Розділ 27 Очікування

23 березня 1918 року.

Армагеддон розпочався! „Остання битва з битв!“ Я все питаю себе, чи це він. Учора я ходила на пошту по газети й листи. День був холодний і понурий. Сніг розтанув, але сіра, нежива земля була досі промерзла, і віяв холодний, колючий вітер. Глен здавався потворним і позбавленим світлих надій.

І тоді я розгорнула газету із великим чорним заголовком. Двадцять першого Німеччина розпочала наступ і стверджує, що захопила багато зброї та полонених. Генерал Хейг рапортує, що „тривають запеклі бої“. Мене тривожить цей вислів.

Ми всі відчуваємо, що нездатні виконувати ніяку роботу, котра вимагає уваги й розумових зусиль. Отож ми гарячково в’яжемо, бо це можна робити механічно. Принаймні страшне очікування позаду — жахливі думки про те, де й коли пролунає перший німецький удар. Він пролунав — але їм не здолати нас!

Ох, що діється нині там, на Західному фронті, доки я пишу ці рядки, сидячи зі щоденником у своїй спальні? Джимс спить у ліжечку; вітер квилить за вікном, а над моїм столом висить портрет Волтера, що дивиться на мене прекрасними, безмежними очима. Обабіч нього висять „Мона Ліза“, яку він подарував мені на останнє Різдво, коли був удома, та копія „Волинкаря“, оправлена в рамку. Я мовби її зараз чую, як Волтер читає його — невеличкий, короткий вірш, у який він вклав душу, і який житиме вічно, продовжуючи нести ім’я Волтера новим поколінням канадців. Усе довкола мене таке спокійне, мирне, домашнє. І Волтер здається дуже близьким — якби я могла відсунути тонку тремтливу запону, що розділяє нас, то побачила би його, достоту як він бачив Дударя в ніч перед Курселетом.

А там, у Франції — чи тримається лінія фронту?»