Розділ «XVIII. Ще раз Вежбик»

Едек спав неспокійно. Ліг рано, уже звечора його дуже морозило. Під ковдрами йому було холодно, хлопець накинув зверху ще пальто й фуфайку, зіщулився. А коли згадував про несподіване купання в озері, відчуття жахливого холоду ставало ще дужче. До того ж його мучила якась невиразна тривога, нічим, власне, й не підкріплена.

Сон був важкий. Снилося, що хтось за ним женеться, перед очима, як ото колись, появилося, шкірячи зуби, обличчя Красавчика. Хуліган вимахував кулаком і погрожував йому...

Прокинувся. Був мокрий від поту, білизна — хоч викручуй. Висунув руку, але одразу ж заховав її — нагріте тіло охоплював пронизливий холод. Ознобу вже не було. Певно, зійшов разом з потом.

Хлопець лежав, широко розкривши очі. Знову відчув той дивний неспокій, який мучив його увечері. Не хотілося ні про що думати.

І раптом йому здалося, що на шибках мелькнув якийсь відблиск, щось ясне замиготіло й згасло. Потім знов од вікна побігли якісь тремтливі жовтаві блиски. Едек подумав, що все-таки у нього жар, приклав руку до лоба — він був вологий, одначе холодний. Заплющив очі. І знову відчув страшенну втому після минулого дня.

Коли за хвилину Залєський розплющив очі, на шибках миготіло мінливе рожеве світло. Він перевів очі на стіну проти вікна. І там безформною плямою танцював той самий відблиск. Що за дідько?

Десь у глибині дому почувся крик, якийсь галас, і в той же час у вікні засяяло дужче, в кімнаті стало видно. Едек вискочив з ліжка, підбіг до вікна. Глухо стукнувши, розчинилися сінешні двері, затупотіли кроки.

Від стодоли, трохи затуленої складом, лилося червонясте сяйво, навіть гілки ялини, що росла поблизу, побагровіли.

Пожежа! Едек кинувся до одягу. Що ж сталося? Яким чудом могло загорітися?

Рвучко розчиняючи двері, в кімнату вбігла пані Гелена.

— Пожежа! Вставай скоренько.

Хлопець хотів спитати, але жінка вже бігла коридором, потім голос її долинув з подвір’я. Там стало гамірно, чути було, як бряжчали відра, гарячково працював насос, шуміла вода.

Стодола горіла з лівого рогу, який майже впирався в молодий ялинник. Полум’я добиралося вже до даху, часом ще відступало, мовби знехотя обіймало вологе дерево, а то раптом здіймалося високими стовпами, сипало іскрами, палахкотіло, хитаючись під подувом вітру.

Ясно було мов удень. Світло полум’я падало на рештки снігу і відсвідчувало далекими спалахами. Лісничий багром шарпав покрівлю, підганяв Яницького, щоб скоріше ліз на самий верх даху і звідти спробував перегородити дорогу вогню, який бушував сильніше й сильніше.

Пані Гелена і Марися носили відрами воду. До колодязя було добрих п’ятнадцять метрів. Метек щодуху біг туди з довгим шлангом, морочився з гайкою.

— Едек, візьми на складі вогнегасник! — гукнув лісничий.

Марися стала до насоса, рівномірно натискуючи важіль, почала качати. Вода текла довгим шлангом слабо, не била струменем. Та хоч не треба було носити відер, їх наповнювали на місці, хлюпали на вогонь. Він сичав, на мить темнішав, а потім ніби сміючись, стріляв іскрами і бухав ще дужчим жовто-червоним полум’ям.

Узявши вогнегасник, Едек поліз на дах. Мало не посковзнувся на мокрих щаблях драбини. Сильно ударив ручкою, трохи не впав, біла піна залила йому обличчя, але він швидко спрямував струмінь на вогонь. А полум’я шаленіло вже на даху, охоплювало його, скакало вперед, гнане вітром, і знову відступало. Задиміло, закуріло парою під білою піною, яка з величезною силою била з вогнегасника. Пані Гелена подала Яницькому кінець шланга, той узяв його. А Марися невпинно працювала коло насоса. Лісничий сам подерся на дах, багром намагався створити якусь перепону стихії, що шаленіла дедалі дужче.

Згори він побачив, як Метек раптом нахилився, підняв із землі порожню бляшанку й потряс нею: