Розділ 27 Очікування

Очікування

«Інглсайд, 1 листопада 1917 року.

Настав листопад… і Глен посірів, лиш осокори стоять де-не-де, мов велетенські золоті ліхтарі на темному тлі околиць, хоча решта дерев уже скинули листя. Останніми днями нам дуже тяжко бути відважними. Катастрофа при Капоретто[89] — це страхітлива трагедія, і навіть Сьюзен не може знайти ніякої втіхи в нинішньому становищі. Ми ж і не намагаємося шукати її. Гертруда лиш розпачливо повторює: „Вони не повинні взяти Венецію… не повинні!“, — начеб, якщо вона часто казатиме це, то відверне біду. Але я не бачу, що може завадити їм узяти Венецію. Утім, Сьюзен каже, що в 1914-му вони могли так само легко взяти Париж, проте не взяли, тож вона запевняє, що й нині в них нічого не вийде. Ох, як я молюся й сподіваюся на це… Венеція, прекрасна королева Адріатики! Я ніколи її не бачила, проте відчуваю — достоту як Байрон — що завжди любила її; для мене це „місто, миле серцю“. Можливо, цю любов я успадкувала від Волтера, який обожнював Венецію. Колись — напередодні війни — ми сиділи в Долині Райдуг і мріяли, як поїдемо туди вдвох і пропливемо в гондолі вздовж каналів, залитих місячним сяйвом.

Щоосені, від самого початку воєнних дій, наші війська зазнають якихось жахливих утрат. У 1914-му то був Антверпен, у 1915-му — Сербія, торік Румунія, а цього року Італія, і це найтяжча втрата з усіх. Мабуть, я зовсім підупала б на силі, якби не Волтерові слова з його безцінного останнього листа: „Б’ються не тільки живі — мертві б’ються також. Таке військо неможливо здолати“. І це правда. Зрештою ми переможемо. Я ні на мить не сумніватимуся в цьому. Сумніви означатимуть, що я „зрадила обітницю“, дану Волтерові.

Віднедавна ми провадимо активну кампанію з розповсюдження нової Переможної Позики[90]. Ми, молодіжний Червоний Хрест, обійшли майже всіх односельців і переконали кількох упертюхів, які спершу затято відмовлялися від пожертви. А я дістала Позику навіть від Місяця з Баками. Я сподівалася розлюченої відмови — та на мій подив, він охоче погодився й пожертвував тисячу доларів. Хай він і пацифіст, але знає, куди можна вигідно вкласти гроші. П’ять з половиною відсотків прибутку — то не абищо, навіть коли їх буде виплачувати мілітаристський уряд.

Тато, бажаючи пожартувати зі Сьюзен, сказав, буцім пан Прайор надихнувся саме її промовою на благодійних зборах. Я не думаю, що це так, оскільки пан Прайор геть неприязно говорить про Сьюзен після її безперечно різкої відмови на його нібито любовну пропозицію. Але Сьюзен справді виголосила промову — найкращу з усіх, що прозвучали того вечора. Вона божиться, що втнула таке „вперше й востаннє“. Увесь Глен був на зборах, і пролунало багато закликів, та справа чомусь просувалася дуже неспішно й присутні не виявляли ентузіазму. Сьюзен обурилася відсутністю завзяття, бо ж певна була, що наш острів перевершить сподівану норму щодо купівлі облігацій. Вона сердито шепотіла мені й Гертруді, що у виступах промовців бракує „перцю“; а коли ніхто не виявив бажання придбати собі облігацію, Сьюзен „утратила голову“. Принаймні сама вона так описує те, що відчула в ту мить. Вона підхопилася; із-під капора — Сьюзен єдина в Глені Святої Марії досі ще носить капор — видно було її гнівно-рішучий вираз… а тоді вона мовила, голосно й саркастично: „Звісно, дешевше — говорити про патріотизм, аніж платити за нього. Ми ж просимо вас про милостиню — позичити ваші гроші задарма! Кайзер, мабуть, засмутиться, коли почує про те, як минули ці збори“.

Сьюзен несхитно впевнена, буцім шпигуни кайзера — яких, вочевидь, утілює в нашому Глені пан Прайор — доповідають йому про всі тутешні події.

— Послухайте її! Послухайте! — закричав Норман Дуглас. Хлопець на задній лаві озвався: „А як же Ллойд-Джордж?“, і Сьюзен не сподобався його тон. Відколи Кітченера немає, Ллойд-Джордж — її головний герой.

