали про це на пошті? — Міністр внутрішніх справ здавався дещо шокованим.