РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ НЕЩАСЛИВИЙ ВИПАДОК

Міс Марпл подякувала йому й звелася на ноги. Досі вона не обмінялася з професором Вонстедом майже жодним словом. Він узяв із собою кілька книг, що здавалися дуже вченими, від яких рідко коли відривав погляд. Навіть під час поїздки в автобусі.

— Та, можливо, ви хотіли б прогулятися по крамницях, — сказав він. — Щодо мене, то я волію спокійно дочекатися повернення місіс Сендбурн. Думаю, важливо насамперед довідатися, що нас може чекати далі.

— У цьому я абсолютно з вами згодна, — сказала міс Марпл. — Я вже досить прогулювалася по місту вчора й не відчуваю потреби робити те саме й сьогодні. Волію ліпше зачекати тут і з’ясувати, чи не зможу я чимось допомогти. Навряд, звичайно, але напевне ніколи не знаєш.

Вони вийшли разом із готелю й завернули за ріг, туди, де був невеличкий парк, а під самою стіною тяглася чи то підвищена садова алея, чи то тераса, на якій стояли плетені стільці різної форми. Поки що там не було нікого, і вони опустилися на стільці. Міс Марпл подивилася замисленим поглядом на свого візаві. На його зморшкувате обличчя, кущуваті брови, на розкішну кучму сивого волосся. Він ходив, трохи сутулячись. Він має цікаве обличчя, вирішила міс Марпл. Голос у нього був сухий і ледь іронічний, притаманний людям, що живуть своїми професійними інтересами, подумала вона.

— Я не помиляюся, ви міс Джейн Марпл? — запитав її професор Вонстед.

— Так, я Джейн Марпл.

Вона була трохи здивована, хоч дивуватися не було чого. Вони перебували не так довго разом, щоб подорожні призвичаїлися непомильно впізнавати одне одного. Останні дві доби вона провела поза товариством. Його сумнів був цілком природним.

— Я вас упізнав, — сказав професор Вонстед, — бо мені вас описали.

— Мене вам описали? — з легким подивом запитала міс Марпл.

— Так, мені вас описали, — він на мить замовк. Не можна було сказати, щоб він стишив голос, проте його голос утратив гучність, хоч вона ще виразно його чула. — Мені вас описав містер Рейфаєл.

— Справді? Ви говорили про мене з містером Рейфаєлом?

Його слова виявилися для неї цілком несподіваними.

— Ви здивовані?

— Атож, досить-таки здивована.

— Не бачу причини, чому ви маєте бути здивовані.

— Я не сподівалася… — почала міс Марпл і урвала свою фразу на середині.

Професор Вонстед мовчав. Він сидів і лише дивився на неї пильним поглядом. За хвилину або дві, подумала міс Марпл, він почне ставити мені запитання: «Які ваші симптоми, моя люба леді? Вам важко ковтати їжу? Вас мучить безсоння? З травленням у вас усе гаразд?» Вона була майже впевнена, що він лікар.

— Коли він вам мене описував? Певно, це було…

— Кілька тижнів тому, ви хотіли сказати? Звісно, це було до того, як він помер. Він сказав мені, що ви візьмете участь у цій екскурсії.

— Я надзвичайно вдячна йому, — сказала міс Марпл. — Справді, дуже вдячна. Я була вкрай здивована, коли довідалася, що він оплатив для мене цю екскурсію. Така приємність. Сама я не змогла б собі такого дозволити.