— Я в усьому підтримую Ллойд-Джорджа, — утяла Сьюзен.

— Це його, певне, дуже надихає, — сказав Воррен Мід і бридко гигикнув.

Це зауваження виявилося іскрою, піднесеною до пороху. Сьюзен, за її власним висловом, стала до бою „з копита вскач“ і „сказала своє слово“ — та ще й як добре сказала! У її промові „перцю“ було достатньо. Коли Сьюзен розпалиться, то демонструє видатні ораторські здібності, і те, як вона поставила на місце тих чоловіків, було водночас і кумедно, і дієво, і прекрасно. Вона сказала, що Ллойд-Джорджа підтримують мільйони таких, як вона, і це його справді надихає. То була основна ідея її виступу. Мила Сьюзен! Вона — справжній вулкан патріотизму, відданості й зневаги до різного роду саботажників, отож, коли вона вивергнула весь той словесний потік на аудиторію, байдужих не залишилося. Сьюзен завжди присягалася, що вона не суфражистка, але тоді вона гідно виступила від імені всього жіноцтва й змусила тих чоловіків достоту зіщулитися на лавах. Коли вона вмовкла, усі вони були готові танцювати під її дудочку. Отож вона звеліла їм — так, звеліла! — підійти до сцени й підписатися на Переможну Позику. І після шалених оплесків більшість так і вчинила — навіть той-таки Воррен Мід. Коли назавтра в шарлоттаунській газеті опублікували загальне число передплатників, ми виявили, що Глен веде перед з-поміж усіх околиць нашого острова — і це, безперечно, завдяки Сьюзен. Сама ж вона, повернувшись додому опісля зборів, була присоромлена й побоювалася, чи звинуватять її в неподобстві; аж стиха зізналася мамі, що вчинила „не так, як то личить порядній жінці“.

Нині ми всі — окрім Сьюзен — їздили в татовому новому автомобілі. Поїздка була дуже гарна, хоч і скінчилася геть безславно — у придорожньому рівчаку. А все через одну стару даму, панну Елізабет Карр із Верхнього Глена, яка не погодилася завернути коня й пропустити нас, хай скільки ми сигналили їй. Тато розсердився; я ж у душі поспівчувала панні Елізабет. Якби я була статечною бабцею, що трюхикала б собі шляхом, „у цнотливі думи заглиблена“,[91] у власній бричці, яку тягла би моя власна кобилка, я теж не дала би дороги безцеремонній машині, що взялася б галасувати в мене за спиною. Я випросталася б і повагом заявила, як панна Елізабет: „Гетьте в рівчак, якщо конче вам треба їхати“.

Тож ми скотилися в рівчак… по самі осі загрузли в піску… і сиділи там, наче дурні, доки панна Елізабет підхльоснула кобилку й переможно прогрюкотіла дорогою далі.

Джем посміється, коли я напишу йому про це. Він із дитинства знає панну Елізабет.

Та… чи Венеція… буде… врятована?

19 листопада 1917 року.

Вона ще не врятована… і досі у великій небезпеці. Проте італійці нарешті зміцнили свої позиції на П’яве. Звісно, воєнні експерти кажуть, що вони їх не втримають і муситимуть відступити до Адідже.[92] Проте Сьюзен, Гертруда і я стверджуємо, що вони повинні утримати фронт, бо Венеція мусить бути врятована..і що тоді вдіють воєнні експерти?

Ох, аби ж я тільки ПОВІРИЛА, що італійці утримають фронт!

Наші канадські війська здобули ще одну велику перемогу — узяли штурмом Пашендейль Ріж[93] і відбили всі контратаки. Жоден з наших хлопців не брав участі в цій битві… але інші брали… а список убитих такий довжелезний! Джо Мілгрейв бився за Пашендейль, але вцілів. Міранда пережила кілька жахливих днів, доки одержала від нього листа. Після шлюбу вона дивовижно розквітла. Тепер то зовсім інша дівчина. Навіть очі її немов потемніли й поглибилися — це, напевно, тому, що вони горять палким вогнем відданості й любові. Міранда навчилася давати раду з батьком: здіймає прапор щоразу, коли на Західнім фронті наші війська просунуться хоч на ярд, бере участь у зборах молодіжного Червоного Хреста й ретельно намагається вдавати „статечну заміжню даму“, аж ми всі готові вмерти від сміху. Проте вона — єдина із гленських дівчат віддалася за новобранця під час війни, тож нас не дратує її самовдоволене усвідомлення власної унікальності.