Розділ 27 Очікування

У росіян теж погані новини — уряд Керенського зазнав краху, а Ленін став диктатором. Нам дуже важко бути мужніми впродовж цих понурих, безнадійних сірих осінніх днів, коли світ тоне в мороці й лиховісних передчуттях. Але ми почали „метушитися“, як то каже старий Горянин Сенді, через наближення виборів. Триває суперечка щодо загальної мобілізації, тому це будуть найцікавіші вибори, що відбувалися в нас. Усі жінки „відповідного віку“, цитуючи Джо Пуар’є, що мають на фронті чоловіків, братів чи синів, зможуть проголосувати. Ох, якби ж мені був двадцять один рік! Гертруда й Сьюзен лютують, бо не можуть голосувати.

— Це несправедливо! — вигукнула Гертруда. — Агнеса Карр може голосувати, бо має чоловіка на фронті — а вона ж намагалася не пустити його й тепер голосуватиме проти коаліційного уряду! А я не маю права голосу, бо мій коханий, хоч і на фронті, доводиться мені не чоловіком, а лише нареченим!

Що ж до Сьюзен, то, міркуючи, що вона не може голосувати, а якийсь мерзенний старий пацифіст, на зразок пана Прайора, може — і буде — вона просто вергає блискавки.

Мені так жаль усіх тих Еліотів, Крофордів і Мак-Алістерів, що живуть по той бік затоки. Вони завжди чітко ділилися на два табори — лібералів та консерваторів — а тепер геть зірвані з якорів… ох, я заплуталася в метафорах… і розгублено дрейфують у відкритім морі. Деякі старі ліберали радше помруть, ніж проголосують за Роберта Бордена[94] — проте їм доведеться зробити це, оскільки вони вважають, що настав час оголосити загальну мобілізацію. А ті сердешні консерватори, що виступають проти мобілізації, муситимуть голосувати за Лор’є, хоч досі незмінно прикликали на нього анафему. Одним то нестерпно тяжко. Інші намагаються ставитися до цього так само, як пані Еліот — до Церковного Союзу.

Вона була в нас учора ввечері. Тепер вона зовсім нечасто заходить, наша мила „панна Корнелія“ — вона вже в літах і не може ходити далеко. Так гірко думати, що вона старіє: ми завжди дуже любили її, і вона була така добра до нас, інглсайдських дітей.

Досі вона затято противилася Церковному Союзу. Але вчора ввечері, коли тато сказав їй, що справу вже вирішено, пані Еліот смиренно відповіла: „Що означає ще один злам і розрив у нашім розтерзанім, переламанім світі? Супроти німців можна об’єднатися навіть із методистами“.

У молодіжному Червоному Хресті все минає гладенько, попри те, що до нас вернулася Ірен Говард — очевидно, вона посварилася із членами лобридзького осередку. На минулих зборах Ірен насмішкувато заявила, буцім упізнала мене в Шарлоттауні „за оксамитовим зеленим капелюхом“. Усі впізнають мене за цією бридкою й ненависною річчю. Цього року буде вже четверта зима, відколи я ношу його. Навіть мама пропонувала мені купити новий, але я відмовилася. Я носитиму цей капелюх щозими, доки скінчиться війна.

23 листопада 1917 року.

Лінія фронту на П’яве тримається, і генерал Біт здобув перемогу під Камбре[95]. Я здійняла прапор на честь цієї події, та Сьюзен лише сказала: „Піду-но я на кухню, поставлю чайник. Я завважила, що після кожної британської перемоги маленький Кітченер має круп. Надіюся, у його жилах не тече кров прибічника гунів, та хтозна, що за родина була в його батька“.

Цієї осені Джимс кілька разів мав круп… звичайний — не той, жахливий, що був у нього торік. Та яка б кров не текла в його жилах — це добра, здорова кров. Він пухкенький, рум’яний, кучерявий і дуже гарний; він каже такі смішні речі й ставить кумедні запитання. Він має улюблений стілець на кухні — а проте Сьюзен так само любить сидіти на цьому стільці і, коли вона хоче сісти, Джимс мусить звільнити його. Останнього разу, коли таке сталося, він озирнувся й набурмосено запитав: „Сьюзен, а коли ви пом’єте, я буду завжди тут сидіти?“ Сьюзен жахнулася; мабуть, тоді її вперше посіли думки про його непевну спадковість. Позавчора ввечері я взяла Джимса із собою до крамниці. Він уперше був надворі о такій пізній годині і, побачивши зоряне небо, вигукнув: „Їлло, дивися — великий місяць і ще багато маленьких!“ А в середу вранці у мене спинився будильник, бо я забула накрутити його звечора, і Джимс, прокинувшись, побіг до мене настрашений, просто у своїй блакитній піжамці. „Годинник помей, — пролопотів він, — Їлло, годинник помей!“

Якось увечері він розсердився на мене та Сьюзен, бо ми не давали йому чогось, що він дуже хотів. Коли настав час молитви, він роздратовано вкляк і, замість попросити зробити його чемним хлопчиком, проказав: „…і щоб Їлла та Сьюзен були доб’ї, бо вони злі“.

Я не переповідаю всім зустрічним, що сказав чи зробив Джимс. Мені самій нудно слухати подібні розповіді інших! Я занотовую ці факти у своїм старенькім щоденнику, де чого тільки нема!

Нині, коли я вкладала Джимса до ліжка, він підвів очі й дуже серйозно спитав: „Їлло, а чому вчоя не може вейнутися?“

Ох, Джимсе, чому це неможливо? Прекрасне „вчора“, сповнене сміху та мрій… коли наші хлопці були вдома… коли ми з Волтером читали, гуляли, зустрічали схід місяця й захід сонця вдвох у Долині Райдуг. Якби ж воно могло повернутися! Але „вчора“ не вертається ніколи, маленький Джимсе… а „нині“ захмарене й темне… і ми не наважуємося думати про те, яким буде „завтра“.

11 грудня 1917 року.

Чудові новини: учора британські війська взяли Єрусалим. Ми здійняли прапор, а Гертруда повеселіла й стала майже така, як колись.

— Зрештою, — підсумувала вона, — варто жити, коли люди досягають мети хрестових походів. Учора під стінами Єрусалима з’юрмилися, мабуть, привиди всіх хрестоносців на чолі з Річардом Левове Серце.

Сьюзен і собі втішилася.

— Добре, що я можу легко вимовити „Єрусалим“ і „Хеврон“, — сказала вона. — Після „Прземисла“ й „Брест Литовська“ це неабияка втіха. Ну, турки нарешті тікають, Венеція в безпеці, а лорда Лендздауна можна не слухати[96], тож немає причин журитися.

Єрусалиме! Над тобою майорить „стяг-метеор англійський“[97]… щез турецький півмісяць! Як тріпотіло б серце Волтера, якби він дізнався про це!